“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Кажуть, учитель приходить тоді, коли готовий учень…
А ще кажуть, що дружба між чоловіком та жінкою неможлива: обов’язково приліпиться секс…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На початку 90-х мене обсіли були великі проблеми зі здоров’ям. І не дивно: двоє малих дітей, бідність-самотність – і громадські вИхори, що виривали мене з дому та шматували нерви… А саме від них, як мовить народ, – і всі негаразди в організмі…
Комусь тоді поскаржилась, і хтось (чи не Оля Кагарлицька) дав мені номер телефону, сказавши: «Зверніться. Цей чоловік вам допоможе…»
А тепер – трохи зі свого щоденника.
2.І.93, субота
…Десь після 20 грудня ми з Едуардом Михайловичем зустрілися. Худий, невисокий, жвавий, добрі розумні очі.
«Коли ви журналіст, поет, у вас має бути гнучкий розум, – сказав мені. – Тож будемо говорити відверто…»
Вибачився, що не може спілкуватись українською. Іноді дещо перепитував – не все вловлював у моїй швидкій мові.
«Ходімо на базар – хочу купити квасолі», – сказав просто.
Ми пішли від театру Ватутіна до Володимирського. Не відчувала жодної сором’язливості і комплексу перед цим незнайомим чоловіком, було на диво просто і навіть цікаво; співрозмовник інтригував своєю обізнаністю з йогою і тою дорогою, яку вже пройшов сам, лікуючись. Якась дивна сила – чемна, ненав’язлива – чулася в його прямих і водночас стриманих запитаннях, у неспішній, роздумливій мові.
«Але ж – єврей!» – волало щось у мені й тут-таки тихло, притлумлене чимсь сильнішим. Я не помічала людей, вулиці, лиш ця дорОга-розмова, де все нове, де якесь інше повітря, інший світ, інші умови й потуга. Мене пойняла велика довіра до цього, не такого вже, видно, й багатого чоловіка (стоптані черевики, картузик типу «котілка», легка курточка). Ходила за ним, слухала, відповідала, і мене не здивувало, як, проходячи в дверях крізь людський тлум, він захоплено, збуджено стиснув кілька разів мою руку в лікті.
На базарі купив трави (насіння), а я чекала (як чекала би того, кого знаю давно).
«Мені здається, я вам посланий вищими силами», – сказав ще дорогою.
«Може», – усміхнулась.
Підвів мене до купки зелених плодів на прилавку: «Це фейхуа – найбільший концентрат йоду. Беріть», – шепнув.
Поки продавець, молодий грузин, обернувся до сусіда, ми вже відходили. «У фейхуа багато йоду, вам треба це споживати», – сказав Едуард. Я відкусила один фрукт: зверху гіркуватий, а всередині солодкий і соковитий, мені він сподобався. «Буду приходити сюди сама», – подумала.
Едуард говорив про себе, свого лікаря, свою хворобу, про ректалізацію та йогу. «Головне – усвідомити причину, – мовив. – І постаратися усунути її. Людина має жити в гармонії. А як ви живете?»
«На нервах».
«От бачите. Хто ви за зодіаком?»
«Діва. А ви?»
«Рак. Вразливий і незалежний».
«У мене син – Рак».
«Ну й що?»
«Та мені здається, він зовсім не пристосований до цього нинішнього віку й світу. І я трохи його корегую…»
«Не треба його корегувати. Побережіть і себе, і його. Добре? Треба змінити свою ауру, зовсім змінити. Йогою займались?»
«Так. Але покинула – не було вчителя».
«Може, я буду тим гуру – для вас?» Мовив це просто й легко. Й аніякісінького інтересу до мене як до жінки – лиш як до особи, та ще й хворої…
………
…Рука моя мимоволі тягнеться до шиї, промацує її, знаходить тверді вузлики обіч гортані. Більшими стали? Меншими? Такі самі, як були? Болять… Але ж я почуваюся добре. У мене ці дні чудовий нАстрій, рівновага, тонус. Я вже робила «стійку на голові», інші вправи; корегую свої емоції, добре сплю, маю енергію. Тіло моє у формі, душа вгамувалась та аналізує – чутко й уважно – світ і себе…
До операції все ближче. Йти? Не йти? Аня Зах-ко знайшла якусь жінку, каже: «Підемо 9-го». Але ж я 9-го їду в село за Мирославкою! І до травника, що лікував Едуарда, йти не хочеться. І Смика не спіймала… Все сходиться до одного і штовхає мене на операцію – як оптимальний вихід із ситуації.
