Нас покинув Віталій Дончик

 
18 листопада у віці 85 років помер відомий український літературознавець, науковець та критик Віталій Дончик — професор, доктор філологічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників, а також один із засновників Народного Руху України.
«Український світ збіднів на одного з тих, на кому він тримається, – зазначив у Facebook Михайло Слабошпицький. – Віталій Дончик посідав помітне місце у житті багатьох талановитих літераторів. Надарований непідробною доброзичливістю і цікавістю до здібних людей, він прагнув усіх їх підтримати й усіх пропагувати. Його ставлення до літератури було ставленням дбайливого господаря, який прагнув порятувати і плекати все національно важливе і творчо здорове».
Нижче пропонуємо фрагмент із «Автопортрету» Віталія Дончика (з його книжки «Неминуче й неминуще», яка побачила світ 2012 року у видавництві «Наукова думка»).
 
Віталій Дончик
Cвою «жульєн-сорелівську», чи «растіньяківську», чи, швидше, «радченківську» дорогу до освоєння периферійним юнаком столиці я почав досить рано – 14-річним хлопцем. Із новеньким комсомольським значком на піджаку, перешитому з якогось військового кітеля, я дістався до Києва на пароплаві «Гоголь» із села Дереївки. Що то було за село на правому березі Дніпра (Онуфріївський район Кіровоградської області) і яка в нас була школа – Онуфріївським райвно завідував тоді В. Сухомлинський – колись треба буде розповісти найдокладніше. Принаймні читане в українській літературі про вітряки й млини, луки, левади, степ і яри – все було переді мною. І Дніпро з безмежною водою, і Дніпро крижаний; і пісні, що вечорами долинали з усіх кутків села; і дівчата у віночках із різнобарвними стрічками і в плахтах – не на сцені, а просто в неділю чи в свята; а на сцені сільського клубу – традиційні самодіяльні вистави (Кіровоградщина ж!), і батько грав Возного, а я написав три «п’єси» для шкільного драмгуртка, дві з яких ми поставили нашим п’ятим класом; і т. ін., і т. ін. – усе це наповнювало-переймало моє дитинство, було моїм першим і незабутнім реальним та «метафізичним» світом.
До Києва я приїхав мовби відряджений моєю рідною й дорогою Дереївською школою, щоб вступити до шостого, на той час найстаршого, класу щойно створеної і, як я зрозумів згодом, надзвичайно важливої для мого становлення спецшколи-інтернату з англійською мовою навчання, що на Артема, 44 (це теж окремий і дуже зворушливий спогад!). За п’ять років я не тільки добре вивчив англійську мову, а й досконально вивчив, пізнав Київ і назавжди полюбив його. Став киянином і згодом ніколи навіть не уявляв, що зможу жити деінде, а, повертаючись до нього після більш-менш тривалої подорожі, завжди ледь тамував сльози розчуленості.
А проте після школи подався до «білокам’яної», і не за якимось внутрішнім покликом, а за компанію з однокласниками-товаришами, а може, й на догоду тодішній моді, точніше, за «стереотипом медаліста». У Москві обійшов кілька вишів: хотів до ВДІКу, на сценарний, – не було того року прийому, на режисерський не наважився (треба було співати й танцювати); до Інституту сходознавства – завадили якісь формальності; пройшов із шкільним другом В. Говядою (згодом українським кінодраматургом) співбесіду до МДУ (факультет журналістики) і мав лише дві позначки червоним олівцем: «перебував на окупованій території» та «потребує гуртожитку» (місць було обмаль).
Ці спогади, на перший погляд, і не мають безпосереднього стосунку до поставленого запитання, та все ж вони дещо прояснюють, хоч би й ті ж «витоки» літературознавця. Зрештою, йдеться ж не лише про відповіді на анкету, а про автопортрет.
Тоді моя доля постала в особі ректора МДУ І.Г. Петровського, до якого двоє абітурієнтів-інтернатівців у розпал вступної кампанії без особливих труднот (хіба не диво, як на сьогодні) пробилися і яких він уже й пообіцяв узяти до себе, та несподівано якось так натхненно заговорив про Київ, так переконливо доводив, що в Києві нам буде набагато краще, там не гірші викладачі, там, мовляв, будете вдома, серед рідні, серед своїх, і ми повернули «на круги своя». Скільки разів потім згадував я того ректора і був щасливий, що не віддалився тоді від своїх джерел, не порвав зі своїм корінням, хоч таких слів наш натхненний дорадник, здається, і не промовляв.
Далі я завжди слухався Долю.
І тоді, коли після повернення з Москви в Київському університеті мені було запропоновано йти не на журналістику, а на романо-германське відділення, і коли після закінчення несподівано отримав запрошення на пов’язану з англійською мовою, але далеку від літератури й філології роботу в Комітеті молодіжних організацій УРСР (на посаду референта). Щоправда, вже за рік я зробив рішучий і самостійний крок, буквально «втікши» звідти. Та, мабуть, то знову ж таки була Доля, лише цього разу в особі мого старшого товариша з університетських часів, нині відомого перекладача Біля Гримича, який зманив мене до «Літературної газети», переконавши (пригадую, без особливих зусиль), що висока, хай і вдвічі вища, зарплата – ніщо порівняно з радістю творчої, літературної праці. І хоч місце знайшлося мені не в зарубіжному відділі, а у відділі критики (у М. Острика й К. Волинського), я й тепер послухався Долю. І це був остаточний вибір. Назавжди.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал