Надія Гармазій. Сазан і пармезан

1254

Лєнка нервово докурювала останню сигарету й озиралася навсібіч. Час від час вона роздивлялася фото у смартфоні, обмірковуючи то події останнього дня, то думаючи, що тут в аеропорту, вона, мабуть, п’є найдорожчу каву в своєму житті, хоча кава була в таких самих одноразових картонних стаканчиках, що й у її магазинчику, де вона працювала на нічних змінах. Ще вона думала про того симпатичного незнайомця, що сидів за столиком навпроти і мило їй усміхався. Вона щойно прийняла від нього паста ді мандорле. «Брюнет середніх років без обручки на пальці пригостив мене печивом. Значить, не все так погано» – всміхнулась Лєнка сама до себе, викладаючи селфі в інстаграм з підписом «Моя#кава#Італія#».

На терасі аеропорту метушились маленькі сицилійці й щось лопотіли на такій уже рідній для неї мові. З моменту, як Лєнка відважилась на цю поїздку, вона навіть купила собі українсько-італійський розмовник, який тепер був зачавлений наспіх накиданими речами й протяжно стогнав на самісінькому дні її валізи.

Діти, як маленькі чартери, металися довкола Лєнки, намагаючись наздогнати один одного. Одна з дівчаток чимось нагадувала Лєнці її Ваську. Васька була другокласницею і ці дні жила з бабусею, чекаючи, поки мама повернеться додому. Вітіюваті трикутники мушель, намиста з морських камінчиків, мотузяна лялька, що чимось нагадувала українську мотанку, трохи прим’ятий інжир, наспіх нарваний нею біля готельної площі, невеличка готельна серветка з вишитим трискеліоном, дбайливо прихоплена Лєнкою напам’ять разом із мініатюрним шматочком готельного мила з емблемою того самого трискеліону – трьох ніг, що виходять з однієї точки і кудись біжать, біжать, біжать… Васька це все добро розглядатиме, показуватиме подружкам, розповідаючи, що це їй усе матуся привезла – «із заграниці»… а Лєнка гордовито робитиме вигляд, що не схотіла лишати рідної землі, що нас, bella ucraina, усім цим добром – не купиш…

Васька знає, що наступного разу мама її візьме з собою. І, якщо все складеться, то вони залишаться жити там, де просто на вулицях ростуть червоні апельсини. Вона вже навіть своїй однокласниці розповіла, що житиме там не в хрущовці, а в білому ошатному двоповерховому будинку, навколо якого інжир і кактуси замість вишень і бузкових кущів… Вчительці своїй Васька теж уже встигла сповістити, що неподалік від її нового дому є справжнісінький вулкан – як на тому календарику, що висить у кабінеті природознавства.

Тепер Васька точно навчиться плавати, бо ж там навколо – Середземне море. Її тато навчить. І саме тому Васька не боїться землетрусів, які бувають на тому острові, і не боїться сильних дощевіїв, бо тепер тато буде поряд. Бо він там живе. Вона поки з ним ще не знайома, але уявляє, як він навчить її пірнати й ловити крабів. А ще він дуже хороший, бо вислав їй на день народження дуже красиве платтячко з короною, тільки корона трошки велика – мабуть тато забув, що Васьці тільки сім років… А ще вона чула, як бабуся казала сусідці про маму: «Поїхала сама тепер до нього, а потім Василинку забере. А я вже тут буду доживати». Васька любить бабусю і попросить свого тата, щоб наступного разу вони забрали й бабусю до себе. Їй теж сподобається жити там, де просто з-під землі ростуть червоні апельсини. Раніше Васька думала, що всі цитрусові виготовляють десь на фруктовій фабриці, а потім просто хтось кладе їх у пластикові ящики і везе в магазин, де працює її мама. А що?! Подумаєш… Зате тепер Васька не просто це знає, а й скоро побачить ці чудеса на власні очі. Вона навіть уявляє, як кинеться до тата на шию і що він їй скаже. Він її підніматиме вище себе і кружелятиме з нею – адже так завжди роблять дорослі у тих фільмах, які дивиться бабуся.

Десь із півроку тому Лєнка познайомилася з Пауло по інтернету. Тоді, з початком карантину «Сазан і пармезан» – магазин, де вона працювала, перевели з цілодобового режиму роботи на денні години. І Лєнчині нічні зміни закінчилися. Спершу на тиждень, а потім аж на всю весну. Лєнка й так у принципі збиралась звільнитися звідти, щоб поїхати з подругою на заробітки до Польщі, але не встигла: коронавірус перекрив усі кордони. Тоді то вона й почала шукати роботу по інтернету. Пробувала працювати менеджером інтернет-магазину з продажу одягу, але щось не пішло.