Причину хвороби я усвідомила, тепер – викинути її наслідок, і очистити організм, і почати все спочатку. Але чи то буде без ускладнень? Чи не відновиться все згодом?.. І чи взагалі спроможусь звести нанівець ці страшні утворення? Я ж зовсім не можу займатися собою – нема коли, нема умов, а може – вже й сил…
Ніна Петрівна Романова, хірург, казала, що хвороба не така вже й страшна (тобто операція). А Степаненко попередив: «Може бути пізно! В наших умовах із такими вузликами краще не ходити!..»
То що ж робити? Чекати літа? Осені? А як буде там?..
А може, таки варто поборотися? Взятися за себе? Проте це ж також НАСИЛЛЯ НАД СОБОЮ!
Мене розривають сумніви…
………
Подзвонив Едуард Михайлович – таки запам’ятав мій телефон, хоч не записував: я йому просто повторила номер тричі. Привітав із Новим роком, запитав, як справи.
«Добре».
«Що ви надумали?»
«Йти на операцію», – кажу покірно-вибачливо.
«Але ж цього не треба!!» – майже розпачливо.
«Я не певна, що зможу боротись. Ось зараз усе чудово. Але ж це – тимчасово. Бо вже йдуть усякі дзвінки, життя знову втягує мене в свої страшні інтриги-круговерті: мовляв, борись, відстоюй, зрештою – нападай!..
«Насідає соціум?»
«Так. І я не певна, ЯК воно буде. Бо собою зовсім нема коли займатись».
«Я хочу вам допомогти. У вас є оптимізм, віра – і це мені імпонує. Я вам покажу кілька вправ на очищення організму, це займе годину. І підемо до травника, поговоримо. Я радився з йогом, він каже, що все розсмоктується. Та і в мене ось – усі ж бачили. Вже 4 роки маю спокій. А був стан критичний – розпухло, і операція нібито неминуча…»
«У вас був дифузний. А це – вузловий».
«Ось виріжете великі вузлики, а там же повно дрібних. Де гарантія, що не ростимуть? І чи всіх їх виймуть? А чи не порушать вам функції?..»
Справді, є над чим поламати голову…
Домовились, що він у вівторок о 10-й вечора передзвонить. У переддень Святвечора. І тоді все уточнимо.
Дні збігають. Я скорилась, і стало легко. Це обман? Це політ у прірву – чи шлях до спасіння? Як знати? Як знати?!! Слухаю сни, а сни мовчать. Чи, може, я їх просто не розумію?..
Щодня кілька разів рука – на шиї: перехоплює її, гладить, масажує – благає, наказує, проникає. Чую в собі силу, та вона якась ялова, неживлюча, не оживляюча. Не чорна, але й не осяйна. Чи це так і має бути?? Може, я просто лінива і не роблю тих головних, визначальних кроків? Павутина навколо ще не душить, однак чи відпускає?..
Едуард попросив: «Почитайте щось зі свого останнього».
«Я не пишу. Я зараз більше читаю», – збрехала.
«Концентруєте? А для чого?»
Задумалась. А й справді – для чого?
«Я шукаю себе в собі. Готую таку тему «Душа – матеріальна субстанція».
«Це цікаво. А знаєте, скільки є видів душі? Десь біля 7…»
«Я трохи у пресі читала. Але то на примітивному рівні. Хочу переглянути народні вірування, легенди і все, що трапиться».
«Як знайду деяку літературу, дам вам».
На тому й розійшлись.
