Наталка Ткаченко. «Батьківська любов»

528

ІЗ СЕРІЇ «КОВІДНІ ОПОВІДАННЯ»

Завис у «бусі»: обома руками тримався за поручень, ризикуючи кожної миті зірватись. Авто було забите «по зав’язку», важкий спертий дух спеки і поту биву голову…

З Польщі виїздили останні заробітчани-українці.

Він втратив час: його бригаді зварювальників не заплатив ні копійки хазяїн-поляк.

– Їдьте, їдьте у свою Україну! Не бачите, що в світі робиться?! Та ж коронорівус косою косить!! – сказав запінений Юзик. – Немає, немає в мене грошей! Мені не дали, а я не маю що дати вам!!

Він брехав їм, вивертався, як вуж, то «жалів», щоб їх не уразив ковід, то посипав голову попелом, що сам геть збанкрутував, бачить Бог і Матка Боска!

Їм нІяк і ні з чим було повертатися в Україну. Їх чекали голодні родини, хворі діти чи дружини, батьки, матері. Вони вісім місяців зводили будинки-висотки в передмісті Варшави. В день, в ніч, в сніг, у спеку, по дванадцять годин на добу робили, як прокляті…

Без відпусток, без вихідних, по дві, по три зміни, без перерви.

І тоді наперед вискочив маленький росточком КолькО Стороженко з Чернігівщини. На нього чекала жінка, хвора на онко, він мав привезти гроші на останню її надію – складну операцію за кордоном.

– Щоб ти здох! – кричав він межи очі Юзику. – Щоб ти купив собі на наші гроші інвалідну коляску! Щоб тебе зарізало, розчавило, як гада! Щоб тебе задушив коронавірус!..

Юзик зблід і відступив, але грошей, з усього було видно, не дасть.

Враз полетіла цеглина, потім друга. Запахло самосудом.

Він виступив і став перед усіма:

– Хлопці, не брудніть рук об цю гниду! Поїдемо до нашого українського консула, там розберемося, може, допоможуть!

– «Може глибоке й широке!» – глузував Юзик, дивлячись їм у спину.

КолькО не витримав і наостанку харкнув у морду хазяїну.

У консульстві їх прийняли по-людськи. Консульські хлопці були справжніми – справжніми людьми, справжніми українцями.

За лічені дні вони знайшли ходи і виходи. Польська влада «прижучила» Юзика, і той повернув їм усе до копійки. Але КолькОві прокльони не минули марно: хазяїна звалив ковід. І виплатив їм зароблене його заступник Владик. Той запопадливо віддавав їм гроші, кожну хвилину «дзенькуючи». Але було втрачено час. Найчастіше він пересилав гроші в Україну на ім’я доньки. Цього ж разу довелося везти їх «кешом», «налом» – готівкою. Примоцював барсетку на голе тіло, зверху напустив широку чорну сорочку під ремінь, а на неї одяг сіру цупку вітрівку на «блискавці». І так віз готівку через кордон.

«Буса» ледве пропустили: короновірус уже лютував у прикордонних областях України.

Переїхавши кордон, він, нарешті, втисся до «бусу» і, втомлений, вимучений останніми безсонними ночами майже задрімав. Коли ж відчув, як ззаду до його сідниць «прилипає» чиясь нога. Напружився і подався вперед. Але «прилипла нога» йшла за ним. Зрештою, чиясь рука шугнула під куртку і… луснув ремінь. За лічені секунди він збагнув: це був «полюбовник». Чув від хлопців: так називали злодюжок, які в такий спосіб полювали за гіркими грішми заробітчан, котрі ті перевозили «кешом» на тілі.

Не пам’ятаючи себе, розвернувся і всадив каблуком черевика в пах «полюбовнику». Той, коротко скрикнувши, осів.

– Чоловіку погано! – заволали навкруги.

Підняв з-під ніг перерізаний ремінь і мовчки показав пасажирам «буса».

– Ах, ти ж бидлюга! – схопив за барки «полюбовника» найближчий до нього кремезний чолов’яга.

– Прибити паскуду! – хлопці проривалися до злодія.

– Не треба! – приклав руку до грудей. – Хай він перейде на волю Божу!

Мовчки дивився, як злодюжка, худий, хирлявий чоловічина в чорному плащі і чорній шапчині, вилетів на шосе з дверей «буса».

Помацав себе: барсетка з грішми була на місці. Але почувався недобре: ним било і трясло. Подумав – від того, що кілька днів не їв нормальної страви, востаннє закропився кавою з кнедликами у консульстві: так його пригостили там з хлопцями з бригади.

Але вийшов з останньої київської електрички і вже на пероні рідного міста зрозумів, що привіз сюди гроші… і коронавірус.

Його лихоманило, ледве стояв на ногах. Він боявся впасти, померти прямо на вулиці. Мав живим чи мертвим передати гроші дочці. Надходив час оплати наступного півріччя в медуніверситеті.

