ПОВІСТЬ У БЛІЦ-НОВЕЛАХ
“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Стражденним і все одно щасливим присвячую
…Чи ми всі зростаєм
покірною худобою зі стаєнь
суспільних злиднів?
Микола Гедз
Один тільки Бог оборонить
Мої при мені ще права.
Круг мене – нема охорони –
Я власність така, як трава.
Володимир Рабенчук
І розділ
ПРЕЛЮДІЯ ДО ЧАЙНОЇ ЦЕРЕМОНІЇ
О, чудодійний напій вічності! Панацея від усіх недуг! Еліксир здоров’я і молодості! Завдяки цьому чаю китайські імператори жили по двісті років!
Чай «Тяньші» з цілющих трав рятує від інсультів та інфарктів, очищає організм. Ефект потрясаючий, особливо, коли тобі вже рукою подати до сімдесяти, пенсія мінімальна, а ціни на ліки у звичайних аптеках зриваються з ланцюга, як пси у сказ, і загризають на смерть стареньких пенсіонерів.
Цю мантру про неймовірний трунок Юрій Дмитрович, він же Юрко для всіх ровесників і сусідів, повторює ледь не щодень.
Чай китайських імператорів п’ють Ваня Сіроштан зі своєю дружиною Славкою, баба Соня з двадцятої квартири, Василь Іванович – пенсіонер-одинак з горішнього четвертого поверху, Шурик і Тонька, сусіди Юрка по сходовій площадці, Юля Джига з третього під’їзду.
Так уся хрущовка і весь масив долучаються до священного ритуалу імператорського чаювання.
Залишається додати, що постачає Юрка дивовижним чаєм, а він – сусідів і знайомих, сама професор китайської медицини, славетний травознай Ельвіра Самсонівна.
Звела ж Юрка з нею жінка усього його життя. З чаю китайських імператорів і почалося його останнє вечорове почуття! Але про це в повісті – далі.
ОПЕРАТИВНЕ ЗВЕДЕННЯ ОСТАННІХ НОВИН ХРУЩОВКИ
Сніданок – щойно запарену «мівіну» і молоко з «горла» півторашки – перебиває дзвінок у двері.
На порозі – Сіроштан з важенним пакетом.
– Доброго дня, Ваню! Чого тобі?
– Та приніс тут до тебе дещо попрати. Славка замахалася вручну. Ше й порошок пральний кінчився. А як господарським милом попереш – така вонь стоїть! Це ж при соціалізмі було мило як мило!
Скривився, як від зубного болю.
– Ваню, ти добра, чесна, порядна людина! Але чого ти до мене шмотки свої преш без кінця? – прикладає руку до грудей Юрко. – Мій «автомат» – «беушний», німецький, ми його з небіжчицею придбали за сім тисяч, я тоді ще працював, халтури робив. А як зламаєш його, мені хоч до Бога реви! До кого буду лахи свої носити?
Знічений Сіроштан теребить у руці пакет.
– Ваню, осьо тобі – туалетне мило, шампунь, порошок! Поділюся з тобою. Мені мої дочки на іменини подарували! – вигортає із серванта «добро».
Сусід бере обіруч презенти і солодко вдихає забутий аромат «дарів цивілізації та гігієни».
– Спасибі тобі, Юрку! – зворушений Сіроштан трохи не плаче. – Яке ти мені дав славне туалетне мило! А господарським вимиєшся – так гидко стає!
– Сідай! Чо’ ти, як сирота, став у порозі? Я тобі зараз чаю китайських імператорів скип’ячу!
Іван урочисто сідає на «парадний» диван. Це – найрозкішніша річ в інтер’єрі вітальні. Диван Юрко придбав за шалені гроші – вісім тисяч – ще коли працював провідним інженером проектного інституту. Він і справді вражає: сріблясто-синя оббивка, дерев’яні візерунчасті «боковушки», вигнута спинка. Щоправда, внизу його обгризли собаки, яких любила до нестями покійна дружина. Але після її смерті обох псів Юрко позбувся, а диван реставрував суперклеєм.
Диваном Юрко дуже дорожить і пишається. Але незаможними гостями не гребує – він сам тепер бідняк із чотирма тисячами пенсії!
За хвилину господар дає гостю паруючу чашку і собі вмощується на табуретку навпроти.
– Розкажи-но, Іване, що нового сталося в нашому домі?