Перед цим озивався Михайло-сонцепоклонник. Із ним спілкування – зовсім на іншому рівні…
Я відчула, що мені легко, коли я нікому не дорікаю, ні до кого не в претензії, не прагну більшого, ніж маю, не рву себе – встигнути максимум… Що є, то є, і досить. І роби добро, єдине ДОБРО. І не думай, чим і коли воздасться. Устигай робити добро, спіши співчувати й розуміти… Але не розмінюйся. Твоє призначення – явити людям у Слові їхні добрі справи і нАміри, зафіксувати у Слові світлі ідеї та ідеали, щоб люди їх не згубили у хаосі цього віку. Слухай – і являй…
А ще – чути у собі не кров, а сонячне світло, що летить, і дзвенить, і запалює тим дзвоном усе довкола; чути в собі не тіло, а лагідне вечорове плесо, яке пригублює перші сутінки і виколИхує в глибині своїй літню погідність; чути довершеність і непогасний пломінь духа, що висвітлює, вирівнює, опритомнює найхимерніші тіні та лУни…
12.І.93, вівторок
Читаю Дж. Кришнамурті «Свобода від відомого». Багато нового. Світ перевертається з ніг на голову. Враження – потім, бо ще не все збагнула, не все можу осягнути. Думаю, ця книга допоможе. Її мені дав Едуард Михайлович. Він же показав ще деякі книги про йогу, я пішла й купила. Чи випадково? Ні. «Хто шукає – тому відкриється…»
Весь день 7 січня ми займалися йогою (вправи на очищення). Це було так, цікаво, природно, хоч Едуард у моїй хаті вперше. А потім їли йогівський салат із моркви, капусти, буряка й оцту (яблучного). Я подарувала віник (привезла від мами з села), а він мені – книжку.
Галя Пал-чук дала мені «Агні-йогу». Едуард до неї ставиться насторожено: не тому, що там вихваляється Росія, він у всьому – за Росію, а тому, що там є, каже, масонська ідея, кров, сила. І він багато в чому навколо вбачає руку масонства.
Учора сказала про це Шкарбану на роботі, бо він перед «Агні-йогою» на колінах, – то погодився.
Спитала Едуарда: «Чому добрі, відкриті, чутливі люди страждають, а грубі, жорстокі – здорові й панують?»
«Бо є темні й світлі сили. В кожної – свої закони, мета, засоби. Треба усвідомити, до якої сили сам належиш».
Чим глибше занурююсь у ці закони пізнання, тим і легше, і важче. Вчора Шкарбан говорив про Христа, і що є поліські села, де замовляють без «Отченашу»; і про душу та лікарські трави, і про силу слова шептухи…
Я питала: «Як бути? Адже самодостатність, неагресивність, плекання своєї аури передбачає НЕМОЖЛИВІСТЬ бути провідником ідеї, апостолом, бо не дає, не дозволяє нав’язувати комусь свою думку, волю, енергію…»
«Сильна й світла аура – вже магічна. Вона притягує», – відповів.
28.І.93
ЗдибАлися з Едуардом Михайловичем. Йому, здається, приємно говорити зі мною. Налаштованість добра, але не все чую й не все розумію. «Кожен шукає свою пару за запахом…» Він ще мало мені каже, а більше слухає. «Хвороби з’являються за аналогією. Скажімо, коли кимсь бридуєш, може з’явитись грибок на ногах…» Не можна ненавидіти, злИтись. А люди ж різні. Треба своєю енергією лавірувати між ними (це вже моє). Рух енергій – ніби рух машин: підеш прямо, без знання траси, правил, законів – буде гвалт і аварія. І, як зАхист, як твій охоронний колір, – усмішка…
Це перший Едуардів урок.
І, звісно, можна спокійно сидіти вдома, не рухатись, обминати соціум, уникати травм та випрОб –
і щось там писати, чекати змін на краще, але ж як ти, Наталко, без руху? То вже будеш не ти!! Безоглядно рвешся у ті громадсько-політичні навкулачки, – не корИсті-кар’єри прагнучи, а наївно шукаючи якусь невловиму, незнану, але таку потрібну всім ПРАВДУ.
І – СПРАВЕДЛИВІСТЬ…
Але ж із долею – не посперечаєшся?..
Дехто закидАє, що в поезії я надто загострено-публіцистична, категорична, – то задумала підготувати збірку лірики (попередня назва – «Ритуальний танець волі»): ось вам моя жіноча душа. Але ж як ту книжку тепер вИдати, коли кругом – такий безпросвітний непролАзний бедлам??
Закони і ще раз закони. І дух. «Мій дух став сУєтним, а через те – залежним».
