***
Мені 38, родом з Маріуполя, але більше тридцяти років ми з сім’єю жили у Черкасах. Та всі канікули і при першій же можливості я їхала до Маріуполя, на море, до бабусі з дідусем та до друзів. Мене постійно тягнуло назад, у рідне місто!
І три роки назад я таки переїхала, з сином. Чоловік залишився у Черкасах. Але я так вирішила. Ми з батьками продали квартиру і купили в Маріуполі. Рік назад купили іншу, більшу і кращу. До речі, на місці попередньої квартири нічого не лишилось, там знесено пів будинку. Наша нова квартира вціліла.
Війна застала, як і всіх, зненацька. Мій чоловік був з нами і повинен був їхати у Черкаси 23 лютого. Але ми не взяли білет, бо йому дуже поганий сон наснився. І 24.02 о 05.15 ми прокинулися від вибуху. Чоловік промовив: “От і все, почалось!”. Не буду описувати емоції, але у мене вперше сталась панічна атака.
Ми намагались виїхати у перший же день. Своєї машини не було. З вокзалу. Але повернулись у свій район, Східний. Під обстрілами. Тому що сказали, що обстрілюють Волноваху і мені здалось, що у підвалі Східного буде безпечніше.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми не знали, як краще. У нас був ступор. Зникло світло. В магазині ще встигли запастись продуктами, під обстрілами. Думали, що й не повернемось. Саме обстрілювали вулицю Київську. Про це у новинах казали тоді.
Десь через тиждень зник газ. Снаряд десь у газогін потрапив. Ми залишись без світла, води та газу. Але ще залишались на квартирі. Ходили до підвалу ховатись. Дуже часто. І лише ми з усього під’їзду. Але всі потім, разом з нами, 10 березня спустились до підвалу жити. Бо на наших очах розбили чотири квартири в будинку навпроти черговим прильотом.
У підвалі жили 30 днів. Виживали. Їсти готували на дровах і у відрі, щоб на довше вистачило. Ми були з моїми батьками. Вп’ятьох. Постійні обстріли не закінчувались. Особливо страшно було від гулу літаків і їхніх бомб. Ми тримались за руки. І молились. За нас і за наших захисників.
Як виявилось, решта мешканців під’їзду були проросійськими і чекали на “асвабадітєлєй”. І це було найскладнішим. Морально. Всі знали нашу позицію і тому, коли в наш район прийшли кадирівці, а пізніше днр-івці, здали мого чоловіка. Його забрали “на підвал” у комендатуру. На очах моєї дитини. Саме Матвійчик прибіг і зі сльозами на очах повідомив про це. Хоч так, хоч знали, де шукати… І знайшли. Але коли ми балакали з їхнім головним Асланом, мого чоловіка вже били. Я не знала. Мені пообіцяли, що завтра його повернуть. І повернули. Точніше : випустили. Дякувати Богу, живого. Але дуже побитого. Вся права сторона була синьо-зеленого кольору, нирка, поламані 4 ребра. А більше всього били по татуюванню на руці.
Вибрались ми 20 квітня, евакуаційними автобусами. Сестра повідомила через вайбер. Був інтернет коло їхнього магазину на місці колишнього АТБ. Ми вирішили спробувати врятуватись, хоч і були не впевнені. Ні в чому. Ми не знали, куди нас везуть. А везли “рускі “, їхній Тигр нас супроводжував усю дорогу. Поліцейські. А наші водії – п’яні. Ми п‘ять разів ледь не перекинулись. Було страшно, дуже. Вивезли на фільтрацію у Безимінне. Забирали чоловіків. Нас, жінок, перевіряли в автобусі. Жах.
Дорога від Маріуполя до Запоріжжя тривала 29 годин! У Василівці обстріляли десь на відстані 40 м «Градом», коло наших автобусів. Ось так залишили нас самих, зачинили автобуси, всі водії пішли, тигр від’їхав кудись.
Ми всі думали, що вони нас не передадуть. Обстрілюють, знищать. Але якимось дивом нам дався цей шанс – вижити!
Про це коротко не напишеш, але я спробувала про найголовніше.
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)