“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (327-328), травень 2022
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/prose/natalka-poklad-spohady/
***
Заочники… Лукаві щасливці – або щасливі лукавці, бо ж вступити – вступили, а вчитись – нема коли…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Праве крило третього поверху університетського філологічного корпусу на бульварі Шевченка. Там наш «штаб». На дошці оголошень Ліда Луківна, методист і «мама» заочників, уранці почепила величезний розклад сесійних занять. І ми – хтось уже трохи оговтався від дороги, навіть по Києву встиг побродити й нашвидку адаптується до нової ситуації, а хтось ще із сумками, прямо з поїзда-автобуса, зім’ятий-втомлений, – товпимося, переписуємо, дивуємось і сміємося: «Невже ВСЕ ЦЕ нам треба буде опанувати і скласти? Але ж, людоньки, – ЯК?!!»
Схарапуджений гурт, нервова тиснява в бібліотеку – за потрібними книжками, і блаженно-благословенна тиша читального залу… Нам треба за день-два нахапатися того, що належало вчити півроку, – аби тепер хоч якось скласти потрібні заліки й іспити. Тож рвемося-стараємось…
Аудиторії для занять часто змінюються, і ми, як налякані горобці, шугаємо з поверху на поверх, шукаючи потрібну. Найцікавіше – на найвищому…
У Ліди Луківни завжди «гаряче»: ставимо печатки на свої відрядження, беремо якісь папірці-довідки, з’ясовуємо неточності й збої розкладу занять, здаємо на щось якісь гроші, розшукуємо свої заліковки і таке інше…
Наша університетська група – як, напевно, і більшість груп заочників – була дуже різношерстою. В основному студентами стали ті, хто на тій чи іншій посаді вже працював у школі й знав ціну вчительського хліба. Привезли в столицю з різних частин України відгомін свого краю: мову, звичаї-традиції, одяг… і страхИ. Схожі – й водночас не схожі між собою. Серед численного жіноцтва – тільки семеро представників сильної статі.
Про «політику» на загал не говорилось, а лиш із тими, кому інтуїтивно довірялось, – остерігалися стукачів, а в «безстрашних» не раз вгадували провокаторів. Проте інформація постійно приходила: і про «дисидентів» та «самвидав», і про повторний арешт історика Валентина Мороза та страшне вбивство художниці Алли Горської, і згодом – про тотальні чистки 1972-го… Найобізнанішими в цьому були хлопці. За незаперечний авторитет вони (та й більшість групи) мали плечистого енергійного білявця Миколу Твердохліба, лікаря. Він уже завів родину, жив і працював на Борщагівці й був близьким до руху опору. Яким цілющим чаєм вгощав нас, коли гостювали у їхній невеличкій затишній квартирі!.. Та в 1973-му трапилась біда: Миколі на вулиці стало погано, він упав, і, як потім розповідали друзі, хтось із перехожих намагався робити йому штучне дихання, проте врятувати не вдалося: серце… Випадково чи ні – не знати. Поховали Миколу на Берковцях.
Серед жіночої частини групи зіркою-островом була красива й голосиста Валя Харченко – родом із Чернігівщини, але вже жила в Києві (одружена із співаком Олесем). До неї набивався в друзі багато хто. Валя співала в хорі ім. Верьовки й навіть виїжджала зі своїм колективом за кордон, тож добре знала, і то не тільки теоретично, тодішні закони лояльності та обережності…
Інші киянки демонстративно тримались окремої купи й гордовито дерли голови, виділяючись із нашого «простонароддя» не тільки одягом, але й переважно – рускоязичієм. І я ніяк не могла зрозуміти, навіщо їм ця українська філологія…
З викладачів пам’ятаю не всіх. Найбільше – мовознавця Тетяну Кирилівну Молодід: інтелігентну, сердечну і якусь внутрішньо просвітлену. Була доцентом, читала нам курс морфології сучасної української літературної мови, а мову я любила. Завершуючи свою останню лекцію в нас, третьокурсників, Тетяна Кирилівна сказала на прощання: «…Тож пропоную вам подумати-поміркувати, чому українці десь на Поволжі, чи в Сибіру, чи в іншому компактному проживанні на чужині гуртуються і зберігають свою мову, а ось тут, у себе на Батьківщині, – не можуть, чубляться і гублять…» І те «не можуть» багатьом прозвучало як тривожний набат…
У 1973-му (5.ІV) Тетяна Кирилівна трагічно загинула. Версій тієї сумної події було багато, офіційна – нібито втонула в морі. Але поміж нами, студентами, твердо засіла думка: це – вбивство. Влада не могла пробачити Молодід отого її прямостояння і внутрішнього спротиву зросійщенню України.
Був ще молодий, високий і красивий Анатолій Костецький – ой же не давався мені його предмет! Проте сам викладач запам’ятався своїм веселим багатознайством і доброчинством: поблажливо ставив багатьом із нас трійки, бо щось же йому говорили на заліку… А ген-ген згодом ми зустрілись у Спілці письменників…
***
…Ту зимову сесію я жила в родички нашої сільської сусідки, тітки Марії Мойсихи (її чоловік Манченко Мойса, а по-вуличному – Грек: невисокий, худий, смаглявий тілом і чорний чубом та дуже ворухкий; мали двох дітей – Ганю й Василя). Тітка принесла адресу і сказала, що родичка – добра людина й виручить.
