ІЗ СЕРІЇ «КОВІДНІ ОПОВІДАННЯ»
Завис у «бусі»: обома руками тримався за поручень, ризикуючи кожної миті зірватись. Авто було забите «по зав’язку», важкий спертий дух спеки і поту биву голову…
З Польщі виїздили останні заробітчани-українці.
Він втратив час: його бригаді зварювальників не заплатив ні копійки хазяїн-поляк.
– Їдьте, їдьте у свою Україну! Не бачите, що в світі робиться?! Та ж коронорівус косою косить!! – сказав запінений Юзик. – Немає, немає в мене грошей! Мені не дали, а я не маю що дати вам!!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він брехав їм, вивертався, як вуж, то «жалів», щоб їх не уразив ковід, то посипав голову попелом, що сам геть збанкрутував, бачить Бог і Матка Боска!
Їм нІяк і ні з чим було повертатися в Україну. Їх чекали голодні родини, хворі діти чи дружини, батьки, матері. Вони вісім місяців зводили будинки-висотки в передмісті Варшави. В день, в ніч, в сніг, у спеку, по дванадцять годин на добу робили, як прокляті…
Без відпусток, без вихідних, по дві, по три зміни, без перерви.
І тоді наперед вискочив маленький росточком КолькО Стороженко з Чернігівщини. На нього чекала жінка, хвора на онко, він мав привезти гроші на останню її надію – складну операцію за кордоном.
– Щоб ти здох! – кричав він межи очі Юзику. – Щоб ти купив собі на наші гроші інвалідну коляску! Щоб тебе зарізало, розчавило, як гада! Щоб тебе задушив коронавірус!..
Юзик зблід і відступив, але грошей, з усього було видно, не дасть.
Враз полетіла цеглина, потім друга. Запахло самосудом.
Він виступив і став перед усіма:
– Хлопці, не брудніть рук об цю гниду! Поїдемо до нашого українського консула, там розберемося, може, допоможуть!
– «Може глибоке й широке!» – глузував Юзик, дивлячись їм у спину.
КолькО не витримав і наостанку харкнув у морду хазяїну.
У консульстві їх прийняли по-людськи. Консульські хлопці були справжніми – справжніми людьми, справжніми українцями.
За лічені дні вони знайшли ходи і виходи. Польська влада «прижучила» Юзика, і той повернув їм усе до копійки. Але КолькОві прокльони не минули марно: хазяїна звалив ковід. І виплатив їм зароблене його заступник Владик. Той запопадливо віддавав їм гроші, кожну хвилину «дзенькуючи». Але було втрачено час. Найчастіше він пересилав гроші в Україну на ім’я доньки. Цього ж разу довелося везти їх «кешом», «налом» – готівкою. Примоцював барсетку на голе тіло, зверху напустив широку чорну сорочку під ремінь, а на неї одяг сіру цупку вітрівку на «блискавці». І так віз готівку через кордон.
«Буса» ледве пропустили: короновірус уже лютував у прикордонних областях України.
Переїхавши кордон, він, нарешті, втисся до «бусу» і, втомлений, вимучений останніми безсонними ночами майже задрімав. Коли ж відчув, як ззаду до його сідниць «прилипає» чиясь нога. Напружився і подався вперед. Але «прилипла нога» йшла за ним. Зрештою, чиясь рука шугнула під куртку і… луснув ремінь. За лічені секунди він збагнув: це був «полюбовник». Чув від хлопців: так називали злодюжок, які в такий спосіб полювали за гіркими грішми заробітчан, котрі ті перевозили «кешом» на тілі.
Не пам’ятаючи себе, розвернувся і всадив каблуком черевика в пах «полюбовнику». Той, коротко скрикнувши, осів.
– Чоловіку погано! – заволали навкруги.
Підняв з-під ніг перерізаний ремінь і мовчки показав пасажирам «буса».
– Ах, ти ж бидлюга! – схопив за барки «полюбовника» найближчий до нього кремезний чолов’яга.
– Прибити паскуду! – хлопці проривалися до злодія.
– Не треба! – приклав руку до грудей. – Хай він перейде на волю Божу!
Мовчки дивився, як злодюжка, худий, хирлявий чоловічина в чорному плащі і чорній шапчині, вилетів на шосе з дверей «буса».
Помацав себе: барсетка з грішми була на місці. Але почувався недобре: ним било і трясло. Подумав – від того, що кілька днів не їв нормальної страви, востаннє закропився кавою з кнедликами у консульстві: так його пригостили там з хлопцями з бригади.
Але вийшов з останньої київської електрички і вже на пероні рідного міста зрозумів, що привіз сюди гроші… і коронавірус.
Його лихоманило, ледве стояв на ногах. Він боявся впасти, померти прямо на вулиці. Мав живим чи мертвим передати гроші дочці. Надходив час оплати наступного півріччя в медуніверситеті.
