Після смерті матері Ліза не мала жодного бажання залишати бодай дрібку того, що засвідчило б її, Лізине, особисте життя, і не дай Боже, щоб такі речі згодом потрапили у чужі руки або на смітник. Чи пошкодує вона коли-небудь про свій вчинок? Ні, як не пошкодувала, коли майже сорок років тому спалила листи та фотокартку від Юрія.
Ліза порпалася у шухляді й витрушувала ще і ще чорно-білі світлини, конверти, листівки. Господи, скільки всього тут! Все це безтілесно лежало десятки років.
Відтоді як час у батьківському помешканні втратив сенс, Єлизавета не ворушила нічого саме у цьому комоді. На її думку, фотоальбоми – те, про що кажуть: «І викинути шкода, і нести важко…» Все – у минулому. А минуле, наче потойбіччя, тягне до землі. І як не важко, – відрощуй крила, люба.
Ліза давно забула про існування цих листів: коли то було?.. Батьківський дім – і її дім. Адже вона закорінена у нім, куди б не кидала доля і де б не вила своє гніздо. І от коріння підсічене: пішла за межу і мама. І листи, які надходили тобі, Лізо, на цю адресу, все ще залишалися тут, у маминій оселі. Тому нехай так і буде: дай можливість у будинку своєї молодості їм і спочити – заховай у спогадах.
Ліза сиділа на килимі посеред розкиданих паперів. Сльози душили, і відчай не давав тверезо все зважити. Єдине, що вона встигла зробити – скопіювала знімки, скинула на флешку. Передасть потім у Берліні синові. Такий своєрідний подарунок: «Тримай, синку. Тут ті, хто був перед тобою…»
Але ні! тільки не особисте. Листи краще спалити. Вони – для неї. Тільки її. Надто сокровенне, щоб залишати. «Все одно, Лізо, ти будеш моєю». Владлен… Писав мало, проте ґрунтовно, по суті.
А Юра… Його вісточки, призначені для неї, одного разу вона віддала вогню. Жінка тримала у руці цупку світлину, вдивлялася в зображення юнака у формі курсанта артилерійського училища. Звідки це фото? Вона ж ніби все знищила, що нагадувало про їхні стосунки?
…Новорічний вечір у педагогічному. Тоді були популярні такі вечори, з курсантами. Ось Олена, Зоя, Вірочка… танцюють. Вона разом із Юрком. Хлопець запросив її на вальс і більше не відпускав ні для кого.
Ліза довго залишалася йому вірною, хоча обітниці не давала. Та він і не вимагав. Просто строчив їй із казарми ті листи кожного дня. «Доцю, та що ж це таке?! – хвилювалася мама. – Це ненормально. Як нашестя якесь», – бідкалася.
Їхня родина мешкала на першому поверсі п’ятиповерхівки, і поштові скриньки висіли якраз перед квартирними дверима. Ліза бігла додому після інституту, залітала в під’їзд, стягувала рукавички й трепетно відмикала ключиком дверцята пошти: пальці намацували армійський конвертик. Вона вчитувалася в кожне слово, вдивлялася у почерк, наче хотіла впевнитися в істинності признань: «Я люблю тебе, Лізо. Я кохаю», – писав Юра.
«Не вір», – говорила мама. «Ет», – відмахувалася Ліза і відписувала відповіді, стримані, подекуди норовисті, інколи шпилькуваті. Її захопив процес листування, що нагадував швидше бадмінтон. І жіноче его росло як на дріжджах: їй все більше і більше хотілося чути від нього зізнань, нехай і в такий спосіб. А що, власне, вона могла відчувати до нього? Юнака бачила всього один раз. На тому новорічному святі. І хоча військове училище розташоване тут же, у місті, та його вихованці самовільно не мали права покидати території закладу, навіть якщо курсант і місцевий, – хіба що на вихідний і то за умови хорошої успішності, зразкової поведінки та зі вчасною явкою опісля: на контрольно-пропускний пункт прибути необхідно до десятої вечора того ж дня.
Юра служив. Ходив у наряди, студіював артилерійську науку. І писав їй листи. Вона відповідала і здавала зимову сесію. Потім було декілька побачень під час його канікул у лютому. Він прийшов до неї в інститут. По неї. Вони добиралися до її дому через усе місто двома тролейбусами. Дорога займала майже годину. Вона ж бачила тільки його очі. А він їх не відводив. Прикутим поглядом до її обличчя пускав бісики.
