Надія Гармазій. «Черевички для моєї ляльки»

901

Еду, незабутньому Едварду

 

Недільного вечора у торгових центрах чутно щонайменше шорхання підошов об глянцеву підлогу. Натомлені впродовж тижня консультанти шаблонно всміхаються, але вже не так бадьоро обдаровують тебе увагою. Кілька годин до закриття. Фасеткове око пузатого охоронця аж губиться, бо замість звичного метушливого потоку ряхтять поодинокі постаті. Як піщинки у колбі годинника: пересипаються ескалатором до ліфтів – і назад. Це навіть не покупці, а так – блукальці… Злива надворі, кавомашини на кожному поверсі й безкоштовні вбиральні – це таки змушує затриматися у цих просторих залах навіть у вихідний.

  • А ти сумочку хочеш? Отаку от, як на манекені чи котрусь, що на поличці? – каже чоловік зрілого віку, обережно ведучи за талію свою супутницю у бік відділу галантереї. – Або шляпку, як на цьому манекені? Приміряймо? Ми тобі все-все купимо, що тільки захочеш… Ти хочеш?

Посмішка не сходить з її обличчя. Жінка заплющує очі й заперечно хитає головою – і її туго спружинені лискучі кучерики кольору перестиглої калини стають легенькими стрічками, що розлітаються навсібіч, ніби то й не волосся, а бризки червленого сиропу.

  • Тоді пішли сюди, де косметика. Ну скажи, може щось тобі купити? Ну що б ти хотіла? Кет, може, помаду? Ти ж любила фарбувати губки… Чи парфуми? Ну заради мене, ну скажи, що таке купити, щоби ти трохи повеселішала? Мучиш мене своїм настроєм… Ти не Кет, ти – Кат. Незбагненна Кат. Катівня моя маленька.
  • Ед, – зітхає жінка з великими зеленими очима й обіймає його посеред торгового центру. – У мене трохи ніжки болять… Ляльку купили. Дощ стихає. Може, додому, Ед?

Він торкається широким лобом до її маленького напівдитячого лобика – і тоне в ніжності зеленого світла примружених очей.

  • Ану буцни мене, як оті глиняні баранці на Андріївському біля музею… Так люблю, коли ти буцаєшся зі мною, Кет… – лагідно, майже по-батьківськи, говорить Ед. – Катрусику, моя маленька червоноволоса дівчинко…

Короткі кучерики, як спіральки, скачуть і скачуть в його сивини, ніби одноногі маківки на тлі сірого обрію перескакують те, чого не перескочити. Ед щосили обіймає худеньку жінку в широких камуфляжних штанях. Вона заплющує очі так, нібито ніжиться на обережному квітневому сонці опісля довгої-предовгої зими, і кожною своєю веснянкою всотує його теплий голос і рідний запах. Вони не бачились кілька днів – а вона вже так скучила.

  • Ед, ти так схуднув за ці дні. Вилиці аж випинаються… І ще дужче посивів, здається. Ходімо додому, мій рідний.
  • Моя хороша, Кет, а давай купимо тобі якісь гарненькі черевички на твої маленькі лапки. Я ж тобі стільки фото з магазинів надсилав, а ти все – ніяк… Я б привіз, сам би що купив, аби тільки ти добро дала… Ну Кет…

Вона тягнеться до нього ще ближче й ненароком випускає додолу коробку з лялькою для донечки, що чекає на них удома і, мабуть, рахує з вікна всі парасольки, виглядаючи мамину. Він усміхається, піднімає пакунок. І вони обережно й неспішно простують далі в бік ліфтів. Чоловік обережно йде ліворуч супутниці, однією рукою обіймаючи її за передпліччя, а іншою – за талію.

***

Опецькуватий охоронець помітив цих двох давно, ще коли вони розглядали іграшки. Парочка явно впадала в око. Коли сивочолий витягнув із наплічної сумки-планшетки стосик зім’ятої готівки за придбану ляльку, котрась із продавчинь мовчки подивилась на охоронця: «Дєдушка чи папік?».

На вигляд Ед був підтягнутим чоловіком, тож важко було сказати, скільки йому років. Може, п’ятдесят, може більше… Всі хлопці звали його Едвардом. Жінка з яскраво-червоними спіральками замість волосся томно казала йому «Ед», якось особливо розтягуючи, ніби цівочку меду, цей сакральний простір між першою і останньою буквою його імені. Худенька, з гострими лопатками, пружними кучериками, на вигляд була щонайменше вдвічі, як не більше, молодшою за нього.

«Полюбому дєвочку собі зняв, старий сутенер», – підморгнув продавчині охоронець, перевіривши чек на виході з іграшкового відділу.

***

– Таки я хочу купити тобі черевички. Але це треба піднятися десь знову на гору. Тому ходімо до ліфту, моя солоденька Кет.

Солоденька Кет кокетливо всміхається:

– Ед, ти дуже уважний і милий. Але не зараз. Ці люди… вони так дивляться на нас. Мені незручно, правда. І нога…

– Ти мене соромишся? Ну ти й кадра? У ліфті мене так цілувала, що я сам із себе ледь не вискочив.