Уже в темряві пізнього вечора дістався рідної Вишеньки. У сквері за пів кварталу від свого дому сів на лавку під кленом і набрав по мобілці дорогий йому номер:
– Доцю! Це я – тато!!
По той бік слухавки – засміялася, потім заплакала, а тоді залебеділа його Настуся:
– Куди ти пропав?! Ти ж мав бути ще тиждень тому! Де ти, таточку?!
Озирнувся навсібіч, стишеним голосом заговорив у телефон:
– Доцю! Я – коронавірусний! Я зараз у сквері, поряд з дитячим майданчиком на Космонавтів. Візьми дорожню синю сумку. Прийди до мене, я чекаю. Але не підходь. Сядь на лавці за п’ять метрів…
Серце бухало в грудях, піт струменів по обличчю. Але він побачив, побачив через п’ятнадцять хвилин білий дівочий плащик біля дитячого майданчика.
– Татусю! – скинула рученята. – Як ти?!
ЗадихАвся, ледве зняв із себе барсетку і кинув у ноги дочці:
– Ось! Барсетку поклади в сумку. Гроші вдома вийми руками в рукавичках і розстели на підлозі у великій кімнаті. Вимий руки з милом! Через п’ять днів збери гроші і заплати за навчання!
Дочка підібрала барсетку, переклала в сумку.
– Татусю, – плакала, аж схлипувала: – Пішли додому!
– Ні, доцю, ні! – рішуче махнув рукою
– Я викличу «швидку», татоньку! – благала, умовляла, просила.
Але він, як з льоду тесаний, настояв на своєму. Дочка пішла.
Йому було зле, але на душі настав спокій: він довіз гроші. Не хотів до лікарні, До того людського ґвалту, болю, страждань.
Не боявся померти. Але не там, на чужині, у Польщі, серед тирловиська заробітчан у тісному хостелі. Хотів померти в рідному місті, в звичайному сквері, за двісті метрів від своєї домівки.
Впав у забуття. Враз почув голоси і розплющив очі. Наближалися в білому загадкові постаті, наче збіговисько інопланетян. За хвилину зрозумів: то були медики в захисних костюмах, – Настуся таки викликала «ковідну» швидку.
…Прийшов до тями в постелі. Ні про що не питав, нічого не просив. Черговий лікар у захисному костюмі сам до нього підійшов, нахилився і тихо сказав:
– Не думайте про погане! Думайте про хороше. І все буде добре!
І та нехитра порада чомусь зворушила його. І він почав думати. Про дочку, про Настусю. Більше у нього, в його п’ятдесят, нічого хорошого не було.
Побачив світлі, як березнева лазур, доньчині очі, пасемце русявого волосся на чолі, лагідну посмішку. Такою була в молодості мама Меланя…
Маму Меланю він любив, а батька Сергія боявся і слухався.
– Женися на хазяйці, на простій, грамотні – усі придурошні! – карбував тато свою сувору науку життя. – Оце прийшов до дівки – пальцем по шафі провів, тіки-но є пилюка, кидай її зразу – засранка!
І він одружився на хазяйці. Марина працювала перукаркою в салоні краси «Чарівниця».
– Чиста і коло чистого ходить! – хвалив батько.
– Хазяйський борщ! – сказав, як припечатав: хвалив не страву, хвалив невістку.
Була одразу догідливо-доброю – і йому, і свекрусі, і свекрові.
– Чого ти, падло тут розсівся? – почув він від своєї, «простої», «хазяйки» на другий рік після одруження.
І – скипів. Але перехопив переляк у світлих оченятах улюблениці-донечки – і стримався.
А так – «усе було, як у людей».
Їздив десять років за кордон на заробітки, купили на зароблені у Польщі кошти квартиру.
Продовжував працювати на будівництві, – не хотів і не міг бачити своєї «хазяйки», тужив за дитиною, а мала за ним. Пересилав дружині пекельно зароблені гроші.
Аж якось раптом отримав повістку до суду: Марина подала на розлучення і вимагала в рахунок коштів, яких він не нібито платив на утримання дочки, відсудити їй з дитиною квартиру.
– У вас є у Польщі друга, громадянська сім’я? – допитувалася жінка-суддя.
– Ні! – ледве не кричав він.
– У вас є чеки, квитанції, розписки, що ви віддавали гроші дружині?
– Ні! Нема! – чесно зізнався він.
– Ну, а є хтось, хто засвідчить, що ви передавали їй гроші?
– Ні! Нема! – повторював він одну-єдину фразу.
– Я засвідчу! – раптом пролунав дзвінкий майже дитячий голос у судовій залі.
Шелест пробіг, як вітер «Дочка! Дивіться, дочка!»
Вона йшла худенька, як ниточка, його тринадцятилітня Настуся. Показала жінці-судді свій планшетик з електронним календариком: червоним було обведено роки, місяці і дні, коли тато приїздив з-за кордону. Адвокат підняв за цими датами рахунки про суми грошових переказів, котрі він пересилав напередодні на ім’я дружини.
