“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Сьогодні я надсилаю тобі кульбаби. Квітень цього року в нас холодний, у саду зовсім мало квітів. Я довго ловила цей кадр: сонячні промені, розсип золотих квітів у зеленій траві, а на тлі – наша вівчарка. Безтурботна радість.
У нас усе добре. Ми впораємося! Мері сьогодні краще. Ліки нарешті подіяли, вона майже не кульгає. Ось наша триколірна кішка Кері полює на солов’їв, а на даху дому звив гніздо лелека. Бачиш? Майже рай на землі. Твій тато вдало вибрав цей дім. Хай старий, зате є сад… і ліс зовсім поруч.
Я гортаю фотоальбом у телефоні: білі гілки сливи й легкі хмари в блакитному небі, помаранчеві, майже червоні квіти айви серед темної зелені, гнідий кінь пасеться на галявині біля напівзруйнованого сараю, а ось безкрає поле анемонів – білі зірочки серед беріз і сосен. Це справді рай на землі. Квітень на заході України. Гарний місяць. Хай і холодно.
Коли ми врятувалися з окупації і твій тато вирішив піти добровольцем на фронт, він сказав, що за містом нам буде краще. Тут менше прильотів і сирени виють значно тихіше. А я ніколи не жила в селі й була проти. Думала, що буде важко. Піч на дровах, колодязь, занедбаний сад, льох, літня кухня, сараї – куди мені це все? Але квартири не хотіли здавати родині з контуженою собакою і трьома кішками. І я погодилася. Твій тато поїхав. Ми вірили, що війна закінчиться тієї весни. Ось зацвіте калина, бузок, півонії в старому саду – і тато обов’язково повернеться з фронту. В крайньому разі до Дня Незалежності. Хто знав тоді, що залишуся я тут на довгі чотири роки… Ні, не варто. Наші старі фотографії я перенесла в ноутбук і майже не відкривала заборонену папку. Не можу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так, давай про хороше. У вас уже зовсім літо. Напевно, й купатися можна. Ти вже вибиралася до моря? Ну, хоча б до басейну сходи, поки не приїхали туристи. Як твоя голова? Ну й слава Богу, що не болить. Мені здається, ти схудла. На останній фотографії, тій, де пальми, ти вже надто струнка. Ну, може, ти й права – просто сукня така. Тобі дуже пасує, та й зачіска така цікава.
Ні, сьогодні я нічого не знімала, у нас знову холодно, вночі були заморозки. Напевно, знову не буде слив – бджіл зовсім не видно. І не треба сміятися – твоя мама тепер майже експертка із садівництва. До лісу ми теж не пішли: вітер і сіре небо. Мері старенька, і у дворі мерзне. Куди тут гуляти… Лише кішка миготить між деревами й повертається до ночі. Кері тут добре, вона стала справжньою мисливицею. Ні, все гаразд, сьогодні тільки дрони. Ракети полетіли далі, на Львів. Пишуть, там без прильотів, усе збили. У нас лише світло вимикали на кілька годин. Це не страшно.
Те, що я знімала в окупації, вони відібрали. Російський блокпост на виїзді з Ірпеня. Усі ноутбуки й телефони. Кинули у свою вантажівку, вщерть набиту краденою технікою: пральні машини, бойлери, мікрохвильовки. Навіть унітази були. Знову не про те… Пробач. Фотографії. Залишилося лише те, що я до війни зберегла в хмарі. І старенький вінчестер, який тобі віддав тато.
Ти тоді образилася, що ми змусили тебе виїхати з України, але хто ж знав, що це надовго і повернутися буде нікуди? Ми домовилися, що тато спочатку вивезе тебе, а потім повернеться мікроавтобусом за мною і звірами. Дві вівчарки і три кішки не вмістяться в маленький кросовер. Я не боялася залишитися сама. До мене й місцеві хулігани не підходили, побачивши моїх охоронців. Дві вівчарки виглядають дуже переконливо. Але що вони можуть проти російських танків?
Страшно мені було тільки за вас. Я весь час молилася, щоб ви вибралися. І тоді пообіцяла Богові: якщо він тебе врятує, я зроблю все, щоб ти більше ніколи не побачила війни. Ніколи.
Тато довіз тебе до кордону і хотів повернутися за нами, але вже не зміг. Дороги перекрили надто швидко. Почалися бомбардування, вуличні бої. Подумати тільки – бої на вуличках і в Центральному парку, біля річки і біля Будинку письменників. Військовий госпіталь вони захопили одразу. А ми… Ми ховалися. Ірпінь раптом став майже порожнім. Усі виїхали. Блукали покинуті коти й собаки. Шукали їжу. Я згадала про льох біля дому подруги. Ми спускалися туди з тваринами під час нальотів. Там знайшлися й консервації. Коли під час бомбардувань тремтіла земля, я весь час боялася, що банки впадуть і розіб’ються.