– «Ковчег» «майнає»! – доповідає сусід. (Він сам, колишній водій автокара, любить повторювати «загадкове» «ковчег» і професійно звичне – «майнати».) – У баби Соньки здихає Черепашка! Скільки казав старій дурепі: «Не пускай кицьку в підвал!» Там двірничка Настя щурів труїла! Видно, Черепашка тої труйки і хапонула.
Іван сердито дмухає на гарячий чай.
– Шурика Тоньчиного «мінти» загребли. Можна сказати, за чепуху: дулю дав охоронцеві в «Сільпо». Ну, був чоловік напідпитку, ну, до касирші заругався… Нічого, випустять… То при соціалізмі було: посадять тебе на п’ятнадцять суток, обмиють, нагодують, – печалиться Сіроштан.
– …Лівандовські купили нову «тачку». Видно, будуть змотуватися в «Царське село». В них там, під Яневом, доміна на п’ять етажів, – Ваня сьорбає вистиглий чай.
– …О! Тонька бачила, як Юлька Джига смерком рилася в сміттєвому баку. Догриз жінку, як каже моя Славка, «шашіль злиднів». Можна сказати, учительку всього масиву сточив. Вона ж мого Вовку вчила!..
Замовкає Іван, гірко вражений, приголомшений Юрко вірить і не вірить почутому…
ЗА МЕЖЕЮ
Не спав усю ніч. Думав про Юлю. Бачив її ще дитиною, вони коло муру металобази грали у «штандера». Бачив її сліпуче всміхнену, русяву красуню-випускницю у білому фартушку з букетом тюльпанів. Згодом – студентку педінституту, тоді – юну, в рожевому кримплені, наречену – і ще юні вишні, яблуні в садку коло хрущовки горнуться до неї травневим цвітом. А ось вона – молода щаслива мама з коляскою на масиві… Раптом – чорний вихор розметав усі усміхнені жіночі парсуни і залишив одну: сухенький носик, облізлий сивий перманент, тремтяче обличчя і руки в пігментних плямах передчасної старості і відцвітання… Пішла зі школи на мізерну пенсію, підробляла прибиральницею в аптеці за мізерну тисячу…
Думав про межу. Найстрашнішу – перейти до сміттєвих баків. Це навіть не смерть. І не лікарня, де чекає та ж сама смерть через безгрошів’я. Це – межа, що відрубує, як мечем, до потворної бідності, до втрати останніх залишків людської самоповаги. І назад шляху нема.
Майже вся пенсіонерська «тусовка» хрущовки перейшла цю межу. Баба Соня, Сіроштан, Василь Іванович… А тепер ще й Юля…
Кожен вперше скрадається, соромиться сусідів, запевняє себе, що він – не бомж, це явище тимчасове. Але «ковчег майнає», як каже Іван, їхня хрушовка опускається все нижче і нижче критичної ватерлінії в моторошну безодню злиднів…
У вікні засірів світанок. Лежав знищений скорботою думок, жалем, безпорадністю змінити щось у цьому світі…
Із невтішних роздумів вивів дзвінок. Славка з полумиском.
– Ось! Свіжих ватрушечок із сиром принесла! Сир домашній, базарний! – радісно сокоче сусідка. Пішла.
«Ага, базарний!» – невесело усміхається, але страва так апетитно пахне, що рука сама тягнеться, і він не витримує – бере з полумиска крайню ватрушку…
БЕРЕЖІТЬ ЧОЛОВІКІВ! ВІД БАНКІВ І ЕЛЕКТРОЧАЙНИКІВ!
– Ґвалт! Убивають!! – роздер хрущовку моторошний крик.
Вискочив на сходову площадку прямо з ліжка. Волала баба Соня, рвучи на собі останнє клоччя сивої коси.
– Кого вбивають? – не міг спросоння второпати.
– Тонька Шурика вбиває! Електрочайником шандарахнула, голову розвалила! Кров тече, як з кабана! Ондего він, надворі!!
Біля під’їзду на лавці «конав» Шурик. І, справді, патьоки крові стікали коло вуха. Тонька поривалася добити чоловіка, але її цупко тримали за руки Іван і Славка.
– Що тут у вас?! – гарикнув. – Що за смертовбивство?
– Юрію Дмитровичу, ви хароший, грамотний мужчина!! – горлала, як на пуп, Тонька. – Поможіть! І пойміть!! Цей ірод узяв кредіт через банк на пластикові вікна. Одинадцять тисяч з трьох кровних пенсій ми заплатили. Пройшло три місяці, а вікон нема! А тут нам звонять з банку, угрожають, щоб ми вернули вже сорок тисяч за кредіт – з процентами! А вікон нема!! І грошей моїх тоже!