Відправляючи мене в Київ, мама питала тітку Марію: «А що ж тим людям дати за те, що прихистять Наталю?» – «А що маєш, те й давай. Там же все – з магазину, сама знаєш…»
Тож я привезла запечену курку, трохи квасолі, цукру, зЕрнят і ще якісь вузлики. Між господарем та господинею не клеїлось. Поївши, господиня з дочкою прибирали все чисто зі столу, навіть цукорницю, даючи зрозуміти господарю, що мусить утримувати себе сам. Усі дні я йшла з дому раненько і верталась пізно, тож не дуже докучала домашнім. Спала на якомусь розкладному кріслі…
Якогось дня на лекціях познайомилась із Покладом (уже розповідала про цю напівдетективну історію) – чорнявим красенем-киянином.
Після кількох зустрічей Юрій, поговоривши зі мною і з’ясувавши для себе, чим я «дихаю», дав почитати «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, але наказав, аби робила то дуже обережно, щоб господарі не зауважили рукопису. Тож я кілька вечорів, коли домашні лягали спати, всідалась під торшером і «вчила сесію»… Якщо чесно, матеріал видався мені досить складним: злива порівнянь, аналітики, цитат вождів партії і рішень її з’їздів, – але він так яскраво показував різні «нестиковки» в національному питанні (теорія-декларування – і наша дійсність), що справді ошелешував…
13 січня увечері Юрій знову проводжав мене із занять. Кріпив морозець, білів сніжок; ми стояли під ліхтарями на сходах, що ведуть із Басейної вгору на Печерськ, Юрій грів мої руки, і раптом у мене мигнула думка: «Це ж сьогодні – Святвечір! Особливий час… Можливо, він матиме й продовження?..»
Сесія закінчилась, і всі роз’їхались. Я повернулась до своєї школи в Джулинці і взялась до буденних справ. Сільські колізії для молодого серця – теж і наука, й досвід, і романтика…
А в Києві й по всій Україні пройшли масові обшуки та арешти, про які радіо не казало. Юрій теж мовчав.
Потім була літня сесія, не менш клопітна – і цікава… І якогось дня Юрій запросив мене до себе додому – в малесеньку кімнатку великого приватного будинку на Степана Ковніра. В кімнатці стояло ліжко – від стіни до стіни, коло нього – столик, а в кутку – вузенька шафа. Трьом людям у тих «хоромах» уже було тісно…
Юрій покликав свого тата і сказав: «Це Наталя». Леонід Іванович, стоячи на порозі, якось знічено усміхався і спитав мене: «А ви добре знаєте Юру?» Я засоромилась і відповіла: «Вчимось разом. Уже другий рік…»
…А в серпні 1972-го Юрій несподівано приїхав у село й запропонував одружитись. І то – відразу! «Нас у Києві дуже поколошкали…» 13 серпня, буднього дня, у тісній сільраді (вона була тоді поблизу нинішньої автобусної зупинки, на дорозі, що веде на Бершадь) секретарка нас розписала. Із Чечельницької я стала Поклад Наталею. А спантеличені такими подіями родичі, порадившись між собою, вирішили: через півтора тижні аврально робити весілля, бо ж потім починався піст, а чекати, коли піст скінчиться, Юрій категорично не захотів.
Він поїхав до Києва – заладнати свої справи і привезти тата. А в нас усе клекотіло-вирувало: викопувалась на городі ще не зовсім вистояна картопля – аби було місце для великого шалаша, бо ж рід чималий; передивлялись у скрині хустки й рушники та докуплялись нові, замовлялись у сусідів-родичів тарілки й казани, білилась хата, убезпечАлись музики, запрошувалась кухарка й складався список страв для весільного столу, кололась свиня, і ще робилося сто різних дуже нагальних справ. А головне – горілка. Хто і як вижене горілку?!! Мама моталась на всі боки, бо майже все впало на її голову, й була від того напівжива. А я готувала своє плаття (не нове, але підходило для такої оказії), домовлялась із тіткою Макарчучкою за білий вощаний вінок, позичала фату в своєї однокласниці Гані Федоришиної – вона лиш недавно одружувалась – і писала довгий список тих, кого мала запросити на своє весілля…
Воно видалось гарним, гамірним і людним. «Про людське око» все було, як належиться: столи заставлені тарілками із пахнотою-смакотою; говірлИві свашки припрошували гостей пити і їсти; музики грали танець за танцем, і я, коли вже, за весільними законами, можна було вийти з-за столу, невтомно відтанцьовувала своє дівоцтво – то з дружками, то з родичами, то з сусідами… Увечері нас покривали свахи: Маруся Паламарчук (із мого боку) і Надя Пугач (нібито з боку Юрія)…
Неділя, понеділок, вівторок, середа – все, згідно з традицією. У четвер весілля ще тривало, а ми з Юрієм залишили гостей і подались автобусом до Києва: робота не чекала. Везли коровай, трохи святкової їжі, найнеобхідніший мені одяг і начастовані «на почЕсну» гроші – перший наш «сімейний» бюджет.
