На семи метрах

202

Наснився сон.

Він вжахнуся цьому снові.

Перевернулися предки в домовинах, допитуючись, яким він
життям живе.

Холодний піт виступив на його чолі ? він схопився з ліжка,
тремтячими руками обхопив голову. Господи, як йому зараз не хотілося ні про що
думати, але образ першої дружини даленіючою примарою то неприємно яскравішав,
то блідо туманів у тривожній розвихреній дрімоті. Ой, і допекла вона, коли
входив у сорокові роки: чи день його вдома не було, чи місяць, –
зустрічала  таким збайдужілим, відчуженим
поглядом, мовби він щойно ходив у магазин і звідти повернувся; ба – більше:
мовби нічого з того магазину не приніс; тільки 
в хаті місце зайве займає. Лише двічі на місяць його, здається, чекали у
домі: то були дні зарплатні й авансу. Невже так мало бути в  сім’ї? Краєчком думки він зачепився за свою
доньку, намагаючись хоч у ній відшукати порятунок та відраду –  вона чомусь пригадалася отим своїм
зневажливим: „Папа, я замуж виходити не буду: мужіков нєт…”

Ні, дочка також далека від нього. Може, навіть ще
далекіша,  незрозуміліша від її матері, а
предки все настійливіше ворушилися у нав’язливому сні, від якого Микола ніяк не
міг одійти… Важка, сира земля зверху нагадувала йому зарослий
кураями-будяччям пустир. Білі були, як крейда, ті предки. Кістяки
самі…”Зізнавайся, ? наполягали, ? як ти жив, у чому згрішив і скільки ще
збираєшся так жити?..”

Він знеможено впав у ліжко, наказав собі пошепки, владно, як
наказують модні тепер екстрасенси у своїх телевізійних сеансах: „Спати, спати,
спати…” Навіювання не діяло; колюча шкарубка задуха підступала до горла.
„Нічого мені не треба”, ? казав розпачливо і цим ніби виправдатися хотів перед
якоюсь невидимою силою, що його не відпускала, не давала заснути. Ще страшніше
стало, коли згадав про полковника, який жив у їхньому будинкові. Заслужений був
чоловік, полковник, герой війни, а на самоті помер у квартирі, і нікому було
навідатися, що вже хробаки труп точили… Але хто він йому такий, полковник.
Микола, як розсупонений кінь утікає від кусючого гедзя, сахнувся від спомину
про полковника, натомість давким каменем тиснуло на душу пережите з дружиною.
Чомусь йому здавалося, що коли вони переселяться з міста в село, буде краще.
Краще буде і доньці, яка щодня вислуховує їхні сварки і з роками блідне й
блідне. Надто після атомного вибуху в Чорнобилі… І тут дружина стромила
палицю в перехняблене, розхитане житейське колесо. „Ти що – з глузду з’їхав,
Миколо, ? прикладала вона свій мізинний гостренький ніготь до правого ока; те
праве око хвостатим бісиком танцювало від злості. – Не задля цього я стільки
мучилася з тобою. І взагалі…” – „Що взагалі?” – перебивав її роздратовано
Микола. „Взагалі я для села не створена!” – казала дружина  з різкою категоричністю, ніби він, її чоловік
Микола, непрощенна тому вина.

Було зрозумілим, як Божий день, що вони з дружиною чужіють,
віддаляються одне від одного з години на годину, з хвилини на хвилину. З такою
невідворотною силою  віддаляються лише
тіла в просторі, яким визначено таїною природи 
віддалятися. І все ж Микола ні¬скільки не виправдовував себе, бо вважав,
що характер має неподатливий і дурний. Але звідки він міг з’явитися, гарний
характер, коли впродовж майже двадцяти років він жив по людях, жив у
напівпідвалах, а останнім часом на семи квадратних метрах утрьох. Кожен його
прихід з депо (а він працював тоді машиністом) дружина зустрічала запитанням:

? Ти був у місцевкомі?

? Був.

? І що?

? Там черга у шістсот чоловік. Не можу ж я через усіх
переступити…

? Не можеш! – зривалася на крик дружина. – Он такий то такий
підмазав –  у квартирі тепер власній, а
не мучаться…

Він також знав не гірше дружини про „підмазування”, однак
іншим бути не міг і продовжував жити на семи квадратних метрах.