– Я підписав документи з банку з печаттю, – хрипів «недобитий» Шурик. – Мені сказали підписати, і я підписав.
– Дайте сюди всі папери! – простяг руку до Тоньки.
Та витягла з-за пазухи документи. Пробіг очима.
– Ну, шо? – всі, як один, вп’ялися поглядами.
– Та банк такий існує, але оборудка шахрайська! Почекайте, я хоч одягнуся! Спробую щось зробити!
…– Ось, – подав очамрілій Тоньці десять купюр з Грушевським. – Дякуйте, що я знайшов майора СБУ. Довелося, правда, «відстібнути» йому тисячу, але це ж не сорок, які хотів здерти з вас банк!..
Тут питання до тебе, Шурику! Ти чуйний і надійний сусід, але вибач, балбєс. Ну, хто в нашу жорстоку капіталістичну добу підписує угоду з банком, навіть її не читаючи!!
– Бо при соціалізмі була розстрочка, і все було по-чесному! – вигородив сусіда Сіроштан. – Ми взяли ше з покійним татом Франеком в розстрочку холодильника «ЗІЛа», він нам тридцять літ служив!
– Ваню! Що ти припав до свого соціалізму, як до цицьки? Вже дванадцять років, як ти зліз зі свого автокара на меблевій! Пора давати самому собі раду! Час «вписуватися в капіталізм»! А ти без мене пенсію по карточці з банкомату не знімеш!
– Ех, – з досадою махнув рукою на сусідів. – Видно, гробова дошка вас обох «впише»!
ТРАГЕДІЯ, ВІД ЯКОЇ НЕ РЯТУЮТЬ НІ АДВЕНТИСТИ, НІ ПРЕЗИДЕНТ
…Бліда, як вапняне молоко, прямісінько серед вітальні бухнула на коліна: «Помирає Сергій! Позич дві тисячі! У мене будуть гроші! Я продам чи обміняю квартиру!»
– Що ти, що ти, Юлю! – підводить її. – Я дам тобі ці дві тисячі! Ти мила, інтелігентна жінка! Віддаси, коли зможеш. А квартиру не продавай, це ж усе, що ви маєте із сином! Сідай, отямся!
Йде на кухню, запарює славнозвісний «імператорський»:
– Попий! Це саме зі свіжої партії! Купив щойно у Ельвіри Самсонівни.
Садить жінку на «парадний» диван.
Зуби Юлі цокотять об краї чашки… Пухлина в голові сина росте. Якщо перейде межу, він стане овочем. Якщо оперувати – помре від хірургічного втручання. Єдиний вихід – медикаментозно, крапельницями призупиняти ріст!
Вона була де могла. У депутата. У «прозорому офісі» міськради. У головного інвестора «Вінніфрута». У отця Варлампія. У адвентистів. Писала листи до Президента. Ніхто не дав ні копійки!..
А ціна на кожну крапельницю «зашкалює». Цих двох тисяч вистачить на п’ять днів. Нічого не залишається… Або закласти квартиру і взяти кредит, або поміняти їхню із Сергієм «двушку» на «готельку», або продати її і купити недорогу хату в сільській «глибинці».
– Або ти залишишся із хворим сином взагалі на вулиці! – завершує сумний перелік обставин Юрко.
Жінка тихо плаче:
– Мій син нікому не потрібен. Він живе, поки є я.
Юрко дістає із серванта дві тисячні купюри.
– Ось, – вкладає в тремтячу жіночу долоню.
– Дякую, – шепоче і цілує чоловічу руку.
– Що ти, що ти, Юлю, – ніяковіє Юрко.
Жінка підводить голову.
– Знаєш, я ходила до Віри Лівандовської, – згадує найближчу свою подругу, сусідку по під’їзду. – І вона мені не відчинила…
Бліда змучена усмішка тремтить і тремтить, як останній листок на осінній березі за вікном балкона.
АГОРА ЗАСУДЖУЄ
«Маленькою агорою» назвав Василь Іванович, самітник-пенсіонер із четвертого поверху, місце, де зазвичай збирається постарілий люд «хрущовки». Площа, що служила в давньогрецьких полісах для зборів громади, насправді тут – невеличкий майданчик навпроти другого під’їзду, оточений із трьох боків лавочками, пофарбованими вже ОсСБеБе по старій фарбі Жеку № 15. Лавочки ряхтять усіма кольорами веселки.
