“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/prose/natalka-poklad-spohady/
https://litgazeta.com.ua/prose/natalka-poklad-spohady-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Бути без роботи довше 3-х місяців означало не тільки перерву в стажі, а й прискіпливу увагу певних органів, особливо в нашій ситуації. Уже збігАла перша половина жовтня, а з інтернату в селі я звільнилася ще в середині серпня, перед весіллям… Тож «висіння в повітрі» ставало проблемою. Чоловік почав нервувати. Треба було щось думати.
І я надумала піти прямо у міський відділ освіти – а раптом трапиться чудо й там знайдеться хоч якась вакансія для мене. Київ же великий!
Чудо трапилось, і вакансія справді була – вчительки молодших класів у новій школі на площі Тараса Шевченка. Я зітхнула з полегшенням і гордо розправила плечі. Тільки ж, Божечку, як ця школа далеко від нашої вулиці Степана Ковніра на Печерську! Проте що робити?..
Той район під Пуща-Водицею лиш починали розбудовувати. Школа мені сподобалась: велика й світла – красива. Довгі дзвінкі коридори, чимале шкільне подвір’я. Ось учительська, ось спортзал, туалети, ось мій клас на першому поверсі… Дітей не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки високу, худу й досить сувору директрису тієї школи. Вона була вже немолода й, напевно, досвідчена та відважна, раз узяла на себе такі непрості обов’язки керівника. Картинка з натури: дзвінок на перший урок уже продзвенів, директриса «засікла», що діти в класі самі, без вчительки, тож стоїть перед вхідними дверима в школу й дивиться на мене: перші дні – здивовано-докірливо, а в наступні – обурено: «Ви знову запізнились!?.»
Бо я справді майже щодня запізнювалась, і це був якийсь фатум, хоч і виходила з дому ще перед сьомою годиною. Вхопивши сумку, бігцем із хвіртки – вгору по ковзкому бруку нашої вулички, через вузьку Московську браму, притискаючись до її стіни, аби не зачепили машини, що шугають одна за одною, – до кінцевої зупинки тролейбуса № 20, дочекатись його і доїхати до Головпошти на Хрещатику, потім форсовано перетнути площу Калініна (тепер Майдан) і застрибнути до тролейбуса, що йде на площу Шевченка. Довго йде. Мовби навмисно затягуючи паузи на безконечних зупинках, поки повиходять усі пасажири, бо ж он скільки їх набилось… Моє серце все сильніше тіпається від неспокою та досади і готове вилетіти з грудей…
Ще задовго до кінцевої вже тУпцяю біля дверей тролейбуса, щоб випурхнути з них першою, перетнути площу (о, ті злощасні набридливі світлофори!), промчати мимо кількох нових будинків, обминути розриті рови і нарешті влетіти на шкільне подвір’я… Геть знервована, захекана й мокра… А там перед порогом – директриса та її обпікаючий обурений погляд…
Не так вона, як я не змогла витерпіти всього того «раю» більше двох тижнів.
Бо милосердний Бог несподівано подав допомогу: зустрілась моя університетська одногрупниця Марія Воробей, вона лиш недавно влаштувалась працювати коректором у видавництві «Університет» і після моїх жалісних скарг на такі щоденні «марафонИ» нараяла зайти у відділ кадрів видавництва: а раптом щось складеться…
Яка ж це неймовірна радість і полегкість: мати роботу в центрі міста! Чорнява начальниця коректорського відділу, ведучи зі мною бесіду і маючи, напевно, якесь чуття або просто гіркий досвід, аж занадто допитувалась, чи жвава молодичка – у «формі», тобто – чи не вагітна й не піднесе видавництву сюрприз. Позичивши очі в Сірка, запевнила її, що все гаразд, не переживайте (так перед цим зробила й Марія і мене, спасибі, навчила). Бо що мали робити? Хоч обидві вже знали, як воно станеться згодом, через 7 місяців. Але ж це – через цілих 7 місяців! Гарною роботою ще можна трохи загладити свій «гріх». І ми дуже старались: не суперечили, коли нам знову давали вже набридлий текст, чи коли раптом «аврально» скорочували терміни вичитки або котрий раз обминали з премією і таке інше. Закінчувалась осінь 1972-го.