– Ед… – сумно киває на свою ногу жінка, – здається… ми прийшли…

Ед не губиться й хапає маленьку Кет на руки й несе як коштовний трофей до ліфту.

«От козел довбаний… І ця ще… прости господи…» – шепоче собі під носа прибиральниця, ввічливо всміхаючись їм, і додаючи, що ліфти на цьому крилі піднімають лише вгору…

  • А нам і треба нагору. Так щоб одразу й на сьоме небо! – сміється сірими очима Ед і міцно тримає свою червоноволосу ношу, ніби неандерталець, що знайшов десь величезний рубін і гордо тягне його в свою печеру…

«Ага, неба сьомого! Таких ото в прєісподнюю тіки…Сєдіна вголову… Ех…» – зітхає сама до себе прибиральниця, спостерігаючи, як двері ліфта молитовно змикаються за їхніми спинами.

***

  • Ед, припини. Ти ж знаєш, що я не можу зараз. Я ще не готова. Завтра купимо ті кляті черевички. Я обіцяю.
  • Ні. Ти й тиждень тому так казала. Пішла по магазинах – і що? Матері тапки якісь купила, дочці купила, а собі – як завше, Кет. Як завше… Зараз я весь відділ жіночого взуття до тебе зжену. Вони нанесуть тобі найкрасивіших черевичків. Я хочу, щоб коли я поїду туди, ти тут бігала в красивих черевичках і твоїм лапкам було зручно.

І вже за мить Ед садовить свою маленьку Кет в ошатне світле кріселечко проти дзеркала.

  • Ед, таки в мене трошки кровить. – Жінка дивиться на свою ногу, а потім на чоловіка.

Ед також зосереджено вдивляється у темну плямку нижче коліна і не втрачаючи запалу повторює:

  • Все буде добре, моя маленька. Ти тільки не хвилюйся. На це не потрібно зважати. Так буває. Це в межах норми. Кет, он півник у Бородянці вистояв, і ми з тобою разом усе зможемо, чуєш, пташику мій?! Все в нас буде добре.

Жінка в кучериках сидить у кріслі і прикриває широким кльошем однієї штатини іншу – закривавлену. А Ед метушиться, як розбурханий серед ночі метелик у заскленій рамі.

  • Ні, на підборах не можна. Дайте щось із платформою і високим жорстким задником. От як оці ботільйони, тільки бажано щоб на шнурівці.

Продавчині переглядаються одна з одною й поправляють бейджики. Втомлено зітхає охоронець. До світлого шкіряного кріселка Ед носить із поличок пару за парою.

  • Я сам допоможу їй. Дякуємо. – каже Ед і розлогим торсом прикриває свою маленьку й тендітну супутницю.
  • Ед. Вибач. Не зараз. Дуже сильно пульсує. Хай поки так, як є. А як все буде добре, тоді красиві купимо.

***

  • Це що кров? – радше стверджує, ніж питає здивована продавчиня.
  • Де кров? – схоплюється охоронець.
  • Яка кров? – повторює прибиральниця.
  • Рушника. Будь ласка, рушника, – каже Ед. – І аптечку. Швидко. Джгут є? Еластичні бинти? Ножиці!
  • Мужчіна, е, у нас тут торговий центр на мінуточку. Що ви взагалі хочете? Ви мене чуєте, мужчіна? Про що ви думаєте?

Ед мовчить, його руки діють поза його розумом. Дихання пришвидшується. Вишнева цятка розпливається й багровіє, як надвечірній обрій, коли він німотно виносив тіла хлопців, що годилися йому в сини, з-під завалів у Чернігові… Червоний хрестик на формі Кет, яка скручує коліщатко штативу у шпиталі й запитує, чи йому не пече… Пунцові шпалери в коридорі, де колишня дружина в останній тиждень їхнього спільного життя безперестанку обзиває його старим педофілом, махає перед його очима телефоном, де купа фотографій різного жіночого взуття й каже, що він найшов дєвочку геть без самоповаги, яка собі навіть взуття купити не може… «Попелюшка і «взуттєва фабрика» для старих лохів», – відлунює за ним голос дружини, коли він забирає свої речі… А далі сходинки багато сходинок із буряковими перилами… Перед ним зринають один за одним лікарі, які повторюють, що замало червоних кров’яних тілець і що саркома з’їла частину кістки…

Він не чує, що каже весь цей консиліум на передостанньому поверсі торгового центру. Ед зосереджено порається навколішки перед своєю справді проти нього аж занадто молодою дружиною.

  • Мужчина, ви в порядку? Що ви хочете – я запитую? – намагається металічним голосом врегулювати ситуацію знічений охоронець.
  • Черевички. – зеленим безстрашним і трохи знервованим поглядом випалює Кет. І її вогняні спіральки накручуються в касети, що от-от вибухнуть. –Черевички для моєї ляльки.

А Ед – він завжди врівноважений і ніколи не нервує. То й тепер спокійно продовжує бинтувати тендітну ногу, поки у відділі взуття всі ошелешено дивляться то на Кет, то на скривавлений металевий протез біля кріселка.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!