Ліворуч від «агори» на двох березах висять мотузки з прищепками, які давно реквізувала Тонька у баби Соні. Праворуч – курничок з дикту, злампічений Шуриком для півника і кількох курочок, котрі мали б підтримати їхній із Тонькою родинний бюджет яйцями і м’ясом.
У глибині, по центру від лавочок, сіріє напіврозвалений мур металобази. У величезній дірі чатують сторожові пси, котрі іноді погавкують на учасників громадських зборів. Біля самих лавочок Славка з бабою Сонею розбили квітничок – «клумби» зі старих шин із висіяними чорнобривцями, матіолою, айстрами. Пообіч «клумб» пливуть «гумові лебеді», що вирізав із автопокришок і пофарбував у біле «жеківський умілець», сантехнік Жорик Капуста.
Майже щодень «агора» вирує. На «агорі» обговорюють все – від останньої субсидії, котру, звичайно ж, несправедливо призначено декотрим мешканцям «хрушовки», до рецептів варення із груші-«бери», що саме доспіла в садочку біля під’їзду.
«Агора» засуджує. Найбільше дістається Пенсійному фонду. Бо не можна, не можна, не можна вижити на одну пенсію!
«Агора» зневажає. Насамперед Лівандовських. Як тільки їхній чорний «мерс» в’їжджає у двір і зупиняється перед під’їздом, маленьке народне віче замовкає. Лівандовських не терплять навіть півник з курочками і «воскресла» дворова улюблениця – кицька Черепашка.
Не за багатство їх не люблять. За відступництво. Ще стара хрущовка бачить уві сні, як вилітають з під’їзду подруги-нерозлийвода Юля Джига і Віра Лівандовська з білими капроновими бантами на маківках і нотними папками в руках – обидві поспішають до музичної школи. Ще Ваня, Юрко і Віра гзяться у підвалі – усі троє маленькі, замурзані чортенята. Ще молода баба Соня наділяє на Спаса усіх дітей у дворі свіженькими струдликами з яблуками. Ще на весілля Вані зі Славкою старша дружка Віра Лівандовська дарує молодим магнітолу «Романтика» і цілує дядька Франека Сіроштана… Вона все пам’ятає, їхня добра, сива шістдесятилітня хрущовка.
І враз – Лівандовські перші в будинку зробили євроремонт і купили іномарку. І тоді ж почали обходити хрущовку з протилежного боку, щоб не вітатися з постарілими і збіднілими друзями дитинства. Зреклися. «Відсікли» себе від «агори». Зрадили.
ІІ розділ
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП. ВІД ЗЛИДНІВ – ДО КОХАННЯ
ЗА ПІВРОКУ РАНІШЕ
ЧАШЕЧКА КАВИ НА ДПЗ
У Вінниці мерехтить березень. Надто на околиці міста, тій, де буяють кленчуками руїни колишнього ДПЗ – державного підшипникового заводу. Колись цей флагман радянської індустрії тріумфував тисячними корпусами, «діти села» з’їздилися сюди із вінницьких передмість і всієї області.
Зараз затяті молоді деревцята поп’ялися з-під бетонного муру, проростають у вибитих вікнах, на проваленому дахові.
Навпроти «мертвого» заводу – кафешка «Марго». Юрко заходить до кафешки, чад пересмаженої олії збиває з ніг, дебільно-децибельна музика закладає вуха, але він на все це не зважає. Замовляє за шість гривень чашечку кави. Товстенька «барменша» сонячно усміхається йому – Юрко постійний клієнт. Кава поганенька, але дешева, не те, що в «Макдональзі» в центрі міста.
Юрко сідає за стертим пластиковим столиком якраз навпроти вікна, щоб бачити і небо, і весь обрій, і навіть руїни «покійного» ДПЗ.
Він споживає каву, як боги на Олімпі нектар. Голубить очима зелений шовк озимого поля, що яріє одразу за кільцевою зупинкою тролейбусів, ще ледь відчутне блакитне весняне безлисте марево лісу на круговиді, дві одинокі п’ятиповерхівки, що забрели далеко в поле, наче відбилися від отари інших вінницьких хрущовок…
Тішиться навіть тролейбусами, що згуртувалися густою чередою і ловлять антенами дротів бліде березневе небо. Він любить цю вінницьку околицю.