Коректорський відділ був досить цікавий: розсудлива доброзичлива Марина часто готувала смачні млинчики і вміла кроїти одяг, тож, коли я вже мала пишний живіт, змайструвала мені з легенької тканини балахон, а я вдома на своїй машинці його пошила; красуня й інтриганка Марта, яку страшно ревнував її чоловік і через ті ревнощі навіть іноді бив (а ми їй співчували і щось дуже мудре радили), вводила нас у світ тодішніх київських елітних тусовок… Інші особи з відділу були «правильні» і якось лишились за кадром.
Література, з якою доводилось працювати, була геть пісна – здебільшого наукова або науково-прикладнА. Тож від коректора вимагалась не так ерудиція та чуття слова, як тверде знання правил граматики, але насамперед – уважність і ще раз уважність. А словники-енциклопедії – завжди під рукою…
Наприкінці весни 1973-го ми з Марійкою майже одночасно пішли у декретні відпустки. Аби у видавництво «Університет» більше не повернутися…
***
Редакція нового журналу займала кілька кімнат на першому й другому поверсі в письменницькому будинку по вулиці Чкалова, 52 (тепер – Олеся Гончара). Заступник головного редактора, невисока зграбна жінка, до якої я зайшла чомусь найперше, вислухала мій сумбурний монолог, щось коротко запитала й, трохи повагавшись, дала кілька сторінок тексту: «Вичитайте, будь ласка. Там унизу порожня кімната – ніхто не заважатиме…»
Це була Лариса Юріївна Копань. Мої правки в тексті вона визнала слушними, пішла з ними до головного редактора Володимира Григоровича Дрозда, той, очевидно, не заперечив, я написала заяву, і мене відразу оформили ще одним коректором журналу. Трохи старша за мене Надя Кончаківська, добра й щира душею, але на позір досить амбітна, вже вичитувала матеріали першого номера…
Я не могла повірити своєму щастю. Стояла тепла сонячна погода, Київ ніжився повнотою й лагідністю останніх днів літа, і мені здавалося, що він, такий великий і гамірний, розуміє мій стан – і радіє разом зі мною. Дякувала небу за те, що сталось, і почувалась рибиною, яка з маленького зарослого ставка раптом вирвалась у бистрінь великої повноводої річки: плавай! змагай!! творИ!!!
В журналі (художньо-публіцистичний!) – редакція поезії, прози, публіцистики, критики, художній та технічний відділи… Петро Засенко, Юрій Сердюк, Олександр Васильківський, Вадим Решетилов, Микола Славинський, Лариса Брюховецька, Олександр Костюк, Леонід Талалай – був у нас недовго, як і Дмитро Глушенок, а згодом долучились Григорій Кияшко, Віктор Баранов, Анатолій Камінчук, Євген Положій… Цікаві тексти, надзвичайно цікаві люди, більшість із яких – помітні в літературному процесі особи або й навіть уже члени Спілки, – і зовсім інші закони спілкування, аніж ті, які знала досі. Ще й графік роботи – елітний, пульсуючий (творчий світ!): обов’язкова присутність – з обіду до кінця дня (та для нас, коректорів, – трохи жорсткіше); кожен номер (їх 12, адже – щомісячник) має здаватися вчасно, згідно з графіком, і дні «здачі номера» були для всіх надзвичайно клопітні, нервові й напружені, бо за порушення ритму-домовленості друкарня виставляла серйозні претензії…
