Надія Позняк. Радість життя

554

У мене є сестра. Навіть дві. Це доньки моєї тітоньки. У ранній юності я доволі часто їздила до них у село. Господи, що то був за час! Вдень – необтяжливі справи по господарству (картопля, городина, варення з яблук, аґрусу, вишень; качки, курчата, прибирання подвір`я…), в обід – ставок, а ввечері – клуб, де відбувалося за три години найцікавіше, заради чого денне буття набирало сенсу: хто з ким пішов із кіно, хто кого провів до самої хати, у кого з ким побачення, а хто до когось причепився, як шевська смола.

З меншою, Тонею, ми ще висиджували на колодках, куди підтягувалися місцеві кавалери нашого кутка з анекдотами, гармошкою, гітарою, з парубоцьким гиготанням навприсядки перед дівчатами, а старша, Катя, вже зустрічалася з хлопцем. Для мене то була таїна, велика таїна. Він підвозив її на шикарному мотоциклі під саму хвіртку, вона скромно йшла додому, бо, не дай Боже, запізно повернутися з гулянь – о, тоді таке буде від батька! Ми сиділи принишклі та тільки й того, що дивилися вслід сестрі. Її довга коса з білою стрічкою, спідниця-плісе, що привіз їй рідний дядько із Німеччини, швидко зникали в темряві. А ми ще до-о-овго базікали, а потім бігли до комори, пили березовий квас із ложкою твердого меду і впірнали, щасливі, в духмяне сіно на горищі. Я пильно вдивлялася у крокви. Здавалося мені, що бачу зірки. Та село вже прокидалося: подавали голоси собаки, десь поряд гаряче дмухала корова, а півні сповіщали про новий день.

Ми були для Каті малі. Ще малі. Ну, по-перше, ми навчалися в школі, а вона в інституті, нехай і заочно, по-друге, вона була вчителькою, а ми… Ми сиділи на колодках і вислуховували хлопчачі баляндраси, а це – як підготовча група дитячого садка, перебування в якій просякнуто передчуттям чогось невідомого та урочистого, наче свіжий ранок для першокласників – святково вбраної дітвори з букетами пухких жоржин та махрових айстр у руках. З нами особливо не рахувалися. Ми просто ще не доросли.

Тієї осені Катю засватали, і вона вийшла заміж. Прихисток для молодят ( невеличка старенька хатка баби Пріськи, котроїсь далекої їхньої родички) наповнився затишком і піснями молодої господині, чоловічою хвацькістю до господарства, згодом дитячим плачем та радісним вереском крихітної донечки. Все, Катя – жінка. Вона виросла зі шкільної форми, а дівоча спідниця стала закороткою. Мені ж бо тягтися і тягтися.

Наступного літа ми вже ходили з Тонею до клубу майже по-дорослому. Бо назад ми поверталися в супроводі не лише сусідських хлопців, а й інколи з тим, хто ніби ненароком переплутав стежку і змушений плентатися в інший бік села в оточенні нашої компанії. З тим, з ким невимушено сміялися минулого літа, якось не зовсім розкуто почувалися тепер. І не вистоювали вже біля хвіртки, не сиділи до ночі на колодках, а сіно змінили на постіль у залі. Лежачи, ще довго перешіптувалися, не торкаючись головного, бо не могли дати йому визначення.

Кіно закінчилося майже опівночі. Серпень розкидав зірки над яром за селом, хоч біжи та лови. Під ногами відчували непохитну земну твердь. Життя визначали як слово в зошиті для письма. Нам було весело чи то від юності, чи то від кіно, зміст якого до пуття і не зв`язати, тому що в глядацькій залі паралельно запускався інший фільм, набагато цікавіший і реальніший, і саме його ми й ходили дивитися, аби потім, як сороки, принести свіжі новини тітоньці, моїй хрещеній.

Зазвичай це відбувалося в обідню перерву, коли вона поверталася з колгоспного лану, поралася, а ми крутилися поряд, все, що з нами трапилося, переказували, заливалися сміхом. Тітонька ж, стримуючи кутики вуст, ніби сердито вигукувала:

– А нечисті сили!..

 

Спориш холодно лоскотав пальці в босоніжках. Я й зараз відчуваю ту прохолоду від роси. Пам`ятаю ті свої босоніжки. Розумію, чому так. Це підсвідома млосна туга за тією безтурботністю, що називається юністю, коли попереду все життя, а батьки ще молоді та здорові, і навіть не уявлялося, що колись когось може не стати.

