Надійка не поїхала на вихідні додому.
Хоча… яка вона Надійка? Вона вчителька, Надія Іванівна! Це для батьків, чоловіка та друзів (і то тільки найближчих) так і залишилася Надійкою. Такою ж доброю, милою, відвертою, готовою завжди в усьому допомогти.
Після закінчення університету (а перерва складала років з десять, бо ще й два декрети відбула) вона вперше повернулася в місто своєї юності — обласний центр. Любила його! За зелень, у якій потопав, за гамір людський, за вічний рух. Згадався чомусь вірш Михайла Семенка «Місто»: «бігорухи — рухобіги… есте-сте… машини-шини…»
Надійка посміхнулася сама до себе. Вона вже не студентка. Вона вчителька. Приїхала підвищувати кваліфікацію. Усі курсанти на вихідні подалися додому, а вона вирішила одну неділю присвятити «знайомству» зі старим-новим містом. Пам’ятала цікаві місця: парк, театр, центральну площу…
— Піду десь погуляю, подихаю свіжим повітрям, потім пообідаю в улюбленому кафе «Млинці», — сказала, віддаючись приємним спогадам, і рішуче почала збиратися.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Одягнула легеньку сукню, білу у великий синій горох, взула босоніжки на підборах, підмалювала губи, і, задоволена відображенням у дзеркалі, вхопила сумочку й вийшла з гуртожитку.
Була пізня весна. Надворі з самого ранку сяяло сонце, весело цвірінькали горобці. З вікна другого поверху долинали звуки популярного шлягера. Надійці самій хотілося співати! Співати від щастя! Від радості! Від хвилювання!
«Яке ж ти, місто? Чи так само будеш прихильним до мене, як і раніше? Чи, може, стало геть байдужим?» — думки одна поперед іншої роїлися в голові.
Молода жінка йшла неквапливо. Повз неї проходили люди. Вони і в неділю кудись поспішали, не звертаючи уваги ні на кого. Надійка пройшла відрізок шляху від інституту удосконалення і повернула на центральну площу. Людей побільшало. На тротуарі бабусі жваво торгували квітами, і молоді чоловіки купували букети, даруючи їх своїм дамам. На лавочках сиділи молоді мами: ділилися досвідом виховання немовлят, погойдуючи коляски. У літньому кафе за столиками відпочивали сімейні пари з дітьми, смакували морозивом.
Надійка звернула наліво. Раптом вона помітила дуже знайому споруду: величну і гарну, з чистими білими стінами і золотими куполами, що виблискували на сонці. Це був храм, Божий храм. Пам’ятала його. Ще студентами ходили туди на екскурсію. Дивно, але чомусь замість церковних атрибутів там стояли опудала різних тварин і птахів. Після тієї екскурсії довго моторошно було на душі. Вона сприйняла побачене, як знущання над тваринами. Хотілося плакати біля маленького оленяти чи качечки. Вона знала, що на початку XX століття храми перетворювали на склади. Як майбутня вчителька літератури, читала такі твори українських письменників. Пам’ятала «Собор» Олеся Гончара. Але бачити на власні очі цього ще не доводилося… І навіть зараз від спогадів мурашки знову пробіглися по тілу.
Надійка й не помітила, як наблизилася до храму. Потрапила в такий собі коридор із жебраків. З обох боків тротуару тягнули до неї руки старі жінки в лахмітті, каліки і навіть діти. Стало не по собі. Подала милостиню одному, другому, третьому. Далі розгублено подивилася вперед: жебраків було так багато, вони виглядали дуже нещасними, а до храму було ще метрів п’ятдесят. Дрібні гроші закінчилися. Як же пройти далі?
Раптом відчула, що хтось ззаду поклав їй руку на плече. Оглянулася. Перед нею стояла жебрачка. Була вона невисокого зросту, але ще меншою робила її зігнута, ніби переламана, спина. Надійку вразили її очі — глибокі, сині-сині, як весняне небо. Була в них якась невимовна печаль і відчувався неабиякий життєвий досвід. Жінка звернулася:
— Дитино, ти у храм?
— Та я…— зашарілася Надійка. — Я й не знаю.
— Піди, дитино, в храм. Там якраз служба йде.