Редактори вишукували й готували матеріали (редагували їх, уточнювали все необхідне з автором, при потребі додавали фото чи ілюстрації), друкарка тексти передруковувала, й вони потрапляли до нас із Надею: перше читання, потім після набору – гранки, макет – і остаточний підпис «свіжоголового». Все відлагОджено, розмірено, красиво, бо головне – результат… Але траплялися й аврали-гарячки, коли з тих чи тих причин (щось допильнував цензор, або був дзвінок «згори» про «ненадійність» автора, або ще якась халепа) готовий матеріал раптом злітав-знімався з номера за кілька днів до його здачі в друкарню, й треба було негайно знайти йому адекватну заміну та блискавично довести її до ладу. Ще сяк-так – із якоюсь невеликою статтею. Але якщо «під знос» ішла чимала проза, тоді червона лампочка не вмовкала, і всі «стояли на голові»…
Я любила наші робочі «летючки»-наради, коли збиралася вся команда (хтось – дуже симпатичний, а хтось – і не зовсім), вироблялась певна стратегія журналу – і щодо його зовнішнього вигляду, і щодо наповнення, означувалась позиція кожного, закипали дискусії про літературу (боронь Боже про політику!), заступниця редактора як незмінне втілення мудрості й розважливості опускала всіх на землю й приводила до тями, проте навіть під час «розносів» та «розбірок» витримувалась недоторканна міра інтелігентності…
Чи було все аж так ідилічно? Зовсім ні. Жорстка цензура змушувала головного редактора бути слухняним, виконувати вказівки «згори» і давати лиш «потрібне» чтиво, – а якщо хотів заробити авторитет у читачів та примножити тираж, мусив дуже й дуже ризикувати; існували, а надто в перші роки життя журналу, й «кнопочки» невидимих «стражів порядку», аби відразу засікати прояви «неблагонадійності» працівника, і це теж вносило в колектив певний стрим, – та завжди залишалась установка на «внутрішню дисципліну» як панацею…
Однак час потроху мінявся, просочувалась закрита раніше інформація, зокрема і з передач радіо «Свобода». Восени 1984-го в селі Гатному ховали Валерія Марченка, тіло якого Ніна Михайлівна, його мама, зуміла вирвати-вимолити в ленінградських тюремщиків, мої оболонські друзі їздили на той похорон, оточений міліцейським кільцем, – вони взагалі знали про все більше… Відродився хор «Гомін» Леопольда Ященка і будив народ «недозволЕнними» співами… Тривали колізії навколо музею-садиби Івана Гончара, з яким я не поривала зв’язку… Ходив по руках «самвидав» про дисидентів і багато іншого. Горбачов та його «перебудова» й «гласність» уже стукали у браму імперії.
У 1985-му редакція переїхала на Десятинну вулицю в симпатичний двоповерховий особняк із окремим двориком та флігелем. Кожен відділ отримав окрему кімнату. Працювати затишно, чудовий, історичний район… І два життя: одне – там, вдома, де діти, душа й твій вибір, а друге – тут, де робота, підводні камені і правила остороги…
Зайве казати, що стихія Слова заволоділа мною цілком – я багато писала. Душа активно детонувала і на прочитане, і на події в суспільстві. Та й доля не переставала випробовувати: діти часто хворіли й потребували опіки, а мене рвали строфи, праця в редакції, громадські справи… і самота. «Я не вміла боротись – я вміла лише не продатись…» – напишу про той час згодом (поезія «Мій Київ»).
Перші великі публікації поезій зробила не в своєму журналі – якщо чесно, боялась, як-то вони сприймуться в колективі. Але прийшла черга й до «Києва», і Петро Петрович підготував добірку… Колеги, спасибі, вітали. На тоді я була вже літредактором журналу, а коректорами – Надя та Людмила.
Зовсім не пам’ятаю, як готувала й несла свій рукопис у видавництво «Радянський письменник» на Чкалова, 52. Моїм редактором, і то досить прискіпливим, був Василь Осадчий, теж вихованець Володимира Омеляновича Забаштанського. «Паровозів» у збірці нема.