Едуард приніс мені газети з рецептами Гапона. А Смик ставиться до Гапона скептично. І до Павленка, і до Товстухи. А сам – мудрий і такий знаючий! – п’є, спивається, і є причини для цього. Смик каже, що все, дане людям його Лідою, не має сили, бо в неї зле поле. А вона ж і мені дала траву…
Чи не тому я кинулась шукати Олександра Хомича Бовсуновського? Чи хоч щось із того поможе? Знаю одне: не слід нікому нічого розказувати, бо все буде намарне, все зійде на пси…
1.ІІ.93, понеділок
Вчора були з Едуардом у боярському лісі. Колись, каже, він міряв там радіацію – було 400 рентген. Та після зупинки «Півні» (у бік Фастова) – вже менше.
Говорив, що приїжджала йогиня. Багато розповідала про жінку. Буде матріархат. Але жінка має дуже змінитись. І зміниться ставлення до неї.
Питав, як я почуваюся. Психологічно – спокійніше. Чи це допомагають обливання, чи гомеопатичні пігулки, – не знаю. Стала важкою, нерухливою (внутрішньо), загальмованою якоюсь. А фізично – тиснуть мене вузли, я чую їх. І болять, коли торкаюсь. Чи ж зможу їх розігнати?!.
Едуард вчить, що не можна розповідати ні про свою честь чи безчестя, ні про інтим чи сміття в хаті… Треба, вихОдить, робити пристойну міну і тихо вмирати?? А розповіді Лесі Си-ко – перед очима весь час.
Я ніби зависла між небом і землею – нічия: ніхто не може й не хоче допомогти. У Спілці, на вечорі журналу «Вітчизна», сказала: «Ми всі воюємо з життям наодинці – і вмираємо наодинці». І проспівала їм «Ірій». Чи хтось збагнув суть тих слів і тої пісні? Хіба, може, Таїса Шаповаленко? Бо, як виходили, подякувала за пісню. А Йовенко лиш усміхалась поблажливо-співчутливо…
2.ІІ.93
Як ми тоді встигли! 31-го, останній день січня, сніжок, морозець, а ми – в ліс. А тепер ось усе розтало, вітер геть весняний, то сніг уже чи й буде.
Що сьогодні сказав Едуард? Що митцеві доля ЗАМОВЛЕНА. Виконає свою місію – і відходить.
«Ви нє боітєсь моїх містіческіх мислєй?» – спитав.
«Я це знала».
«Я прішол, ібо ви позвалі. Значіт, я вам нужен. Вот оздоровітєсь – і всьо будєт хорошо».
Ми говорили про Єфремова, який у «Лезі бритви» дав людям більше, ніж мусив, і за це його покарано. «Таїс-афінську» не читав ще. І говорили про мої вірші. Дав мені книжку Є.Березикова «Етюди про непІзнане». Дивовижно!
Казав, як приїде йогиня, покличе мене. Бо мені, мовляв, йога потрібна, вона дає впевненість. Кажу: «Моє призначення, здається, – бути між білим і чорним. Де найболючіше».
«Мирити всіх?..»
Не знаю. Але Едуард подає мені якусь надію здолати (ні, не здолати, а знищити) причину хвороби, вирівняти свою карму…
«Йогиня каже: до 5 років дитя безгрішне, його гріхи несе мама. А після 5 (чи 7) дитя бере свої гріхи і несе ще й мамині».
Ми гуляли коло центрального стадіону, говорили, і я не хотіла нікуди спішити. А цей чужий чоловік не здавався чужим, і говорив про свою сім’ю, дачу, знайомих…
6.ІІ.93, субота
Едуард: «Я вам нє надоєдаю, что звоню?» І далі скоромовкою: «Я вамі увльокся. Скучаю без вашіх развлєчєній».
Мали зустрітися сьогодні. Але я сказала, що чекаю гостей і просиділа вдома. Порожній день: то збирала Славку на день народження, то пекла печиво, то ходила в магазин, а потім редагувала, читала газети…
«Вам нє жаль дня? У мєня столько інформаціі собралось, – хотєлось пообщаться».
«Давайте взавтра. Щоб я на 16.00 пішла на жіноче зібрання».
Домовились на 9.00.
«Я вам должен помочь випутаться».
Говорили про вірші, творчість.