Хлопці мовчки тупцювалися поруч. Тоня тримала мене під руку. Мовчали. О, ми ж дорослі дівчата. Не забувай, ти в селі, а в селі зайвого порядні дівчата не патякають.

Через дорогу за магазином умиротворено лежало кладовище. Як і потрібно, воно було обнесене символічним парканом із кущів акації. Далі, на самому цвинтарі, бовваніли високі дерева. У цьому райському куточку в апогей спеки місцеві механізатори відпочивали, прихопивши з собою пляшку горілки чи пива. Тут було зручніше, ніж деінде: трава витоптана, місцевість обжита. Тому страху цвинтар не наганяв ніколи.

Мій язик – мій ворог. Він знудився від хлопчачого мовчання і статечності. Незчулася, як і прохопилося:

– А ходімо на кладовище!

Ой, що тут почалося! Хлопці враз пожвавішали, ділилися здогадками, хто де похований, скільки пройшло діб і чи побачимо фосфор. Та ніхто не мав при собі ліхтарика. Але відступати було вже пізно: не показувати ж власну слабодухість. Ми перетнули шлях. Щодалі – темніше. Стихли голоси молоді, що поверталася з клубу. Розтанув собачий гавкіт. Ні зірок, ні місяця, ні неба – суцільна густа темрява. І тиша. Така тиша, що і сич не пугукне. Лише наші голоси:

– Обережно, не наступіть на могилки.

Але як?! Інтуїтивно, навпомацки, ми ступали там, де вночі людям краще не блукати. Я вдивлялася в темінь і готувалася до зустрічі з привидом аморфної форми. Полохлива думка затремтіла в моїй свідомості, та одразу ж залягла на дно, придавлена іншими картинками з уроків хімії, біології та атеїстичного виховання про матерію, що все то – всього-на-всього купка елементів таблиці Менделєєва.

– Ось, – зупинився Іван. – Ось тут похована баба Дунька.

– Візьми Василя за руку і міцно тримай, – прошепотіла Тоня.

Моя долоня торкнулася і обхопила Василеву. У найгостріший момент я готова була наосліп не тільки вчепитися йому в руку, а й повиснути на його плечі, обвити хлопця, аби тільки залишався поруч.

Його рука не пручалася, а долоня відчувалася млявою, вологою. Ніби не рука, а окремий предмет, який безвільно завис у просторі, існуючи сам по собі. Ніби й Василя не було поряд. Ніби й не стояв. Та я відчувала вогке тепло і рельєф парубочої шкіри.

Іван присвітив сірником. Мигнуло над свіжим насипом – зблиснули вінки.

– Ні, не помилився.

– Звідки ти знаєш? – запитала я.

–Так похоронили ж ось недавно. Сім днів.

І почав рахувати. Ознак світіння фосфору не було. Здригнулися від кривого металевого звуку: то Сашко Кравченко зачепив якусь шкарабанку*. Стало веселіше.

– Все, йдемо, – скомандувала Тоня.

За руки тримаючись, вервечкою потяглися назад. Прожогом, петляючи між могилками, вибралися на світ божий. Всі полегшено зітхнули. Ділилися враженнями, сміялися, швидко прямуючи додому. Спориш м`яко торкався щиколоток. Василь руку не випускав. Аж майже на півдорозі я схаменулася і легенько вивільнила свою долоню. Тоня знову взяла мене під руку. Ось і наша стежка.

– Чому ти сказала, щоб я взяла його за руку?

– Та, думаю, як чкурне, а за ним – Іван та Крава, ото ми б одні там!

Ми реготали. Збуджені, швидко сполоснули ноги, цокнули клямкою – і навшпиньки до кімнат.

Новий день зустрічав сонцем, і радість життя розривала груди. Хрещена вийшла із хліва з цебром молока.

 

–Тонько, баби на ланці балакали, що хтось вночі на могилках ходив?!

Ми завмерли. Молоко пінилося. Тітчині очі проникливо дивилися на нас так, як вона завжди дивиться на рушник після прання, чи, бува, не лишилося на ньому плями.

– Та ні, ми не чули…

І тихесенько, тихесенько подалі в садок, на город, збирати помідори, кришити салат. І сміятися, сміятися так, що нехай усі чують!