Уже в темряві пізнього вечора дістався рідної Вишеньки. У сквері за пів кварталу від свого дому сів на лавку під кленом і набрав по мобілці дорогий йому номер:

– Доцю! Це я – тато!!

По той бік слухавки – засміялася, потім заплакала, а тоді залебеділа його Настуся:

– Куди ти пропав?! Ти ж мав бути ще тиждень тому! Де ти, таточку?!

Озирнувся навсібіч, стишеним голосом заговорив у телефон:

– Доцю! Я – коронавірусний! Я зараз у сквері, поряд з дитячим майданчиком на Космонавтів. Візьми дорожню синю сумку. Прийди до мене, я чекаю. Але не підходь. Сядь на лавці за п’ять метрів…

Серце бухало в грудях, піт струменів по обличчю. Але він побачив, побачив через п’ятнадцять хвилин білий дівочий плащик біля дитячого майданчика.

– Татусю! – скинула рученята. – Як ти?!

ЗадихАвся, ледве зняв із себе барсетку і кинув у ноги дочці:

– Ось! Барсетку поклади в сумку. Гроші вдома вийми руками в рукавичках і розстели на підлозі у великій кімнаті. Вимий руки з милом! Через п’ять днів збери гроші і заплати за навчання!

Дочка підібрала барсетку, переклала в сумку.

– Татусю, – плакала, аж схлипувала: – Пішли додому!

– Ні, доцю, ні! – рішуче махнув рукою

– Я викличу «швидку», татоньку! – благала, умовляла, просила.

Але він, як з льоду тесаний, настояв на своєму. Дочка пішла.

Йому було зле, але на душі настав спокій: він довіз гроші. Не хотів до лікарні, До того людського ґвалту, болю, страждань.

Не боявся померти. Але не там, на чужині, у Польщі, серед тирловиська заробітчан у тісному хостелі. Хотів померти в рідному місті, в звичайному сквері, за двісті метрів від своєї домівки.

Впав у забуття. Враз почув голоси і розплющив очі. Наближалися в білому загадкові постаті, наче збіговисько інопланетян. За хвилину зрозумів: то були медики в захисних костюмах, – Настуся таки викликала «ковідну» швидку.

…Прийшов до тями в постелі. Ні про що не питав, нічого не просив. Черговий лікар у захисному костюмі сам до нього підійшов, нахилився і тихо сказав:

– Не думайте про погане! Думайте про хороше. І все буде добре!

І та нехитра порада чомусь зворушила його. І він почав думати. Про дочку, про Настусю. Більше у нього, в його п’ятдесят, нічого хорошого не було.

Побачив світлі, як березнева лазур, доньчині очі, пасемце русявого волосся на чолі, лагідну посмішку. Такою була в молодості мама Меланя…

Маму Меланю він любив, а батька Сергія боявся і слухався.

– Женися на хазяйці, на простій, грамотні – усі придурошні! – карбував тато свою сувору науку життя. – Оце прийшов до дівки – пальцем по шафі провів, тіки-но є пилюка, кидай її зразу – засранка!

І він одружився на хазяйці. Марина працювала перукаркою в салоні краси «Чарівниця».

– Чиста і коло чистого ходить! – хвалив батько.

– Хазяйський борщ! – сказав, як припечатав: хвалив не страву, хвалив невістку.

Була одразу догідливо-доброю – і йому, і свекрусі, і свекрові.

– Чого ти, падло тут розсівся? – почув він від своєї, «простої», «хазяйки» на другий рік після одруження.

І – скипів. Але перехопив переляк у світлих оченятах улюблениці-донечки – і стримався.

А так – «усе було, як у людей».

Їздив десять років за кордон на заробітки, купили на зароблені у Польщі кошти квартиру.

Продовжував працювати на будівництві, – не хотів і не міг бачити своєї «хазяйки», тужив за дитиною, а мала за ним. Пересилав дружині пекельно зароблені гроші.

Аж якось раптом отримав повістку до суду: Марина подала на розлучення і вимагала в рахунок коштів, яких він не нібито платив на утримання дочки, відсудити їй з дитиною квартиру.

– У вас є у Польщі друга, громадянська сім’я? – допитувалася жінка-суддя.

– Ні! – ледве не кричав він.

– У вас є чеки, квитанції, розписки, що ви віддавали гроші дружині?

– Ні! Нема! – чесно зізнався він.

– Ну, а є хтось, хто засвідчить, що ви передавали їй гроші?

– Ні! Нема! – повторював він одну-єдину фразу.

– Я засвідчу! – раптом пролунав дзвінкий майже дитячий голос у судовій залі.

Шелест пробіг, як вітер «Дочка! Дивіться, дочка!»

Вона йшла худенька, як ниточка, його тринадцятилітня Настуся. Показала жінці-судді свій планшетик з електронним календариком: червоним було обведено роки, місяці і дні, коли тато приїздив з-за кордону. Адвокат підняв за цими датами рахунки про суми грошових переказів, котрі він пересилав напередодні на ім’я дружини.