Не було шторму в її душі. Не чіпали його слова. Не чіпали. В листах – вони мертві. У свої дев’ятнадцять – несмілива, не розкута, на відміну від її декотрих подруг, які вже мали досвід любовних стосунків. Вихована строгим батьком, начитавшись книжок, вбила собі в голову, що поцілунок дається тільки, якщо кохаєш… І коли він осмілився її вперше обійняти й поцілував, – то поцілував невдало, тому що Ліза рефлекторно відвернулася, ковзнувши щокою по цигейковому коміру чоловічого пальта, адже юначий порив нічого не збурив у її чуттєвості. Дівчина холодно вивільнилася з обіймів, переступила сходинки, натисла кнопку хатнього дзвоника… То вже потім, з роками, вона зрозуміла, що і хлопець був недосвідченим у ділах сердечних.
Її байдужість до його почуттів прикопало те, що не встигло й народитися: у квітні надійшов прощальний лист. А вона стала чекати й шукала зустрічі. Весна розкошувала. Природа цвіла. Нестримно лопалися бутони. Шаленство зелені сповнило вулиці. Хотілося бентеги: побачень, букетів, проводжання… Юра не давав про себе знати. І випадково зустріти його не доводилося. О, скільки Єлизавета виходила до міського парку на атракціони, концерти, танці! Місто шуміло, буяло молоддю. Розливалося, мов річка повінню, курсантами й дівчатами, а насправді – юністю. Вона вдивлялася в кожні плечі, погони, картузи, потилиці, профілі – не він!
Її дозвілля не мало ознак маловартості – навпаки, було насичене різноманітними культурними подіями, цікавим спілкуванням, туристичними поїздками, роботою у студентському будівельному загоні. Молодість – це дзвінка пора, залита сонцем і сміхом. Але не було поруч Юри. І туга за ним росла, набираючи форми, яку годі було й стримувати.
Вона перечитувала його листи – стосик, перехоплений білою шовковою ниткою. Наодинці, після занять, виймала з… Господи, а де вона тоді їх зберігала? Та це вже тепер і не важливо. Написане Єлизавета намагалася збагнути так, ніби щойно отримала. Ліза знала всі ті послання напам’ять. Проте воліла читати з аркушів. Навіть коли родина перебралася на нову квартиру: здавалося б, зміна обстановки от-от має зрушити щось непевне і стигле в її душі.
А ще його фотографія. Вона вивчила на ній всі лінії: розріз очей, контури вуст, дужки брів, ямочку на підборідді… Промайнули дні й два роки.
Останній курс інституту минав під знаком скороспілих весіль – майбутні вчительки посипалися заміж, мов ягоди після доброго дощу. А котра ще не вискочила, то хутко обзаводилася кавалером.
Єлизавета ж пливла сама по собі, вірячи в поцілунок тільки за умови справжнього почуття.
Усвідомлення відбулося несподівано: дівчину з паралельної групи кинув наречений-курсант. Вони мали побратися. Справа йшла до весілля. І Катя, майбутня молода, просто розквітала на очах. Гуртожиток загудів, коли Катерина в один зі святкових травневих вихідних не дочекалася свого, як вона гадала, судженого. Пояснювати такий поворот, очевидно, жених і не збирався. А потім якось біля центрального фонтану вона побачила його з іншою: Катя й подружки сиділи на лаві, куштували морозиво, споглядали вечірній променад. Аж тут повз них попід ручки продефілювала парочка, в якій Катруся впізнала свого обранця, лейтенанта без п’яти хвилин. Зором окинув її, затримав очі на обличчі та й не привітався. Що то дівочі сльози? Роса.
Наступного дня, дізнавшись про цей інцидент, вже вдома після занять, Ліза зняла з балконної антресолі стару виварку і кинула туди всі Юрині листи разом з підпаленим сірником. Папір спалахнув, запалав і буквально за хвилину перетворився на жменю попелу.
Ніщо так не закономірно, як випадковість. Приблизно через пару місяців, у серпні, Ліза його помітила. Вона перетинала парк і минала танцювальний майданчик. Публіка потроху підтягувалася… Музиканти налаштовували інструменти:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Всё, всё очень просто,
Бешено, бешено, бешено кружит волчок.