Спас минув швидко. Василя не було видно: мій товариш поїхав до міста продовжувати фахове навчання. Я повернулася в місто трохи пізніше, пішла в останній клас. Тоня вступила до технікуму. Мешкала у гуртожитку… Частенько навідувалася до нас у гості. Мама накривала стіл. Кипів чайник. Краявся торт «Айстра».

Березень розливався за вікном талою водою, пронизливий вітрець гойдав потужні крони дерев старого парку, що майже впритул підступав до нашої п’ятиповерхівки. Тієї неділі сестра приїхала під вечір. Я дописувала реферат.

– Збирайся. В тебе побачення. З Василем. Він чекатиме тебе на зупинці біля обласної бібліотеки. Він передав.

Все так раптово. Такі речі і так раптово! Я була не готова. Це не літо. І це не жарти. Це, врешті-решт, серйозно. Це вже зобов`язує. І в мене десятий клас, реферат, завтра понеділок, наш клас чергує, а що скаже тато, де це я швендяю та ще й пізно: он вже й поночі!.. І я, я… не така приваблива. Дивилася на себе в дзеркало старого шифоньєра і, вивчаючи своє відображення, почувалася неповороткою. Тоня вмовляла, вперто вмовляла, майже до сліз. Я відмовила. Не пішла. Стало сумно. Повечеряли, подивилися телевізор, погомоніли з батьками. Тато провів Тоню на автобусну зупинку.

Більше я свого товариша не бачила. Ми розминалися. Розминалися навіть там, де мали б зустрітися. Так ставалося. Інколи мені хотілося його побачити. Просто так, випадково. Привітатися, разом посміхнутися, згадати. Але життя котилося, колотилося, мінилося. Спомини згасали за власними сімейними турботами.

– Він тебе тоді довго ждав, понад годину. Змерз, – зітхнула Тоня. – Йому здавалося, що ти от-от прийдеш.

«Чому? Чому ти сказала, щоб я взяла його за руку?..»

А потім він помер. Досить молодим, залишивши дружину і двох діточок. Це була перша молода смерть у моєму житті. Близько, майже поряд. Але я була далеко і від села, і від рідного міста. Поховали нашого друга на тому ж цвинтарі.

Тоня провідує його могилу. Тоня така ж весела. Її сміх з присмаком жіночої долі. Вона рано вийшла заміж, красивою соковитою дівчиною. Весілля було неймовірно сонячним, насичене всіма вересневими барвами. А молода – біла і легка, як осіння павутинка.

– Лишайся на кашу, каша з пупками…

Чоловік, з яким вона пливе по життю, дуже любить село, Єсеніна, ходити на рибалку та чоловічу компанію. А ще він любить мою сестру. Його почуття громіздке, незграбне, але то є кохання, якого мені не збагнути було тоді – міській, з недорозвинутими пагонами від читання творів Золя, взятих у тій же сільській бібліотеці. (Її працівниця і начальниця в одній особі, сусідка Дуся, не робила ніяких обмежень за віком: нехай книжки пилом не припадають.)

– Ну, що, зустріла марсіанина? – сміявся він на моєму весіллі.

Катя на пенсії. Нещодавно їй виповнилося п’ятдесят п’ять. Школи в селі вже немає. Вірніше, будівля стоїть, а учнів немає. Магазин світиться порожніми вікнами та красивим світло-зеленим кахлем, а в клубі… А хтозна, що в тому клубі? Єдиний «культурно-освітній» заклад працює справно – шинок, де намагаються «реалізувати» себе місцеві чоловіки.

Її душа сумує. Почувається скутою. Їй нікого навчати, нема з ким поділитися тим, що вона знає, як бачить і оцінює навколишній світ. Інколи вона почувається білою вороною, а я б сказала, голубкою, світлою тихою голубкою.

Коли напливають дитячо-юнацькі спомини, там неодмінно Василь. І чомусь пригадується не безтурботна нічна пригода того літа, а те, як він мене чекає на зупинці, все чекає і чекає… А ще йому холодно.

 

Ми зібралися в день народження: діти, онуки… На столі чудернацькі страви, які понакручували Катині дівчата.

– Хрещено, пам`ятаєте, ви колись питали, хто то на могилках вночі ходив? Так то ми з Тонею.

– А нечисті сили! – сміється тітонька, а очі, її лагідні очі, повиті спогадами.

 

…………………………………………….

*Шкарабанка – розмовне, жерстяна порожня металева банка, зазвичай з-під консерви.

“Українська літературна газета”, ч. 14 (280), 17.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!