Та якось Лєнка випадково натрапила на цікаву вакансію, де шукали дівчину приємної зовнішності, яка б могла працювати оператором в агентстві знайомств. Попри те, що агентство спеціалізувалося на роботі з іноземцями, знання мови не вимагалося. Лєнка зраділа, хоча й не дуже вірила в успіх цієї справи. Щоправда, робота ж з дому, онлайн – то чому б і не ризикнути. Того ж дня Лєнці пояснили, що потрібно гарно виглядати, посміхатися, дивитися звабливо в камеру, кивати головою й вдавати, що ніби щось вибиваєш на клавіатурі. «А роздягатися ти там перед іноземцями не будеш?!» – зауважувала Лєнці матір, швидше стверджуючи, ніж питаючи…

Перші тижні Лєнка діяла за інструкціями. По той бік екрану на неї дивилися то жінки, то чоловіки. Вона не розуміла, що вони їй говорять, але завжди усміхалася і робила вигляд, що пише їм відповідь у чаті. Вони були різного віку, різної зовнішності. Одні весело й білозубо кивали головами і щось активно жестикулювали, інші – сумно й байдуже щось монотонно сичали, як стара платівка Челентано на програвачі, що стояв у Лєнки в коридорі скільки вона себе й пам’ятала… Одного дня в неї був дивний співрозмовник, який все ховав своє обличчя, але його великі риб’ячі губи були такими добрими, такими сумними. Лєнка продовжувала кивати йому й світити усмішкою. У кінці місяця на Лєнчину картку впала кругленька сума. Вона й сама не розуміла, за що такі гроші, але після того, як її Валерик покинув з тримісячною Ваською на руках, знявши з картки всі дитячі кошти, Лєнка жила за принципом «дають – бери».

Проте радість минула так само швидко, як і прийшла: якось Лєнка ввімкнула комп’ютер, щоб вийти в чат, але чат було видалено…

Та вже за тиждень Лєнці почав писати в месенджер незнайомець – той самий, що був в окулярах-хамелеонах. Він писав ламаною українською, що вона дуже красива, що він бачив її у чаті знайомств і йому вона сподобалась. Він писав, що він із Сицилії. Що він – власник невеличкого готелю на півночі острова. Що в цю пору року туристів небагато, що Лєнчина посмішка так нагадує йому посмішку покійної дружини. Лєнка теж наловчилась писати йому повідомлення через гугл-перекладач.

– Чим ти займатися в Україна?

– Я займатися торгівлею в «Сазан і пармезан».

– О пармезано, так то дуже добре. То ти любиш пармезано?

– Люблю. Особливо плавлені сирки, не ті, що сирний продукт. І тверді сири люблю, але багато не можу собі відрізати, бо хазяйка помітить.

– То ти помітна хазяйка? Мені дуже потрібна тут помітна хазяйка. А сазана умієш готувати?

– Та вмію. Тільки в нас сазан – не часто. От оселедчик, скумбрія, шпроти, сардини…

– О Сардинія… Я там бував. Так ти працювати в Сардинії?

– Ні, я працювати в «Сазан і пармезан»…

Вона не могла розгледіти його обличчя, бо фото профілю теж було в окулярах-хамелеонах. Але якась довіра, ніби до батька, виникала у ній щоразу, коли він питав її, чи вона любить лазанью, чи вміє готувати піццу, чи ніжні у неї пальчики…

– Ти дуже красива. У мене тут на острові таких, як ти, дуже люблять. Ти була в Італії, bella ucraina?

– Ні, я не була в Італії. Але у мене в магазині продаються смачні вина в картонних пачках, на яких намальовано Італію. То я знаю, що Італія дуже красива.

Вина в картонних пачках – я не розумію, що має на увазі цей гугл-перекладач… Я б хотіти, щоб ти була поряд, bella ucraina. Ти дуже красива і хочеш працювати. Я мав би тебе в своєму готелі із задоволенням. Ти вмієш готувати і любити – тоді ти точно справжня Україна.

– А я все роблю з любов’ю. – шаріючись писала Лєнка.

– Так, так, ти будеш у мене єдиною українкою, ти будеш окрасою мого готелю. Приїжджай до мене, bella ucraina.