Тут же дочка розповіла, що зароблені татом гроші мати витрачала на гульки з дядьком Миколою. І суд виніс рішення: квартиру залишити батькові і дочці. Настуся підтвердила, що вибирає його, а не матір.
Марина червоніла, мліла від злості і сичала Настусі:
– Продало, сученя, маму, рідну маму! Ну ти ще побачиш його батьківську любов, побачиш!!
Той місяць він жив, як у раю: робив ремонт в оселі, Настуся все встигала: і на відмінно навчатися в школі, і готувати їсти.
– Доцю, ким ти хочеш стати?! – спитав він якось свою улюбленицю.
– Лікаркою, – глянула на нього небесними очима мами Мелані. – Але це неможливо! Медінститут – найдорожчий з усіх вузів.
– Доцю, я здохну, але зароблю ці кляті гроші! Тато розіб’ється, але їх для тебе привезе!
Наступного дня він, заледве живий, зайшов до центрального корпусу медуніверситету. Нікого не знав, усього боявся. Хотів зупинити чоловіка в білому халаті, який пробігав повз нього, не наважився. Задивився на двох африканців: повновиду дівчину з чорними косичками-стьожками і смаглявого юнака з сережкою у вусі.
– Чоловіче! Вам кого треба?! – почув раптом тонкий голосок.
Озирнувся. Його кликав невисокий сивий дідусь зі скляної будки. Це був вахтер. Підійшов до віконечка і зніяковіло пояснив, що в нього дочка, то він хоче, щоб хтось підготував її до вступу.
Вахтер раптом усміхнувся і мовив добрим теплим голосом:
– Я все зрозумів. Чекай мене, чоловіче, в кафе «Челентано», що через дорогу. Через півгодини я буду!
В кафе він довго вибирав по меню страву, врешті його привабив чомусь салат «Колізей». Думав замовити спиртне, але не насмілився, – учена людина, чи не образиться!
Рівно через тридцять хвилин новий знайомий потис йому руку:
– Кирило!
– Матвій! – відповів.
Почав розмову одразу ж із головного:
– Хочеш підняти дочку з низької долі? Це – добре! Похвально! Піднімай! У мене онучок – хірург-кардіолог. У нас уся сім’я його піднімала – дядьки, тітки, хрещені на селі продали паї, щоб оплатити його навчання. А тепер – він усіх нас лікує. Я з «моторчиком» на серці вже п’ятий рік, ще сонечку радію! І ти – витримаєш!
І він раптом повірив Кирилу, як собі повірив. Хоч його наука геть розходилася з тією, котрої навчав його батько. Татова наука зламала йому життя. І він хотів осягти його по-новому, відкрити хоча б своїй дитині. Хотів дочці іншої і, справді, вищої долі…
– Це ти добре зробив, що вибрав вінницький медуніверситет. Європа, я скажу тобі, Європа! А, головне, – школа! Школа є таки, є! Правда, пошерстили трохи нас, але школа зосталась. Я тобі таких репетиторів пораджу, що твоя дитина стане лікарем, а не шарлатаном!
І Кирило не підвів. Починаючи з восьмого класу, усі чотири роки, Настуся ходила до репетиторів. А він, з року в рік, їздив до Польщі на заробітки. Був зварювальником від Бога, найвищого шостого розряду. Так, як він, варити напівавтоматом колони і ригелі не тямив жоден поляк. Юзик придивлявся до його роботи і тільки заздро цокав язиком…
Донька прекрасно здала ЗНО, а з хімії та біології набрала максимальні 200 балів. Цього ж року вона вступила на стоматологію.
…– Ну, що ж організм у вас могутній, ковід ви здолали. Але чисто по-людськи раджу: побережіться! Ніяких заробітків по закордонах! – щиро рекомендував завідувач інфекційного відділення, виписуючи його додому.
Посміхнувся, як дитина:
– Лікарю, у мене донька на другому курсі медуніверситету… Я не можу не поїхати…
Зітхнув, посміхнувся навзаєм:
– Розумію, розумію… У мене син – на третьому…
… – Татоньку! – кинулася назустріч з порогу дочка. Обняв, засміявся втішено, стояв ще хитаючись. В серце вдарили запахи рідної оселі. У прибраній квартирі все дихало затишком і ладом. На столі чекали його улюблені дерунчики зі сметанкою, ще гарячий борщик в каструльці на металевій підставці, у керамічному кухлику – вишневий киселик.
Сів за стіл, донька насипала в полумисок страву, але він усе ще не брав ложки…
Дивився на книжкову полицю на стіні навпроти, голубив очима підручники, які називалися такими мудрими словами – «анатомія», «гістологія», «фізіологія»… І ті назви здавалися йому занебесними вершинами, котрі були геть не доступні йому, але скорилися його дитині… І то був той надлишок його батьківського щастя, коли він не міг себе опанувати і тихо заплакав…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.