Отже, прощай, село! У мене – новий статус, нова дорога і нове життя. Я – шлюбна жінка…
***
…Вересень 1972-го був мені золотим, чарівним, солодким, щасливим. Тісна кімнатка? Неважливо! Туалет надворі? Не страшно, я сільська й до такого звична. Треба виносити помиї? Ну то й що? Але ж довкола будинку – великий розкішний садок, який виростив-виплекав Юріїв сивочубий дід Іван, а ген там у кінці садка, нагорі, за горіхами й нашим парканом, – цегляний мур і золоті бані Печерської лаври, а трохи далі праворуч, за «Батарейкою» (на ній, кажуть, під час війни стояла батарея), – внизу нуртує-вигойдується Дніпро…
Починаючись від вузької Московської брами, наша невелика вуличка Степана Ковніра (або по-інакшому – Запечерна), вимощена розмитою дощами бруківкою, повертає ліворуч, мимо високого сірого паркану військового начальства, крутиться поміж приватними дворами і одним «рукавом» впирається в «Батарейку», а іншим, уже лиш як широка стежка, в’ється між романтичними пагорбами, що густо заросли кущами й деревами, аж ген до мосту Патона.
А там, де від Московської брами дорога круто повертає праворуч, за високим земляним фортечним валом живе у половині двоповерхового приватного будинку Іван Макарович Гончар, і йому, як сказав Юрій, тепер непереливки, бо виключили з партії і заборонили приймати в музей відвідувачів. Та ми по-сусідськи навідались до Івана Макаровича й Аделі Петрівни і, як уміли, розраювали їх. Проте тривоги і журби дуже багато. У всіх. Але ж зі мною поруч – коханий чоловік!..
Почався пошук роботи для мене. І звикання до великого міста. Виїжджаючи «в центр» у справах, я часто губилась серед гамірних міських вулиць, тож радіус наших обстежень спочатку був невеликий. Піти на взуттєву фабрику, яка неподалік на Цитадельній? А що вмію там робити? У школу – вчителькою молодших класів? Навчальний рік уже почався, всі місця зайняті. Та й мій не надто вишуканий одяг, «негородськА» манера поведінки і, найголовніше, непоступлива україномовність не дуже налаштовували на прихильність серцЯ завкадрами відділів освіти…
Хтось із Юрієвих друзів сказав йому, що в Спілці письменників нібито потрібен кур’єр. Я й подалась туди, і добиратись виявилось не так далеко. «На господарстві» був невисокий худий чоловік в окулярах (мої земляки доброзичливо сказали б – «дрібний»), він вислухав мене, дещо розпитав – і, вийшовши на трохи (найімовірніше, аби з кимось переговорити), вернувся й прорік, що… беруть мене на роботу! Проте – з випробним місячним терміном.
Це був Михайло Іванович Ігнатенко. Відповідальний секретар. Він майже не випускав із рота довгої цигарки, ходив, задерши голову (напевно, аби здаватися соліднішим та поважнішим), і якось смішно ставив ноги. Говорив хриплувато й коротко. В мої обов’язки входило розносити листи, різні пакети-депеші й іншу кореспонденцію – за призначенням, а найчастіше – на пошту. Роботи було не так і багато, вона мені підходила, я з нею справлялась, а часом навіть нудилась від сидіння в приймальні біля секретарки, яка жорстко тримала мене «на відстані» і «в дисципліні»…
Так день за днем непомітно минав місяць, і я в душі вже раділа, що залишусь на роботі й надалі.
Зрідка в свій кабінет приходив поважний небагатослівний чоловік (як потім з’ясувалось, голова Спілки – Ю.Смолич), частіше бував і всім порядкував інший начальник, кремезний і голосистий (заступник Смолича – В.Козаченко). Були ще якісь «головні». Часом у приймальні ставало людно – збиралися «рядові» письменники. Дехто навіть заговорював до мене…
Ні в які таїнства-субординації ніхто мене не посвячував, нікого з пишучих талантів не знала: ото що побачила-збагнула – те було й моє. Головне – чітко і вчасно виконати доручення секретарки чи Михайла Івановича.
Траплялись дні, коли заварювалась незрозуміла метушня, непоказний Ігнатенко, ще вище задираючи свою голову, хвостиком бігав за сердито-заклопотаним начальством; секретарка, обтяжена телефонними дзвінками і ще якимись важливими секретними настановами, ставала ще більш холодною і неприступною. Були якісь наради…
Повітря в Спілці мовби набрякало від тривожного напруження.
Чоловік удома коротко розказував мені, неофіту, про політичні події: у когось, кого він знає, пройшов обшук і знайшли самвидав, знов когось арештували, когось звільнили з роботи, хтось із друзів хоче виїжджати в Ізраїль…
А мені у Спілці сухо повідомили, що їм не підходжу (хоч випробний термін минув кілька днів тому)…
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/