Веня прокинувся від звичного голодного бурчання в животі. Повільно потупцяв у ванну. У темряві (світло за несплату відрізали ще півроку тому) і в холодній воді помився, натикаючись шматочком мила на худі ребра.
Мама, сховавшись подертою ковдрою і розкидавши давно немите волосся по брудній подушці, хропе і щось п’яно бурмоче. Знову вчора з хахалем своїм засідали до третьої ночі. Поїсти, хоч що-небуть, ця закохана парочка залишити, не спромоглась.
Веня вийшов надвір. Червневе сонце вдарило у вічі. Канікули. Хлопчику сказали підтягнутися з математики за літо, і тоді переведуть до 6-го класу. А ні, залишать на другий рік.
Але школяру зараз не до цього. Насамперед – ринок. Картопля, морква, цибуля. Поспіхом, продавець міг це упустити, а підбирати ніколи – покупець чекає. Все це піднімав Веня та варив собі нехитрий суп. Іноді траплялася напівгнила капуста, яку збиралися викидати – і тоді справжнє свято: борщ!
Далі – булочна. Аромати хліба збивають із ніг. Ті, хто виходив з магазину, часто губили «доважки» і лінувалися їх піднімати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Веня пильно стежить за кожним шматочком.
Сьогодні не щастить – ніхто нічого не кидає.
Хлопчик дивиться на жебрачку біля хлібного. Руку простягати він соромився, але про всяк випадок влаштувався неподалік.
– Ти чого тут став? Це моє місце!!!
– Я їсти хочу.
-На !!! І Щоб більше я тебе тут не бачила! – стара сунула Вені жменю доважків.
Який смачний та пахучий хліб. І як мало його було.
Веня безцільно бреде далі. Розглядає вітрини.
-Гей, малий! Заробити хочеш?
– Так.
– Постережи машину, я миттю.
Хлопчик на всі очі дивиться на вишневу «дев’ятку». Тільки спробуйте підійдіть – порву!
Незабаром з’являється господар машини із дівчиною. Сваряться. Водій з досадою грюкає дверцятами і їде.
Веня махає руками – а гроші, мовляв! Але хіба наздоженеш…
Остання надія – кафе на кшталт їдальні, біля заводу. Хлопчик проліз у щілину огорожі, зайшов до зали. Столів та людей багато, отже, не помітять.
Ось на крайньому столі залишилися макарони. Веня миттю, не жуючи, проковтнув їх. За сусіднім столом побачив наполовину недоїдену гречану кашу, але її встигли забрати. Гаразд.
Хлопчик збирає напівскам’янілі шматки хліба, запихає до кишені.
– Ти чого робиш? Ти що робиш, паршивець? – верескливий жіночий голос. До того ж, прибиральниця безцеремонно трясе хлопчика за комір – Ану, вивертай кишені!
Веня червоніє і готовий провалитися крізь землю.
– Ну що Вам, шматка хліба хлопчику шкода? Самі ж свиням ці недоїдки тягнете!
– Я ці недоїдки, між іншим, своїм горбом заробляю! – не вгавала тітка.
– Пацан! Йди сюди! Та не бійся ти – не покусаю! – гучний голос якогось дядька в краватці.
Веня з недовірою наблизився. Дядечка рішуче взяв хлопця за руку і повів до роздавачів.
– Яка у Вас є їжа гаряча, щоб не чекати?
– Пюре та котлети рублені.
– Годиться! Дві порції!
-Краще просто хліба, – злякано прошепотів хлопчик.
– Правильно! І хліба побільше! Ну, а мені… – щось з підморгуваннями на пальцях показав. Роздавач кивнув.
Хлопчик намагався їсти статечно, як мама вчила, коли не пила. Але все одно виходило жадібно. Новий знайомий, наливши з графинчика горілки, намазав скоринку хліба гірчицею і закусив. Господи, як же Веня цю горілку ненавидів! Але робити нічого. Голод стирає будь-які принципи.
-Тебе як звати по імені – по батькові?
– Веніамін Олександрович. А вас?
– Клич дядько Володя. А прізвище?
– Гаркушев.
-Почекай … То ти Олександра Григоровича син? Саньки – то ???
– Так.
– Ми ж служили разом! Стривай, а чого тебе так обтягнуло? Хворієш? І чого жебракуєш? А мама Віра?
– Мама п’є. Батько від наркотиків помер. – коротко відрубав хлопчик.