Ми вижили. Як? Не хочу згадувати… Пам’ятаю, вперше раділа, що мої батьки не дожили. Інакше їм довелося б пройти через ці дні. Тижні.
Коли твій тато до нас прорвався, усі були живі. А нашої квартири вже не було. Снаряд розніс увесь під’їзд. Я залишилася зі звірами в чужому льосі. Так – холодно, сиро, але ми були разом. Теплий бік Діка і Мері поруч, ми засинали, обійнявшись. Консерви тільки швидко закінчилися, і всі магазини були зачинені. Я навіть думала, що ми зможемо всі разом уночі піти пішки через ліс. Але сусід сказав, що він замінований.
Коли я побачила твого тата, навіть не повірила. Не знаю, яким дивом він до нас дістався. Усюди блокпости. Наші. Чужі. Пам’ятаю, собаки не хотіли йти в чужий мікроавтобус, і ми довго їх вмовляли. Заманили лише їжею.
А на блокпості росіяни відібрали всю техніку. Ну й нехай. Буває, втрачають більше… Фотографії тільки шкода. А потім вони вигнали з машини тварин. Чому? Я кричала, благала, але твій тато втягнув мене в машину, зачинив двері й поїхав. А вони залишилися. Самі.
Не пам’ятаю, скільки годин я плакала. І твого тата не могла пробачити. Як він міг? Я ж хотіла бути з ними, вони ж безпорадні, як діти, а він вирішив за мене… Далеко ми не від’їхали. Машина раптом зупинилася – виявилося, що ми зламалися в якомусь полі. Пам’ятаю, я навіть зраділа – зможу пішки повернутися до своїх. Але Саша показав, де ми на карті, і я зрозуміла, що не зможу. Мені не пройти таку відстань. Знову плакала. Нас підібрала якась жінка в червоному фольксвагені. Я навіть імені її не пам’ятаю. Не знаю, за кого молитися. Довга колона. Машини, мов поїзд, рухалися одна за одною. Кажуть, так безпечніше.
Їхали дуже повільно. Усю ніч. А ж трасою зазвичай години дві, не більше. У Житомирі нас зустріли волонтери. Гарячий чай, їжа. Саша говорив із людьми, а я все плакала. І їсти не могла, хоч шлунок палав від голоду. Ми їх покинули. Зрадили. Як так? І навіть їхні фотографії зникли разом із нашими телефонами.
Твій тато потім розповів, що колона, яка нас вивезла, йшла з Маріуполя. Яким дивом ми опинилися на її шляху?
* * *
Нарешті стало тепліше, і я надсилаю тобі фото квітучої яблуні. І Кері серед гілок. Вона не полишає надії дістатися до солов’їв. Пам’ятаєш, я писала про старе дерево під моїм вікном? Коли я веду уроки англійської онлайн, завжди дивлюся на його вигнуті гілки. Усе ж таки твій тато мав рацію, коли поселив нас у цьому домі. І тоді він вивіз мене з Ірпеня, рятуючи. Страшний вибір. І зовсім не він був винен у тому, що сталося, а ці нелюди. Тільки я не встигла йому цього сказати. Довго злилася. І не встигла. Думала, от приїде – і ми обов’язково поговоримо. Про все. А його не відпустили навіть у відпустку. А потім він зник.
Тієї весни ми повернулися за два тижні, щойно в Ірпінь зайшли наші війська. Тіла людей і тварин на трасі й у місті. Але Мері й усі три кішки чекали біля того льоху, де ми ховалися разом. Вівчарка майже оглухла від вибухів, але одразу впізнала нас. Ветеринар потім сказав, що в неї сильна контузія. Запропонував приспати. І Саша, завжди такий мовчазний і стриманий, раптом закричав на нього. Я думала, він кинеться з кулаками. Тільки я знала від дівчат-волонтерок, що цей ветеринар, із безкінечно втомленими очима, безкоштовно оперував сотні тварин, яких вони привозили з фронту. От і втримала твого тата. Лікар не хотів зла – він пожалів нашу вівчарку. Просто час тепер такий… і співчуття схоже на жорстокість.
А Діка ми так і не знайшли. Сусід, який ховався в підвалі магазину з мамою-інвалідкою й дивом пережив окупацію, казав, що наш хлопчик довго бігав сам. Він виглядав у розбите вікно. Багато собак бігало. А потім Дік раптом зник. І інші собаки зникли.
– Голодували тут не тільки ми, а й росіяни. Бурятів серед них багато було. А велика собака… Ну, ви ж розумієте… – казав сусід, без кінця поправляючи розтягнутий светр.
А я не розуміла і не хотіла розуміти. Мій Дік живий – і все тут. Напевно, його забрали інші люди.