Знову весна. І хочеться чогось осяйного, світлого, промінно мерехтливого, як цей березень у передмісті… Як з-під лежачого ніздрюватого снігу смарагдові відталини молодої трави.
«Що ти напридумуєш?» – зупиняє себе. Він слухає – відтає, наче шерехкий сніг сповзає із закляклої душі…
Повертається тролейбусом додому і везе сяєво в грудях.
ЗУСТРІЧ З ОСЯЙНИМ ДИВОМ
…І нарешті сяєво зустрічає його, тільки не в березні. А в травні. На тролейбусній зупинці. Сліпуче сяйво прибирає образ його ровесниці, жінки-сопілки, стрункої, тоненької, як сонячний промінь.
Прекрасна незнайомка підходить, допитливо дивиться на пляшку з жовтою рідиною в Юркових руках і підозріло запитує:
– Це що – пиво?
– Ні, – він усміхається, – це «Фанта». Я не вживаю жодного алкоголю.
– Це добре, – строго озивається прекрасне сяйво. – Тоді допоможіть мені доправити цей пакет на Вишеньку.
Юрко хапає вобіруч чималий пакет і радий волочити його хоч на Марс!
ЗРЕЧЕННЯ КАВОВОЇ ПРИСТРАСТІ
…Через день – у нього саме пенсія. Купує на половину грошей оберемок найрозкішніших червоних троянд. Натискує дзвінок її квартири – і виходить його осяйне диво, його Іруся, його жінка-сопілка в смарагдовому халатику.
Бере квіти і перепаленим голосом каже:
– За ці десять років, що я розлучилася з чоловіком, мені траплялися одні покидьки, одні-но покидьки… Я зателефоную…
І з оберемком троянд щезає за дверима.
…Минає два дні. В розпачі Юрко наслухає мобільник.
Через день телефон вибухає щастям: подзвонила!!
ЕДЕМ В «ЕДЕМІ»
Він запрошує її до найпопулярнішого на масиві ресторану «Едем». В квартирі відхиляє свою «схованку» під лінолеумом і забирає всі гроші – сім тисяч, які відкладав на безбідну старість…
…Оскільки його власне авто в затяжному ремонті, до «Едему» дістаються в громадському транспорті – тролейбусі.
Вона трохи нітиться. Сіре платтячко на ній як улите. І недороге намисто в тон – сріблясто-чорне, і сріблясті босоніжки на підборах… Він дивиться на себе, як у люстро, в її очі – як добре, що вибрав саме білу теніску. Вона личить йому. Теніска так підкреслює засмагу обличчя, яку він дістав, п’ючи каву і гуляючи вінницькими вулицями. Білий колір так відтінює шляхетну ще не рясну сивину на скронях. Він подобається їй, своїй Іринці.
– Яка ж ви красива пара! – раптом розчулено каже їм інтелігентна бабуся у червоному брилику на виході з тролейбуса. – Я вами обома просто замилувалася! Щасти вам! – наостанку дарує їм захоплену посмішку.
Обоє шаріються від безпосередності, щирості компліменту.
…І ось – сяйво та блиск «Едему».
– Я ніколи ще не була в ресторані, – зніяковіло зізнається вона на порозі. – Мій чоловік запрошував до ресторану тільки своїх коханок, а не мене…
Офіціант шанобливо вказує їм на вільний столик. Юрко підставляє їй фотель рухом досвідченого залицяльника, рухом факіра пропонує меню.
– Може, мальдозьє по-іспанськи? – він зачаровано дивиться в її сполохані очі. – І вино бордо?
– А, може, мінералку? – нерішуче пропонує Ірина. – Тільки не «Боржомі», це дуже дорого!
…Оркестр навіває на душу світлу тугу, осяйну печаль, пелюстки білих яблунь опадають їм на плечі, сніжить мерехтка ніжність музики…
Він трепетно бере її долоню в свою…
– Чого б тобі хотілося найбільше?
Вона розгублено відставляє келих з вином.
– Ну, не знаю. Я ніколи не була на відпочинку за кордоном. Усе діти, онуки, город, закрутки… А колишній чоловік возив своїх коханок до Туреччини, Єгипту, Чорногорії… Але це, напевно, дуже дорого!.. Я не знаю…
– «Пацан почув – пацан зробив!» – раптом уживає веселого жаргону. – Вважай, що оксамитовий сезон ми проводимо в Чорногорії! А ще? Що би хотіла ще?!