Это сама природа…»
Призахідне сонце пашіло останніми променями, і приглушена його пристрасть торкала паркові оголені поверхні. Тіні дерев слугували відпочивальникам умовними схованками чи то від задухи, чи від власних комплексів. Людина завжди шукає опору, переважно невловиму. В одній із таких оаз, утвореній кроною низькорослого клена, стояв Юра, у цивільному. Поруч із ним – рудоволосий хлопець міцної статури, яку вдало підкреслювала сорочка червоного кольору. Вона бачила його спину, виточки, шви на одязі. А Юра дивився прямо на неї. Ліза стишила ходу: «Привіт», – сказала так, ніби вчора бачилися. Парубок обернувся на голос.
– Це мій двоюрідний брат, Костя, – представив Юрій.
Ліза поволі рушила далі. Хлопці пішли поруч.
– Знаєш, я додому, – Єлизавета глянула на Юру і пришвидшила кроки. На диво, дівчина почувалася і виглядала абсолютно спокійною, впевненою. Юру таке зауваження не зупинило. Костя остаточно відстав. Ліза озирнулася: «Нумо…» – усміхнулася йому. Він дивився услід. Запам’ятав: легке бірюзове шифонове плаття з рукавчиком-ліхтариком, поясочок на талії, струнка постава, пружні литки, навколо яких звивається ніжна тканина. Каблуки босоніжок надавали зросту, як і довга ручка сумочки подовжувала стан і підкреслювала його тендітність. Коротка об’ємна стрижка увиразнювала лінії обличчя, шиї, грудей, цнота яких приховалася за складками грайливої матерії.
Ішли пішки. Мовчали, втім не поспішали позбутися одне одного: не чекали на зупинках тролейбуса, не ловили таксі.
– Юро, куди ж ти тепер?
– Середня Азія. А ти?
– Через два тижні в сільську школу.
– Я напишу тобі.
– Не варто.
Сутінки змішувалися із густим повітрям, заповнюючи простір до шпарин, залишаючи обриси-натяки реальності, як суть уявного змісту. Садиби й кам’яниці вичахали. Серпневий вечір лився вистояними абрикосами. За штахетними огорожами підморгували біло-рожеві гладіолуси. Натомлене місто вщухало.
– Лізо, що мені з тобою робити?
Дівчина стисла ремінь сумки.
– Не проводжай мене, Юро. Бажаю тобі вдалої служби.
Він подався до неї.
– Ні.
Рука ненароком зачепила вигин парубочої сорочки. Миттю підхопив дівочу долоню, огорнув своєю, притис до грудей.
Ліза не опиралася. З-під легкої бавовняної тканини від юнака струмувало тепло. Погляд сфокусувався на шиї, що біліла з-під розхристаного коміра: яремна ямка пульсувала і вабила. Лізу вперше схвилювала Юрієва фізична присутність настільки близько. Він пильно дивився на неї, руки не відпускав.
– Юро… – нерішуче промовила Ліза, обережно вивільняючи пальці, – Юро… я….
– Давай напишу тобі, й побачимо, що з того вийде, а через рік я приїду.
– Ні.
…Наступні два роки скидалися на товарний потяг при зниженій швидкості. Аби ж він тільки знав, як їй у тому селі не вистачало його листів! Сидячи, було, в порожньому кабінеті, перевіряла контрольні роботи, стоси учнівських зошитів, готувала конспекти уроків, дивилася, як за вікном берези прали в осінніх дощах свої шовки.
- Ви сама звідки? Сільська?
- Ні.
Ліза стояла в кабінеті завідувача районного відділу освіти. Для себе відмітила його чорне лискуче волосся, пожмакане червонувате обличчя, темно-вишневий костюм, запах «Шипру».
- Заміж вийшли?
Він прискіпливо через окуляри екзаменував її. Ліза мляво усміхнулася.
- Наталіє Івнівно! – гукнув так, що, здалося, шибки забряжчали.
В кімнату рвучко зайшла секретарка, двійник Надії Крупської…
- Через рік утече в місто. Оформляйте.
…Ліза повернулася додому, і міська школа заполонила турботами.