Тодішньому «Радянському письменнику» підпорядковувалися періодичні видання СПУ — газета «Літературна Україна», журнали «Вітчизна», «Радуга», «Всесвіт» і «Київ». Однією з серій, які видавництво благословляло у світ, була й «Перша книжка поета». Саме в ній у кінці 1985-го вийшла моя збірка «Акценти» (96 с.). З теплою передмовою Дмитра Чередниченка. Існує думка, що в своїх перших книжках автори означують теми, які згодом лише розвиватимуть, поглиблюватимуть. Дмитро Семенович, серед іншого, писав, що для авторки «пошуки коренів себе, свого слова і долі, пошуки джерельних витоків духу, чеснот і сумління – головне». Ця підтримка була дуже мені необхідною.
У невеликій довідці про авторку, крім трьох коротких біографічних речень, – і це: «…Друкувалася в журналах «Ранок», «Дніпро», «Київ», «Прапор» та альманасі «Вітрила»-72». «Акценти» – перша збірка молодої поетеси».
«Молодої»… А мені вже – 34!..
***
Перша книжка – як перша дитина: не нарадієшся, не надивуєшся їй.
І водночас вагання-сумнів: невже це – моє творіння? А як його сприймуть люди? Чи зрозуміють мене? Чи не занадто відкрила їм душу в тих своїх ліричних строфах?..
З іншого боку, внутрішній коктейль почуттів додав певності: маю вже свою невеличку твердиню…
Потім був чорний квітень 1986-го, особиста фізична і моральна травма.
А в ніч на 26 квітня гримнув атомний Чорнобиль, і про те – іншим разом…
Київ тривожно заклекотав, як стривожений вулик. Ширились чутки одна тривожніша за іншу.
А по радіо передавали заспокійливі новини, пафосно трубіли про підготовку до параду…
На першотравневі вихідні я з дітьми поїхала автобусом у село на Вінниччину – провідати маму. А там, куди не глянь, при долинах – жовте море кульбаб, і так захотілось нарвати їх для варення…
У школі був якийсь фестиваль дружби, з’їхались діти з різних республік, Валентина Петрівна Битюк запросила долучитись і мене. Ми йшли довгою колоною селом, яскраво світило сонце, а діти – то одне, то друге – непритомніли й падали, і ми думали, що то – від сонця…
Вернулась із своїми малими до Києва, бо ж – робота, школа… А в місті – застрашливі новини з вуст у вуста, поради зачиняти вікна, часто зволожувати приміщення, пити йод і вживати вітаміни, а особливо важливо – пектин… (Якогось дня зайшла після роботи в магазин, а там – яблучні мармеладки, то взяла їх цілий ящик – на всі гроші, що мала, аби рятувати дітей, – добре, що саме дали зарплату). По руках ходили папірці з рекомендаціями зарубіжного лікаря (Гейца??)… Паніка на залізничному вокзалі й переповнені вагони з виїжджаючими… Розгублені колеги…
Десь у середині травня раптом озвався приятель Борис Мельник: «А ти що собі думаєш? Є куди їхати?» – «Нема». – «Тоді негайно бери відпустку, збирай дітей – і до мене в машину: рвонемо на південь, куди очі дивляться…»
І ми поїхали. І зупинились аж у Бердянську, аби перевести подих. А тоді Борис поводив пальцем по своїй карті й завернув у якесь село…
А там – грекиня бабуся Катя, добра душа, дала нам притулок на перші дні. Піонерський табір, куди я спробувала влаштувати шокованих дітей (13 і 8 років), а сама просилась прачкою, аби бути при них і бодай трохи підтримувати в чужому російськомовному середовищі…
«Панікери! Вас треба карати!» – кричали одні. «Ви зарАзні! Геть!..» – кричали інші.
Я потроху приходила до тями, була зайнята роботою (директриса таки взяла мене прачкою) і думала лише про дітей. Жила при таборі. Із Борисом ми не бачились. Він усі дні пропадав на морі – ловив рибу, ночував у палатці і заріс, казала бабуся Катя, як ведмідь… Якось, коли була вільна година, я навідалась у редакцію бердянської газети й познайомилась із колегами.