– Хіба таке можливо?! – вона червоніє і блідне водночас. – Може б, може б… дублянку? Я бачила з ламою в «Імперії хутра» на Соборній…
– Хай на твої плечі ляже найдорожче хутро планети!! – розкриває він стримані чоловічі обійми, ледь торкаючись її тонких пліч.
ВЕРЕСЕНЬ. СПАЛАХ ЛЮБОВІ
Засмучено перебирала троянди.
– Не вийде у мене поїхати до Чорногорії. Сина відправляють на місяць у службове відрядження. Нікому картоплю викопати в Яблуневому.
Посміхнувся:
– Давай удвох поїдемо у Яблуневе. Чорногорія зачекає.
Прибули на розкішному таксі – обоє нарядні, осяйні, як наречені: у білому від кросівок до бриликів. Всюдисущі яблунівські сусідки тут же пустили «пушку», що в Ірини Миколаївни з’явився молодий жених-мільйонер.
«Колишній», він же директор Яблунівської школи, не зважаючи на статус розлученого, викликав Ірину до себе в кабінет. Сидів набичений і люто стискував кулаки.
– Я, Ірино, мужик! Мені б – добра випивка, закуска, вродлива баба! А всі твої гуру, Крішни, фортепіанні концерти, вибачай, мені потрібні, як зайцю стоп-сигнал. Але якщо ти ще раз приїдеш у Яблуневе зі своїм мільйонером, я вам обом ноги поперебиваю!
…Збирали удвох городину, робили закрутки. Вранці готувала Юркові сніданок, ішла до школи, а коли поверталася – на столі чекали залишені ним для неї найласіші шматочки.
Наточив усі ножі, заступи і сапки, прибив ляду до льоху. Рубав дрова, мився в тазику, оголений до пояса. Поливала йому з блашаного ківшика на плечі. І раптом туга за чоловічим тілом захлинула її.
– Ірусю, ти що?!
Обнімалися, і крапельки води світилися діамантовим розсипом на обох.
БУЗОК. ПАРИЖ. І ФОРТЕПІАННИЙ ВАЛЬС ШОПЕНА
…Старе піаніно ледве витягли до вітальні з бокової кімнати-«пеналу». Ваня кректав, але волік. Юрко обійняв обома руками остов інструмента і прийняв на себе найбільший тягар, Василь Іванович притримував фортепіанну кришку, яка щомить відвалювалася.
У вітальні всі троє впали на «парадний» диван і довго відхекувалися.
Врешті, Ваня прикипів очима до свіжої салатової латки на темно-зеленому лінолеумі напроти кухні, на вимиті до блиску фужери у серванті. Але найдужче його вразила, просто приголомшила нова картина. В багетній рамі під «старе срібло» буяв оберемок бузку, писаного олією, і кетяги цвіту, здається, випадали з полотна в кімнату так, що вчувався тонкий бузковий аромат.
– Бабу чекаєш? – з розумінням пробасив Іван.
– Так, знайому, – сторопіло зізнався Юрко. – Тільки ти нічого не подумай, Ваню, це жінка моєї мрії.
І, справді, Юрко, нарешті, ризикнув запросити до себе Ірусю. Та довго вагалася, але коли почула про двохсотлітнє фортепіано, спадок Юркової бабусі Тетяни, сумнівам поклала край.
– Потрібна літогравюра, – раптом відсторонено прорік Василь Іванович.
– Що?! – не зрозуміли обидва чоловіки.
– Я зараз! – схопився з дивана старий.
За кілька хвилин повернувся з пакунком, обережно витяг із цигаркового паперу свою літогравюру в тонкій сріблястій рамці. На пожовклому тлі басували коні, мчали екіпажі, шелестіли криноліни дам із парасольками, вгвинчувались у небовись дивовижні будівлі.
– Ось що пасує до старовинного музичного інструмента! Париж, позаминуле століття! Родинна реліквія. Дарую! – простягнув Юркові.
Обидва чоловіки дивилися з невимовним збентеженням то на дарунок, то на Василя Івановича.
– Так оце ви тут, у цьому Парижі, і жили в молодості?! – з побожною повагою поцікавився Іван.
– Жив, не жив! Яка різниця! – роздратовано махнув рукою. – Ех, що ви про мене знаєте?! – стрімко залишив кімнату, тоді повернувся з молотком і цвяхами.