І почала швидко діставати з хустинки гроші – зім’яті, навіть зіжмакані, якісь ніби неохайні. Так, ніби людина, яка їх подавала, соромилася тих дрібних купюр або спеціально віддала ті, що заважали в гаманці. Старенька вибрала з них найбільші: дві банкноти по три карбованці і кілька по одному. Віддала усі паперові гроші, залишивши собі тільки копійки:
— Візьми, дитинко,— старенька приступила ближче. Очі її наповнилися слізьми, і вона додала:
— Подай записку за здоров’я моє і всіх людей нашої України.
Надійку наче жаром обдало. Вона тихо вичавила:
— Бабусю, це ж такі гроші… Ви ж майже все віддали…
І згадалася притча про дві лепти. Коли Ісус сказав: «Істинно кажу вам: ця жінка віддала найбільше, бо віддала вона від убозтва свого, віддала усе, що мала…».
— Нічого, Бог мене не покине. Я кожного дня тут сиджу і завжди маю на кусок хліба.
— То, може, Ви самі й подасте?
— Я не можу! Бач, я брудна, в лахмітті… А до церкви треба — як на свято! От ти така молоденька, гарна, святково вбрана… Візьми, дитино!
І бабуся тицьнула в руку Надійці гроші.
— Та я ж і без хустинки, — спробувала опиратися.
Але старенька уже повернула її до дверей храму і перехрестила.
Нічого не залишалося, як таки виконати прохання. Надійка несміливо піднялася східцями і прочинила двері.
Храм був переповнений людьми. Він увесь сіяв. Іконостас, вишивані рушники на величезних іконах, квіти — усе говорило про те, що про нього дбали. Це було і справді святе місце. Відчувалося якесь блаженство. Священник вів службу, хор співав злагоджено, гармонійно.
Справа, одразу біля дверей, знаходилася каса. Надійка взяла ручку, папірець… і вже було хотіла написати «за здоров’я», як раптом згадала, що не запитала в бабусі її імені. Засмутилася, постояла ще кілька хвилин і написала: «Молитва за здоров’я усіх людей України».
Надійка сподівалася, що зараз вийде, знайде бабусю, все їй пояснить і потім повернеться ще раз у храм, щоб виправити непорозуміння. Але ніяк не могла знайти знайомої постаті. Від старенької і слід пропав.
Молода жінка, похнюпившись, пішла тротуаром від храму до центральної площі. В її голові дзвеніли слова бабусі: «Подай, дитино, за мене і весь народ України». Думала про себе: оце скільки вона ходить до церкви і подає записки «за здоров’я», ніколи не здогадалася написати «за весь народ України». А взагалі, що це за бабуся була і куди вона так швидко зникла?
Перехотілося вже й обідати чи гуляти. Вона раптово розвернулася і пішла назад до гуртожитку. Їй хотілося з кимось поговорити. Може, хтось повернеться з дому раніше. Адже пари розпочиналися з восьмої ранку і, щоб не запізнитися, курсанти з’їжджалися в неділю ввечері.
Повернувшись, побачила, що ще нікого нема. Довго ходила по кімнаті, намагалася щось читати, але з голови ніяк не виходила сьогоднішня жебрачка. Ну якось не в’язалося: ті глибокі розумні очі і лахміття.
Увечері приїхали дівчата-вчительки з їхньої кімнати. Навезли домашніх смаколиків. Відкоркували навіть пляшку шампанського і випили за знайомство. Потім довго над чимось сміялися, розмовляли і, втомившись, позасинали.
Надійці не спалося. Вона все крутилася, згадуючи денну історію. Слова бабусі не давали їй спокою: «Подай за мене і весь народ України».
— Хммм… якась патріотка та бабуся. Ну не діждетеся, я таки знайду її, – з упевненістю, заспокоївшись, мовила і заснула.
Так минуло кілька днів. За навчанням часу зовсім не вистачало, аби вийти в місто.
Настала п’ятниця. Надійка знала, що цього дня мала відбутися вечірня служба.
Вона вдяглася, зав’язала хустину і пішла до храму з надією знайти бабусю. Йшла повільно, вдивлялася в очі жебраків. Але старенької ніде не було. Раптом хтось знову, як і тоді, в неділю, поклав їй руку на плече. Обернулася. Жебрачка! Надійка аж зойкнула від несподіванки.
— Ну що? — спитала та. — Ти виконала моє прохання?