Владлен з’явився у її житті несподівано і рішуче. До Дня Радянської армії, на 23 лютого, педагогічне начальство запланувало масовий огляд піонерських загонів. Захід зазвичай проходив у рамках військово-патріотичного пісенного конкурсу. І те ж педагогічне начальство готувати дітей до змагань залучило… курсантів артилерійського училища. Ліза не любила стройової муштри. Ба більше – вона відторгала показне і несправжнє. Її єство несвідомо противилося ходінню по шнурку під барабанний дріб і рипливі звуки горна, скандуванню гасел типу «Наш девиз – ленинизм, наша цель – коммунизм», – ідеологічний офіціоз добряче набив оскому ще в дитинстві. Тому шефській допомозі вона таки зраділа, і її шестикласники дісталися Владлену.
Дітвора залюбки з ним тренувалася в спортзалі, а Ліза тим часом в учительській підтягувала роботу з журналами. І вишкіл спрацював: у них – перемога, перше місце. На подію були запрошені й випускники школи – двоє лейтенантів-афганців, що перебували якраз у відпустці.
Офіцери, стрункі і мужні, з бойовими відзнаками на грудях, крокували коридорами. Від них віяло порохом, східним вітром і подвигом. Огрублі обличчя. Засмага на вилицях. Прямували у 6-А на виховну годину. «Єлизавето Павлівно, про що нам говорити?» – питали. Крізь хвилювання проступила дитяча безпорадність. Так сонячний зайчик блукає по шибці.
Порадила наголосити на важливості математики та на моральних якостях людини. Діти подарували власні вірші, малюнки. Вручили квіти. «Ех, Єлизавето Павлівно, аби ви знали… аби можна було розповісти… коли гармату наводиш на село…» – невесело кинув один із них на прощання.
Владлен чекав на неї біля школи. Опускався лапатий сніг, і у вільному падінні тих крижаних пелюсток було щось невимовно затишне. Вирушати відразу додому охоти не мала. Вона піддалася настрою, і пухова хустка снігопаду накрила їх обох. Півгодинна прогулянка обрамила спільні теми, уподобання, мистецькі смаки… Він почав їй писати, але скупо, малослівно і рідко. Про невибагливий армійський побут, відмінне навчання, громадські доручення. Ліза відчувала, що вона заохочує хлопця: субота або неділя – шанс побачитися. Владлен заповзято налягав на підручники. Однак для неї те нічого не означало, адже він перебував на останньому курсі, і їхня історія могла б, як вона вважала, завершитися раніше, ніж почалася: поїде за розподілом і не згадає. На третьому побаченні він запропонував побратися. Все було настільки раптово і просто, що Ліза розгубилася: «Виходь за мене».
– Це неможливо, – механічно відрізала. – Я старша за вас.
– Ну і що? Що це за упередження?
– Владлене, мій досвід…
– Немає в тебе досвіду.
Гарячий поцілунок обпік вуста. Владлен сховав її долоні у свої. Твердо сказав:
– І перестань мені говорити «ви». Тому що все одно, Лізо, ти будеш моєю.
Він так і писав: «Лізо, ти будеш моєю…»
«Досвід» набувати поїхали разом. Бажання Владлена, котрий ішов на червоний диплом, розпочати військову кар’єру з Далекого Сходу стало для неї неабияким випробуванням. Те, що вона побачила, коли вперше опинилася у Приморському краї, потрясло її. «Знав би тато, безнадійно хворий, куди я потрапила», – обводила Ліза сумними очима сопки. «Моєму в Хабаровську сказали, що це майже Париж!», – намагалася переконати сусідка Марина, яка приторохтіла слідом за своїм чоловіком із Києва.
Молоді жінки прибули у містечко одночасно. Догорав листопад. Зайшли морози. Чоловіки втягувалися у службу. Вони днювали й ночували в казармах. Це якраз та порода людей, коли «раньше думай о Родине, а потом о себе». Новоспечені лейтенанти не встигли заготовити палива для житла. У Примор’ї груби топлять дровами, які, зрозуміло, треба перепиляти й нарубати. І не одну вантажівку: благо, навкруги неозора тайга.