– А можна я заберу з собою дочку, Пауло? У мене ж є дочка, не дочка, а справжня принцеса.

– А принцеса вже має 18? Якщо вона така ж красива, як і ти, то ви станете подарунком мені на старість. Я вас обох буду любити, як любить сицилієць на схилі літ.

Він писав їй короткі листи впродовж весни й літа, а на Васьчин день народження надіслав розкішні подарунки, а Лєнці – квиток в Палермо з відкритою датою. Лєнка не вірила своєму щастю. Нарешті, здавалось, вона зустріла чоловіка, який її полюбив, який готовий прийняти їх із Ваською і прихистити в себе.

«На острові зараз небувале явище – ідуть мусонні дощі. І в мене болить все тіло за тобою. Я хотів би, щоби бути з тобою, bella ucraina. Навіть під дощем. Якщо ти схочеш повернутися в Україну, я не триматиму тебе силоміць. Можна стримати вулкан Етна, але не можна стримати bella ucraina» – написав він їй у повідомленні, коли вона надіслала йому кілька фотографій, як Васька розгортає подарунки від нього.

«Як бути під дощем? Для чого під дощем, якщо є парасолька» – відписала вона.

«Так бути, як бути може чоловік і жінка, у якої така красива посмішка, bella ucraina. І щоб бути без жодних парасольок, bella ucraina» – прийшло у відповідь.

І тоді Лєнці ще дужче захотілося побачити його обличчя без окулярів, торкнутись його щетини, впитися в його риб’ячі вуста й цілувати його з пристрастю й вдячністю… Її не засмучувало, що він виглядав значно старшим за неї. Навпаки, їй це подобалося й вселяло якусь особливо трепетну довіру до нього. Пауло писав, що вона створена, щоб її любили. Що в його готелі всі її будуть любити, що кухня, сазани й пармезани – це не її. Він писав, що в ці дощові дні лежить весь час нерухомо на ліжку, що ліворуч від нього височіє Етна, що він весь час дивиться на шалене море, острівні скелі. Того дня Лєнка вирішила, що настав час звільнитися зі свого магазину, і, окинувши оком стареньку кімнату їхньої хрущовки, стала пакувати валізу.

Лєнка боялась, але й хотіла летіти. І чим дуже боялася, тим дужче їй хотілося. З одного боку, ця поїздка – її шанс влаштувати своє життя, назавжди звільнитися з «Сазану й пармезану» й жити на острові, бути господинею в готелі Пауло і гуляти узбережжям Середземного моря вздовж червоних апельсинів… З іншого боку – їй просто хотілося до того, хто писав їй такі ніжні листи, хто називав її bella ucraina і висилав її Васьці такі небачені подарунки.

І от Лєнка вже стояла на терасі великого готелю. Навколо метушилися діти й дорослі. Пауло її не зустрів, але прислав за нею свого помічника. Молодик із акцентом забрав її з аеропорту Палермо й привіз на північ острова до підніжжя великої гори. «Саме цей вулкан бачить Пауло, мабуть, відпочиваючи на своєму ліжку» – подумала вона. Чемний молодик провів Лєнку до її кімнати й сказав, що вона може розташовуватися й відпочивати, а сеньйор Пауло її покличе невдовзі до себе. Бо нині сезон початку мусонних дощів і він страшенно погано себе почуває. «Ну от тобі» – подумала Лєнка…

А наступного дня той самий чоловік із акцентом велів їй іти за ним у кімнату, що була навпроти Лєнчиної. За кілька хвилин до покою вкотився інвалідний візок з чоловіком в окулярах-хамелеонах. Він годився їй бути батьком, від нього пахло сигарами й вином. У кімнаті було зашторене вікно, порожнє величезне ліжко. Ліворуч від порожнього ліжка висіла картина із зображенням Етни, а праворуч – картина призахідного сонця над Середземним морем… Риб’ячі губи розтяглися обличчям, як довга крива лінія піщаного узбережжя, якою му­сон­ні зливи роз­ки­дали чер­во­ні сицилій­ські апельсини: «Вella ucraina»…

– А де ж Пауло?! – не так спитала, як простогнала Лєнка, розгублено й навіть сердито дивлячись на помічника.

–  Сеньойро, це дон Пауло. І він велить вам зняти весь одяг, бо хотів би негайно оглянути свою нову bella ucraina.

 

м. Кропивницький

Прокоментуєте?