— Так… тобто ні… — заїкаючись, почала пояснювати. — Ви ж мені імені свого не назвали. Я подала тільки за весь народ України.
— Добре, ти молодець! Усе правильно зробила. А ім’я? Яка різниця… я теж є частинкою цього народу.
Бабуся взяла за руку Надійку і повела її за собою:
— Ходімо поговоримо.
Сіла на парапет і вказала й Надійці, щоб та сіла поруч:
— Ти думаєш, я завжди була так? — почала свою розповідь стара жінка. — От ти, напевне, вчителька. Я одразу це зрозуміла. Ми з тобою колеги. Я працювала в школі вчителем англійської мови. Закохана була в свою професію. Весь час віддавала дітям… чужим.
Вона замовкла. Дістала з рукава хустинку й витерла очі. Непрохана сльоза скотилася, здавалося, просто з її душі.
— За чужими дітьми не вгледіла єдиного сина, — зі смутком продовжила:
— Мій Андрійко ріс добрим і слухняним. Гарно вчився. Ніколи за нього не було соромно. Коли ж пішов до 9 класу, його батько, мій чоловік, пішов від нас. Знайшов собі молодшу, гарнішу. Я замкнулася в своєму горі настільки, що навіть їсти не завжди готувала. Ото тільки й рятувалася школою. Проводила час там зрання до пізнього вечора. А коли поверталася, син уже спав. Він змінився. Став прогулювати уроки, озлобився, з’явилися якісь підозрілі компанії. А коли йому виповнилося 17, виявилося, що вживає наркотики. Отоді мене наче хто льодом облив. Я кинулася рятувати сина, але було пізно. Через наркотики, за борги у нас забрали квартиру. Прийшли якісь амбали і просто вишвирнули мене з сином на вулицю. Я намагалася щось довести, але вони грубо відштовхнули мене. Не втримавшись, покотилася зі сходів, порушила хребет. Потім довго в лікарні лежала, виплакала всі очі. Щось змінювати було вже пізно. Отут і прийшла думка про самогубство. І я б це зробила!
Старенька знову дістала хустинку. Перехрестилася і продовжила:
— Та трапилася мені одна санітарочка, дуже церковна жіночка. Розмови з нею стали найкращими ліками. От вона й врятувала мене від гріха. Я й нині їй вдячна, завжди молюся за неї.
Тепер мій дім — цей храм. Тут спілкуюся з людьми, молюся Богу, живу. Син від передозування помер, а я спокутую свій гріх. Але Бог не покидає мене, завжди посилає добрих людей, і я вдячна йому.
Підняла руки до неба і промовила: «Слава тобі, Господи!»
Надійка слухала її непросту історію, і її теж душили сльози:
— А де ж ви ночуєте? А як узимку виживаєте?
Питань було безліч. Та колишня вчителька, усміхнувшись, відповіла:
— Світ не без добрих людей. Тому й попросила тебе написати в записці «за весь народ України», акцентую увагу на слові «весь».
Вона почала метушливо збиратися. Надійка теж піднялася.
— Треба йти, он уже і зірка перша зійшла. Дякую тобі, дитино, що вислухала. Мені направду треба було вже виговоритися. Йди з Богом, і хай усе в тебе буде добре.
Вона повільно, опираючись на кілочок, пошкандибала тротуаром. Надійка дивилася їй услід. Їй хотілося обійняти стареньку, заспокоїти, навіть прихистити у себе вдома, але бабуся вже зникла з її очей.
Надійка повернулася в гуртожиток пригніченою. Вона думала про жебрачку, колишню успішну вчительку, дружину, маму, яка втратила все, але продовжувала жити.
— Та хіба це життя? Хоча… вона ж могла втратити і його…, — думки не покидали Надійку. — Оце учитель! Он які уроки підносить! Не дай, Боже, таких!
І твердо вирішила: «От як повернуся додому, обійму чоловіка, дітей; скажу, як я їх люблю! Обов’язково провідаємо своїх бабусь із дідусями. Треба придбати для них подаруночки, скажемо, що «від зайчика»…
Що ж, дякую за урок, колего! Хай Бог береже Вас… А ще треба в пом’янику обов’язково дописати… «за здоров’я всього народу України»…
Минуло більше тридцяти років, а Надія Іванівна і досі згадує цю історію про жебрачку. І в її пом’янику таки є фраза про весь український народ.