Хлопці прибігали в обідню перерву, скидали шинелі й пиляли, пиляли, пиляли… Сьорбали борщ, давилися кашею і миттю – знов у полковий стрій. Трудів тих вистачало днів на три. Все решта – жіноча справа. Побут молодших офіцерів скидався на побут каторжників, а їхніх дружин можна було прирівняти хіба що до декабристок. Єдиний плюс такого становища – мала ймовірність потрапити звідти на афганську війну, що не могло не радувати молодих жінок, переважна більшість яких у містечку були вагітними або мали немовлят. Та одного вечора Владлен зізнався:
– Лізо, ти не хвилюйся… нам сьогодні запропонували відправитися в Афганістан: рознарядка. Якщо добровільно ніхто не зголоситься, у першу чергу набиратимуть холостяків.
Її прорвало. Все, що накипіло, весь розпач, безпросвіток перебування в тій майже вічній мерзлоті:
– Ти – не поїдеш! Нас троє.
Смерть – це єдине, що нам гарантовано у цьому світі. Все решта – предтеча.
Лист із госпіталю. Пазик. Розбита бетеерами дорога. Сопки, сопки… Сірий коридор. Смугасті піжами. Його слабкий силует. Непевні рухи. Розгубленість. Яскрава пляма – помідори, куплені нею в Роздольному… Владлена комісували через травму на військових навчаннях.
Рідне місто прихистило. Стали в чергу на квартиру… Переможний вітер горбачовської відлиги завершився здобуттям Україною незалежності. Вони жили як усі. Чоловіку запропонували роботу у тому ж артилерійському училищі. Посада цивільна, гроші маленькі, але то стало рятівним кругом, аби не почуватися непотрібним. Вона знову почала вчителювати. Мешкали разом з Лізиною мамою, родиною старшого брата. Чекали від військкомату на власне помешкання.
Того весняного ранку вона зайшла до міського управління розподілу житла. В коридорі було тісно, гамірно. Ліза проштовхалася до стенду з обліковими списками громадян. На заваді стояв ряд крісел. Тому вона змушена була постати перед молодиком, який сидів у одному з них. Отже Ліза мимоволі закрила йому конторську метушню. Людський потік нависав, пхався, розосереджував. Стала проглядати стовпчики прізвищ, вирізнила своє. Напружилася. Почувалася некомфортно, і не через те що впритул не підійти до інформації, а тому що за нею стежив незнайомець: вивчав талію, стегна, живіт, спідницю… Втім жінка помилилася: він шукав нагоди зазирнути їй у вічі. То був Костя. Упізнав. Підвівся:
– Вийдемо?
– Ху, аж легше дихати, – сказала, ступивши на асфальт. – А ти теж у списках?
– А кого в тих списках немає! Все місто. Слухай, треба поговорити.
Вони завернули в «Русский чай». Ця назва завжди викликала у неї подив.
Кафе з часом поникло, вицвіло і скидалося більше на забігайлівку. Та вибору не було: країною розповзалася убогість і порожнеча.
Перед нею стояла склянка чаю. Вона повільно надпила.
– А ти мені тоді сподобалася.
– Костю, для чого ти мене сюди покликав? Пройшло десять років.
– Ти буваєш на центральному кладовищі?
– В тебе такі закидони…
– Юри немає… Загинув, у Афганістані.
Ліза відчула холод, який нагло підкотився до горла. Її враз охопило бажання забрати сина з дитсадка і піти додому. Туди, де пахне маминим борщем і діти шумлять.
– Відразу потрапив з училища, – першим порушив тишу Костя.
– Пробач мені… – тільки й промовила.
– Та нічого пробачати. Я справді тоді хотів ближче з тобою познайомитися.
– І що завадило?
– Юрко не дозволив.
…Владлен зайшов до кімнати.
– Лізо, ну, скільки можна? Згрібай оце все. Повернемося з Німеччини – потім розберешся. Іди поспи, – і швиденько почав складати папери. Він завжди міг виділити головне. Ліза обхопила його руку, припала щокою. Розридалася.
– Ти чого? Скоро побачимо дітей, малого… два дні всього. Не думай про погане.
–Знаєш, Владе, я вдячна тобі за все.
–Та знаю я, знаю. От дурненька, – і погладив Лізу, мов дитину, поклавши свою долоню на майстерно пофарбоване, та вже сиве її волосся.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.