– Підождіте, Василю Івановичу! Тут діло тонке, інтелігентне! Тут треба дрелькою! – зупинив Сіроштан.
…За півгодини вітальня була готова приймати найвишуканіше товариство.
…Старе фортепіано поволі воскресало: в підсвічниках засвічувався і стиха крапав двохсотлітній стеарин, оживав запалий стрій пожовклих клавіш, надходила і розвивалася душа шопенівського вальсу і з відкритого вікна розпросторювалася щемливим відлунком…
На лавочках сиділа і вражено переймалася Шопеном «агора».
– Баришня Юркова грає! – значущо пояснював сивим товаришкам і «дружбанам» Ваня Сіроштан.
Підняли голови і завмерли півник з курочками. Безсмертна Черепашка з виводком кошенят слухала безсмертну музику.
ЮВІЛЕЙНА КУРТКА
Купували Василю Івановичу нову куртку. На ювілей. Збирали гроші усією хрущовкою по п’ять гривень. Так вирішила «агора».
«Треба помогти, треба! А то, як він у старій куртці з під’їзду виходить, на металобазі усі пси душаться від гавкоту!» – щиро пожаліла іменинника Славка.
Стара куртка ювіляра була річчю унікальною, раритетною, відомою на весь масив і зібрала на собі бруд «усіх епох і народів». Не можна сказати, що Василь Іванович її зовсім не прав. Він старався, замочував колись світло-сірий «симпопон» у ванні, заливав рідким господарським милом. Місяць «випрана» куртка стікала на балконі, але після прання ставала ще жахливішою. Звідкись з’являлися іржаві розводи, смоляні плями, нові діри.
Отже, вибрали куртку недорогу, але пристойну, синтетичну, немарку, з чорними вилогами на темно-синьому тлі, і всі дружно пішли вручати.
Обновку ювіляр зустрів оскаженіло.
– Та я здохну, але не одягну це гімно! – кинув знищувальний погляд відрази на подарунок.
– Батя! Шо ти тут кіпішуєш? Куртка класна! – умовляв Шурик.
– Ви приміряйте! Погляньте у ній на себе в дзеркало, – обняла Славка похилі плечі, як дитину, підвела до трюмо, приклала до грудей старого куртку.
І ювіляр притих. З люстра на нього дивися немолодий, але поважний чоловік, і навіть сива шевелюра на диво пасувала до синього тла нової куртки.
– А що? Валяйте, беру! – раптом махнув рукою.
Всі полегшено зітхнули.
«Вона була гурією…»
– Що ти до мене пристала? Я – бомж!!! – гаркнув у слухавку. – І не смій мені більше телефонувати!! – кинув з люттю свій кнопковий телефон об підлогу.
Юрко нахилився, поволі, мовчки збирав розбитий телефон. Зрештою, випрямив поперека і заходився лагідно вмовляти:
– Василю Івановичу! Ну, що ви дієте?! Ви мудрий, досвідчений чоловік! Але, вибачте мене, поводитеся вкрай нерозумно!
– Скажи: як старий ідіот! – насупився.
– Ні, не скажу. Бо часом ви буваєте вибуховим! Але ж Світлана Леонідівна – доброзичлива, безкорислива пані. Людина шанована, професор археології. Вона самотня, як і ви. Поховала чоловіка. А вас любила ще зі шкільних років.
Мовчав.
– Ну, чому ви мовчите?
– А тобі не все одно?! – ошкірився на Юрка.
Охолонув. Почав шукати куртку. Нову.
– Вип’єш зі старим дебоширом кави в «Едемі»? – примирливо торкнувся руки товариша.
…Після кави, повеселілий, усміхнений, змовницьки підморгнув:
– Ну, то як там мій презент?
– Ви про шедевр, про гравюру? Фурор, Василю Івановичу! Цілковитий фурор! Тільки автор невідомий. Озвучте!
– Хай це буде інтригою для твоєї пасії! Вона ж у тебе людина мистецтва? Піаністка?
…– Вона була гурією! Справжнісінькою гурією! Чорноока, повногруда, красуня з білосніжною шкірою. Працювала інженером-механіком у сусідньому відділі. Наш роман тривав п’ять років. І все, фініта! – припечатав долонею по білій скатерті.
– Вона померла? Загинула?! – співчутливо допитувався.
– Та ні, – гірко зітхнув. – Банально вийшла заміж.
– Ну, й шляпа ви, Василю Івановичу! – досадливо, щиро дорікнув.
Як сива дитина, розвів руками.