– М-да… Ситуація… Знаєш, що? Маю подругу. Чоловік у неї, сволота, з дитиною покинув. Сама на роботу, а п’ятирічного сина Василя під замок. А він мало чого наробити може. Приглянеш?
– Правда? Та я все – все робитиму!
– Ну і добре! Восени у школу тебе віддамо, Ваську вже шість стукне – теж у перший клас. Ти взагалі ким хочеш бути?
– Моряком.
– Ось виправимо тобі документи – і до мореходки!
Вийшли на повітря. Дядько Володя відчинив двері «Жигулів».
– Сідай!
– Та ви ж випили!
– Ой, ну подумаєш, сто п’ятдесят зі зла смикнув!
Веня, осоловілий від їжі та поїздки, боровся зі сном. Майнули знайомі двори.
-Дядьку Володю!
– Чого?
– Зупиніть – я додому заскочу, куртку візьму. І штани, у мене майже нові.
– Куртка, це правильно. Це потрібно!
Веня вбігає у квартиру, кидається до шафи. Потім повільно завмирає, обережно зазирає у спальню до мами. Миттю кидається назад у двір.
– Ну що? А речі – то де? – запитує Володимир.
– Я не їду!
– Тобто, як? Зовсім?
– Зовсім. Не кину я мамку, пропаде вона без мене. – Веня шмигнув зовсім по-дитячому носом.
– Дивись, справа твоя. Якщо хтось скривдить – мені скажеш… Ну, бувай!
Веня довго дивиться вслід автомобіля, що від’їжджає. Суперечливі почуття – наздогнати, виїхати звідси назавжди, – і синівський обов’язок – терзають дитяче серце…
ДІТИ ВІЙНИ
Саші нудно, жарко, душно. Мама порпається у смартфоні та на доньку не звертає уваги. Дівчинка стукає ногами у відсік нижньої полиці.
-Саша, припини! Бо зараз отримаєш! – суворе зауваження мами.
Сашко надулася. Як-так, десять років їй вже, й каратимуть? На всяк випадок, тарабанити припинила.
– Мамо, дай телефон. Фіксики хочу.
-Саша, ну ти даєш. Ти вже доросла. Які Фіксики?
Дівчинка замислилась.
– А куди ми їдемо?
– До родичів, у Львів.
-І що я там робитиму?
-До школи підеш. Тітка Галя доглядає за тобою.
-А ти?
-Додому до Донецька повернуся. Тата чекатиму.
-Він мені ніякий ні тато!
Замовкли обидві. Мама щось писала у месенджері. Сашко про мультик вже забула.
-Любиш його, мам?
-Так.
-А за що?
-Він мій чоловік.
-А батько хто був?
-А батька в тебе, вважай, взагалі не було.
Дитячий табір на місці колишньої бази відпочинку. Мама відправила Сашка оздоровлюватися. Але тужливо тут. І страшно. Саша навіть обстрілів не так боялася, як оповідань та поведінки товаришів з табору.
Як страшно було, коли у Льоні епілептичний напад трапився. Багато малюків на енурез страждають. Хтось заїкається, хтось кричить ночами.
Одне Сашу тішить – увечері з вожатими старшими посидіти. Щось вони грають тихенько на гітарі. Розповідають історії. Які навіть у порівнянні з труною на коліщатках не йдуть. А потім сонну Сашку несуть спати.
Хороша молодь: не п’ють, не курять. Ну, принаймні, дівчинка не бачила.
Ось Аліна, вожата 18 років від роду, лагідно термосить Сашу.
-Що, сірники в очі будемо вставляти?
-Ні, посиджу ще.
-Ні. спати йдемо. Щоби на зарядці мені добре все показала.
Саша вирішила не сперечатися. І справді, спати час. Рано вставати.
Сашка лягла на ліжко навіть не роздягаючись. Втомилася. Загін мирно сопить. І тут за вікном гучний хлопок.
«Обстріл, ховайтеся!» – придушивши крик, підскакує дівчинка.
Але це лише петарда хуліганів з третього загону. Напевно, Ванька купив сьогодні в кіоску, втікши з табору.
“Ох, вуха-то я йому надеру завтра!” – думає Сашка. І ще якусь важливу думку треба додумати.
Події дня – річка, ліс, екскурсії, посиденьки з вожатими: все переплітається в канві сну. Дівчинка спить. І мирне небо оберігає її сон.