Тут же дочка розповіла, що зароблені татом гроші мати витрачала на гульки з дядьком Миколою. І суд виніс рішення: квартиру залишити батькові і дочці. Настуся підтвердила, що вибирає його, а не матір.

Марина червоніла, мліла від злості і сичала Настусі:

– Продало, сученя, маму, рідну маму! Ну ти ще побачиш його батьківську любов, побачиш!!

Той місяць він жив, як у раю: робив ремонт в оселі, Настуся все встигала: і на відмінно навчатися в школі, і готувати їсти.

– Доцю, ким ти хочеш стати?! – спитав він якось свою улюбленицю.

– Лікаркою, – глянула на нього небесними очима мами Мелані. – Але це неможливо! Медінститут – найдорожчий з усіх вузів.

– Доцю, я здохну, але зароблю ці кляті гроші! Тато розіб’ється, але їх для тебе привезе!

Наступного дня він, заледве живий, зайшов до центрального корпусу медуніверситету. Нікого не знав, усього боявся. Хотів зупинити чоловіка в білому халаті, який пробігав повз нього, не наважився. Задивився на двох африканців: повновиду дівчину з чорними косичками-стьожками і смаглявого юнака з сережкою у вусі.

– Чоловіче! Вам кого треба?! – почув раптом тонкий голосок.

Озирнувся. Його кликав невисокий сивий дідусь зі скляної будки. Це був вахтер. Підійшов до віконечка і зніяковіло пояснив, що в нього дочка, то він хоче, щоб хтось підготував її до вступу.

Вахтер раптом усміхнувся і мовив добрим теплим голосом:

– Я все зрозумів. Чекай мене, чоловіче, в кафе «Челентано», що через дорогу. Через півгодини я буду!

В кафе він довго вибирав по меню страву, врешті його привабив чомусь салат «Колізей». Думав замовити спиртне, але не насмілився, – учена людина, чи не образиться!

Рівно через тридцять хвилин новий знайомий потис йому руку:

– Кирило!

– Матвій! – відповів.

Почав розмову одразу ж із головного:

– Хочеш підняти дочку з низької долі? Це – добре! Похвально! Піднімай! У мене онучок – хірург-кардіолог. У нас уся сім’я його піднімала – дядьки, тітки, хрещені на селі продали паї, щоб оплатити його навчання. А тепер – він усіх нас лікує. Я з «моторчиком» на серці вже п’ятий рік, ще сонечку радію! І ти – витримаєш!

І він раптом повірив Кирилу, як собі повірив. Хоч його наука геть розходилася з тією, котрої навчав його батько. Татова наука зламала йому життя. І він хотів осягти його по-новому, відкрити хоча б своїй дитині. Хотів дочці іншої і, справді, вищої долі…

– Це ти добре зробив, що вибрав вінницький медуніверситет. Європа, я скажу тобі, Європа! А, головне, – школа! Школа є таки, є! Правда, пошерстили трохи нас, але школа зосталась. Я тобі таких репетиторів пораджу, що твоя дитина стане лікарем, а не шарлатаном!

І Кирило не підвів. Починаючи з восьмого класу, усі чотири роки, Настуся ходила до репетиторів. А він, з року в рік, їздив до Польщі на заробітки. Був зварювальником від Бога, найвищого шостого розряду. Так, як він, варити напівавтоматом колони і ригелі не тямив жоден поляк. Юзик придивлявся до його роботи і тільки заздро цокав язиком…

Донька прекрасно здала ЗНО, а з хімії та біології набрала максимальні 200 балів. Цього ж року вона вступила на стоматологію.

…– Ну, що ж організм у вас могутній, ковід ви здолали. Але чисто по-людськи раджу: побережіться! Ніяких заробітків по закордонах! – щиро рекомендував завідувач інфекційного відділення, виписуючи його додому.

Посміхнувся, як дитина:

– Лікарю, у мене донька на другому курсі медуніверситету… Я не можу не поїхати…

Зітхнув, посміхнувся навзаєм:

– Розумію, розумію… У мене син – на третьому…

… – Татоньку! – кинулася назустріч з порогу дочка. Обняв, засміявся втішено, стояв ще хитаючись. В серце вдарили запахи рідної оселі. У прибраній квартирі все дихало затишком і ладом. На столі чекали його улюблені дерунчики зі сметанкою, ще гарячий борщик в каструльці на металевій підставці, у керамічному кухлику – вишневий киселик.

Сів за стіл, донька насипала в полумисок страву, але він усе ще не брав ложки…

Дивився на книжкову полицю на стіні навпроти, голубив очима підручники, які називалися такими мудрими словами – «анатомія», «гістологія», «фізіологія»… І ті назви здавалися йому занебесними вершинами, котрі були геть не доступні йому, але скорилися його дитині… І то був той надлишок його батьківського щастя, коли він не міг себе опанувати і тихо заплакав…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!