– А що я міг їй запропонувати? Свою інженерську зарплату в сто тридцять «керебе»? Тоді звичайний роботяга мав заробіток удвічі більший! Гурії, Юрію, живуть у райських садах, а не в обдертих хрущовках, як ми з тобою. Вона й стала дружиною праведника у раю – полковника-штабіста. Ось так. П’ять років щастя – і все, капець життя… Коли тобі байдужісінько, що вилазять пружини з твого дивана, лущаться стіни, загниває підлога на кухні… Коли тобі плювати, яка на тобі куртка, що їси, який сьогодні день…
Слухай, Юрію, а давай-но по келишку бордо! Я пригощаю! Мені пенсію у мої вісімдесят п’ять на чотириста гривень збільшили!
…Вночі помер Василь Іванович. Легко, уві сні, усміхаючись. Може, бачив себе у раю, серед святих, очищених від тілесних і душевних недоліків, вітчизняних інженерів-праведників.
…Ховали Василя Івановича. Юрко, Ваня, Шурик і опікун Григорій виносили покійного з під’їзду. Сирітська труна стояла серед двору на двох табуретках, що дала баба Соня. Прощалися без священника і жалобних промов.
І враз – захурчав мотор авто. Це на своєму «мерсі» прибули Лівандовські. Вийшли – і стали.
І в цю ж мить увесь гурточок сусідів, що проводжав покійного, розвернувся до них спинами і затулив труну.
Спини мовчали, спини кам’яніли, спини гнітили, спини били мільйонноватним струмом презирства і зневаги.
І цього виклику не витримали Лівандовські. Поволі рушили до домовини.
– Від чого помер… – намагалася згадати ім’я і по батькові сусіда Лівандовська.
– Від старості. Від бідності. Від самотності, – прокарбував Юрко їй в обличчя.
Приїхав замовлений опікунами невеличкий траурний автобус.
Лівандовський потягнувся до портмоне, але передумав. Стояли з дружиною застиглі, і вперше в очах прохромилась якщо не іскра людського жалю, то хоча б іскра людського збентеження.
Як легко убити любов!
Чекала на тролейбус. Господи, ще й дощик накрапає! А вона парасольку забула…
– Женщина! – озвався враз до неї медовий голосок. – Я маю вам сказати одну важну вєщ!! – чорнява літня жінка майже прилипла до Ірини.
– Що? Що ви мені хочете сказати?!
Наблизила пересолоджене лице:
– Ми тут усім домом, усім масівом вам удівляємось! Ви – женщина грамотна, красіва, ще знайдете кавалєра по собі. Нашо вам цей самашедший?! Він же лічився у Ющенка!! Ми ж усі сусіди бачили, як він зимою в майці і трусах біг з котом по масіву! У них же вся сім’я чокнута!
Ти впізнав, читачу? Це виливає свою чорну, зміїну, невдячну душу Шурикова Тонька, сусідка Юрка.
…Стисла в руках чашечку з чаєм, глипнула, зробила паузу:
– Мене любить душевно хворий!
– Що?! – чашечка трісла в руках, і китайський чай проллявся на килим.
– Ще тільки цього мені бракувало, – зітхнула і взялася збирати скалки. – Завести роман з душевно хворим…
Похлинувся, тремтячими руками почав і собі збирати розбиту чашку.
– Іринко, але я хворів сорок років тому! Ще в студентські роки! Від перевтоми після сесії! У мене дивовижна ремісія! Я практично здоровий!
Примружила зелені очі… і наче випрямилася сталева пружина і прохромила груди:
– Іди геть! І не телефонуй мені ніколи!
…Через два місяці почув у мобільному знайомий голос.
– Іруся? – ледве прохрипів.
Запала тиша.
Врешті, видихнула:
– Пробач мене, Юрію… Ти казав, що я надзвичайна. А я – як усі. Ні, гірша. Бо коли любиш… Прости. Приходь до мене сьогодні на червоний борщ.
…Смакував борщ, зварений його Ірусею, смакували пампушечки, випечені нею, смакували смарагди очей його Ірусі.
Зрештою, таки запитав:
– Чому ти повернула мене?
Помовчала – і усміхнулась, як дитині:
– А хіба я не сказала тобі чому?
– Ні, ні! Я уже забув. Скажи ще раз!
Провела долонею по сивіючій чоловічій скроні:
– А з ким же я продаватиму на масиві чай китайських імператорів?!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.