* * *
Ні, не дуже близько. Просто чула вибух. А світла досі немає, мабуть, знову влучили в трансформатор. Або в підстанцію. Яке щастя, що в домі є піч і в сараї дрова! Дивись, який гарний кадр: вогонь розгоряється, язики полум’я серед обвугленої цегли старої печі. У мене все є. Для ноутбука й інтернету – зарядна станція, у великих бутлях запас води, але в хаті все одно холодно. Особливо вночі. Кері залазить до мене під ковдру, і ми разом гріємося. А Мері поруч, на килимку. Не хвилюйся! Ми впораємося. Узимку було гірше. Коли мінус двадцять п’ять і немає світла день, другий, тиждень. Але я ж розчищала величезні кучугури у дворі – знаєш, як зігрівалася? Холодна хата була навіть у радість! А їжі в нас тепер завжди із запасом. Навіть пощастило, що мороз. Я з холодильника перенесла все в літню кухню – нічого не зіпсувалося. Зате згадай, які гарні фото: кучугури по пояс, пухнасті гілки сосон, ялина в інеї. І все це просто в нас у дворі. А Мері допомагала мені рити сніг.
Я переглядаю фотографії наших звірів. Досі не можу дивитися. Із трьох кішок залишилася лише одна. Дві старші недовго прожили після переїзду. Той самий ветеринар попереджав, що всі вони дуже хворі після сильних вибухів. І лікування немає. Вони пішли одна за одною, протрималися лише кілька місяців. Нам би повернутися додому, в Ірпінь – може, вони б і оговталися. Але від нашої квартири лишилися тільки обгорілі уламки.
Скоро чотири роки, як не стало бабусі й дідуся. Вони не захотіли виїжджати зі свого дому в перші дні війни. «Хіба можна починати нове життя у вісімдесят п’ять?» – казала бабуся. А росіяни захопили Херсон за тиждень. Восени 2022-го їх із бабусиної частини міста вибили, але телефон не відповідав, і я поїхала. Ось цей знімок: від бабусиного дому залишилася лише вирва. Я так і не надіслала його твоєму татові. Не змогла. Про таке треба говорити віч-на-віч. Але не довелося…
Не хвилюйся, я ж не одна, нас троє – я, Мері і Кері. Старенька Мері майже не чує, погано бачить, часто кульгає, але ми все одно ходимо гуляти до лісу. Недалеко і дуже повільно, зате вона завжди радіє. А Кері стала справжньою орнітологинею й перепробувала всі види птахів.
Пробач, люба, але я не можу переїхати ближче до тебе. А що, як тато повернеться, а тут нікого немає? Ні, неправильно. Коли він повернеться – як він нас знайде?
Будь ласка, менше читай наші новини. Яка різниця – тисячу дронів запустили цієї ночі чи п’ятсот? Наше ППО їх збиває, а значить, і хвилюватися не варто. А ми звикли. Хіба що дзижчать гучно, спати не дають ночами. Не можна ж боятися стільки років! Перші місяці я жила в тиші… Ніби в домі покійник. Не вмикала музику, не дивилася кіно. Та й нікого не хотіла бачити. Тільки тварини мене розуміли. Ми ж разом голодували і боялися пострілів. Потім разом вчилися жити заново.
А одного разу я зрозуміла: якщо так ховати себе заживо, я лише потішу цих проклятих упирів. А я точно не хочу їх тішити! І я змусила себе. Слухати Тома Вейтса й Емі Вайнгаус. Дивитися «Звуки музики» і «Скрипаля на даху». Читати Фіцджеральда і Саган. І пообіцяла собі більше не плакати.
Коли немає світла, я запалюю свічки й гортаю фотографії в телефоні. Ненавиджу свічки… Там, в ірпінському льосі, вони назавжди стали символом біди. Жодної романтики. Коли догоряла свічка, ми залишалися в повній темряві. Тоді вибухи й постріли здавалися ще гучнішими. Так, стоп. Не треба згадувати. Я ж обіцяла більше не плакати.
Надсилай мені свої селфі частіше! Іноді мені починає здаватися, що моя донька – це лише голос у моїй голові. А потім дивлюся, якою ти стала – і хочеться вірити. Хочеться знову жити. Ось ти в університеті, з друзями. Пікнік на пляжі. Ось ви з подругою в Парижі. Ось – у Венеції. У Барселоні. Твоє сонячне життя там, далеко. Тепер ти знову усміхаєшся.
І хай я відчайдушно сумую, головне, що там, де ти, – гарячі вітри й тепле море, голоси цикад і чайок. Колись вони допоможуть тобі забути той лютий. А стара яблуня під моїм вікном обов’язково дочекається, коли закінчиться війна і ти повернешся.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.