Невдовзі відпустка скінчилась, і ми з дітьми подались до Києва. А Борис переказав, що повернеться аж у кінці літа…
Той важкий рік приніс зміни і в журнал «Київ» – Володимир Григорович Дрозд пішов, а головним редактором став Петро Мойсейович Перебийніс. Із ним змінилась і редакційна політика: не відразу, та місячник почав оновлюватися, ставати сміливішим: час вимагав.
«Не зволікай, збирай усе необхідне й подавай у приймальну комісію», – якось сказав Дмитро Семенович Чередниченко. І написав мені рекомендацію. Ще дві я попросила в Петра Засенка та Володимира Забаштанського. Товстеньку папку з книжкою, публікаціями та рекомендаціями віднесла в Київську організацію.
У Спілці теж мінялась влада: ішов Павло Загребельний (1979—1986; його війна з Борисом Олійником тривала) – і приходив Юрій Мушкетик (1986—2001).
Тодішня будівля на Банковій, 2 була справжньою фортецею. Перший поверх належав структурам Будинку літераторів, другий – самій Спілці: кабінет голови, кабінет заступника, відповідального секретаря, партком, профком, кабінет по роботі з молодими, з ветеранами, ще хтось… Якісь численні комісії… Поважні і всезнаючі секретарки… Телефони не вгавають… І ти проти всього того громаддя – губишся!.. А в підвалі – пам’ятний багатьом «Еней» із унікальними розписами Базилевича та чимала більярдна, у дворі – Бюро пропаганди зі своїми кадрами…
Київська організація займала ліве крило другого поверху. Там було постійно людно. Майже щодня в Будинку літераторів – якийсь захід. Про це сповіщали не лише яскраві афіші при вході, а й книжечки-календарики, які виходили наприкінці кожного місяця і розсилалися всім членам організації, тож ниточка зв’язку постійно пульсувала.
Стала вряди-годи заходити до Спілки на цікаві вечори. На одному з них побачила в гурті письменників високого красивого Яворівського – у вузьких вельветових штанах, веселого-гомінкого, але здалось, що аж занадто запобігливо перед кимось вигинався, тож враження залишилось негативне.
На якомусь зібранні зустріла старенького Кузьму Гриба – його книжка «Побратими» у шкільні роки дуже вплинула на мене.
Пам’ятаю, сиджу під стіною на вечорі, зал переповнений, а позаду дві спілчанські дами так, щоб я чула, сичать мені в спину: «Ми тебе не пустимо до Спілки…» Не зразу збагнула, що то стосується саме мене.
У січні 1988-го – грандіозна, перша після 16 років замовчування (нарешті дозволили!) виставка художніх та скульптурних робіт Івана Макаровича Гончара у Виставковому павільйоні Спілки художників. Допомагала її готувати. І саме на цій багатоденній велелюдній імпрезі не лише я одна збагнула: в країні грядуть великі, серйозні зміни. Носила в редакції газет свої матеріали про виставку та самого митця (а йому виповнилося 77 років), зробила згодом чималу публікацію і в журналі «Київ» (проте з величезними труднощами)…
15 березня був мій день чергувати в редакції. Під обід пролунав телефонний дзвінок, в трубці озвався жіночий голос: «…Я Ліна Костенко. Хочу першою привітати вас із прийняттям до Спілки. Я читала вашу збірку… Рада, що наші ряди поповнять такі, як ви…» Від несподіванки й радості я геть отетеріла і мало що пам’ятаю з подальшої розмови, хоч вона була некороткою…
Моя справа «варилась» понад 2 роки.
Діти вже трохи підросли і вдома сяк-так давали собі раду. А я була в своїй стихії.
У грудні утворилось Товариство української мови імені Тараса Шевченка, мене запросили у його перше правління. Установчі збори пройшли в Будинку літераторів. Починалась нова доба – змагань і повернення своїх національних прав: утворення і з’їзд Руху, мітинги, курси української мови на підприємствах та в установах, виступи в школах і на заводах, статті до газет, різноманітні дискусії і т.ін.
Як шалено і владно закрутив нас той вир – і як стрімко тоді жилось! Звісно: молодість. І віра, що все – недаремно…