«Ось коли почитаєте Березикова, дам Мартинова. Дуже важливо. Що уважніше я вчитуюсь у ваші вірші, то більше цікавих моментів знаходжу. Не хочете записатись у групу? Тоді і йогиню почуєте, і з віршами виступите – вони це люблять… Йогиня каже, що в Києві зараз дуже сильний творчий потенціал, – сильніший, ніж у Москві. Може, звідси піде новий імпульс відродження. І тут багато творців та творчості. Ось почуєте самі…»
А я в групу – не хочу…
7.ІІ.93, неділя
Ранок. Чекаю Едуарда, читаю Березикова. Якась недовіра до автора. Пише, будучи заввідділом обкому партії, вивчав побут кишлаків, заглиблювався в їхнє внутрішнє життя, традиції, закони предків… Чи це можливо? Адже добре знаю, як тиснула на людину партійна система. Кожен крок, що виходив «за рамки» дозволеного, не тільки помічався, а й суворо карався. А тут такий великий внутрішній світ – і ще й свідома діяльність! Чи це просто – геніальне вміння жити подвійним життям?
NB! Наскільки людина співвідносить себе із довкіллям, із навколишнім життя – настільки вона й щаслива. Із Гете: ПРИРОДА ЗАВЖДИ МАЄ РАЦІЮ. І ще –
В. Распутін: «Нас зараз порятує самотність». Резюме книжки: «Творчість – потреба душі».
13.ІІ.93
Сьогодні встала через силу. Ніби тОни підіймала. І думка: «Це ж починається боротьба! За життя». Тіло хотіло лежати, але розум кликав: «Уставай! Шукай собі рятунку!..»
Зробила кілька вправ. Прийшла легкість і задоволення.
А вчора я була зовсім розкисла.
Боднар через Епштейна просив зробити УЗІ. Терміново.
А вони написали аж на 16.ІІІ. Чи це так і потрібно? Маю МІСЯЦЬ ПІДГОТОВКИ – поїхати у Феофанію (на роботі, з якогось дива, раптом запропонували безкоштовну путівку у профілакторій: кажуть, зима, і бажаючих мало!!) – і таки зайнятися собою. Лиш треба якось доглянути-припоручити дітей. Може, це мені дарується-підказується ШЛЯХ – і тоді вже все вирішиться остаточно?
І йогу ближче пізнАю – недарма ж Едуард повів на 1-й курс…
Він хоче мені помогти. Зовсім не цікавий як чоловік, не хоче покидАти мене напризволяще.
«Я став звикати до вас». – «Це небезпечно». – «Чому?» – «Бо я вже почуваюся зобов’язаною». Мовчав. А тоді: «Хай вас то не турбує. Все має бути легко й невимушено».
Отже, із пекучих, заплутаних до неможливого сюжетів у Союзі українок – висновок: не маю підгонити події, маю слухати і шукати не компромісу, а мудрого рішення. В організації теж є гарні люди.
«Ви читали Карнегі? – Едуард. – І що?»
«Не прийняла. Там вилЯння, прилаштовування, дволикість…»
«Так, трохи є. Але є й багато користі. Коли зло нападає на вас і ви не відповідаєте злом, воно вас не зачіпає. А коли відповідаєте, воно забирає ваші сили. І навпаки»…
А ще сказав, треба ВІРИТИ. Треба ХОТІТИ вірити… Я навіть ліжко своє перестАвила вдома – головою на схід. І піду пострижуся. І…
16.ІІ.93
Вчора на Стрітення робили на роботі спільний обід. Говорили про секс і містику. Ганна Аркадіївна розказувала про публікації Бурдака в «Молоді України», я – про Березикова, Чередниченко – про свою Тамару… Все нормально. Входимо в тему. Звикаємо.
У Києві страйкують транспортники. Як іти на УЗІ? І чи йти взагалі??
Катя вчора сказала, що стрітенська вода на молодику дуже помічнА. Вона буває раз на 12 років. ЛЮДИ ЇЇ ЧЕКАЮТЬ…
Обливаюсь. Думаю. Пробую рано робити йогу – найпростіше, дилетантськи.
Хочу вірити…
Продовження цієї епопеї – у моєму оповіданні «Водо цілюща, водо свята…».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.