Теща теж часто підливала масла у нуртуючий сімейний вогонь.
Проживши одиначкою, вона вважала всіх чоловіків 
за „скотів”, а в Миколі бачила 
недоумкуватого, що мусив справно приносити гроші; його навіть цікавити
не повинно, куди зникають ті гроші. А гроші зникали завжди швидко й
несподівано, як зникає вода в сухий зернистий пісок.

Душевно зранений, передчасу зістарений, Микола намагався
знайти свою спасенну філософію – не знайшов; але збагнув, як Боже одкровення,
про два стовпи існування. Перше: життя, створене самою матір’ю Природою, було з
первовіку, як турбота про хліб насущний, і, щоб мати цей хліб, люди трудяться в
поті чола свого. Таким життя було. Таким має бути. А друге – що з’явилось, як
найстрашніша виразка від першого зайвого горщика чи колоска, – це товар. Між
натуральним життям і товаром – найбільша суперечність, і, коли люди не
порозумнішають, людство виродиться, як паразитуючі таргани чи воші на здоровому
тілі землі…

Він, Микола, намагався утекти від цього товару, але куди? Та
й хіба це можливо в нашому вздовж і впоперек, вшир і вглиб спрагматизованому
світі.

А то Микола  захопився
кактусами і познайомився з однією жінкою-кактусоводом. Він полишив нарешті свою
першу дружину і перейшов жити до другої. Гадав, л ю д с ь к и м  життям заживе – попав із вогню та в полум’я:
до підпільних бізнесменів. Не до грабіжників – ні. Було все чесно. Благородно.
Теща – економіст. Відпрацювала свій стаж, зайнялася в’язанням-шиттям, а згодом
зметикувала, що кактуси в моді: вона за вирощення кактусів, і дочка матері
помагала. З тещі організатор залізний був. У неї навіть голос металевий. Як
дріт. І це Микола, нащадок вільних полтавських козаків, мусів щодня слухати її
команди і жерстяний голос; аж усередині пересмикувалося в нього.

Тесть – той був партійний товариш. Секретар однієї солідної
партійної організації. Але – підленька, ница, дрібна душа. Як він відверто все
викладав: влаштовуйся, Миколо, на завод, я тебе там прилаштую, порекомендую
партійним секретарем, а там, дивись, і пенсійка… А ще тесть гроші одержував
за мертву душу, що документально числилась на підприємстві, тож грошей у нього
було – ого-го!

Що більше Микола займався кактусами, то дужче життя щипало.
Тепер  годинами вдивлявся на облюбованих
ним „сократиків” – так він називав кактуси – і вони, ніби та жива істота, що
мала свій внутрішній мудрий голос, промовляли: „Поглянь-но, господарю, на нас,
подумай гарненько: ми, як люди, маємо свою мету в існуванні,
квіточками-корінчиками тягнемося в простір, аби продовжити існування. Краса і
повнота життя – ось мета, до якої ми прагнемо… В ці хвилини Микола прагнув
докопатися до власної, найглибиннішої сутності. Звідки в ньому моральні
вибоїни? Фізична хворобливість? Прогресуюча виразка шлунку?  Звідки марнотратність поривань і прагнень?
Звідки?!  Зрозуміло, що не від предків,
про яких з роками все тривожніше думав і які ось не дають заснути. Дід
Микита… Покійна мама розповідала, що він на нього схожий. Дід Микита був
вільний козак. Не корився ні царю, ні пану. Мав своєї землі від прадіда три
десятини. Держав корову, вівці, пару волів, а тут колективізація. Дід, що мав,
здав у колгосп – мало. Дві мірки вівса, приховані в конячих яслах, – і ті
забрали. Тоді дід сказав: „Здохну, а в колгосп не піду…”

Отам, де сливи й вишеньки, Миколині предки лежать. Спочатку
батько Богові душу віддав. Ховали його без хреста. Без ніякої пам’яті. Просто
землею загорнули; поховали й бабусю – Варвару Сергіївну: обгорнули ганчіркою й
закопали. Найостанніший помирав материн брат Семен. Голод забивав усі інші
почуття, все було ніби уві сні, ніби несправжнє, ніби кінецьсвіття прийшло
на  згорьовано-поганьблену землю. Одне
одного хоронили – і ні жалю, ні болю. Голод, голод, голод… Мати в колгосп
ходила, де кандьор давали в мисці алюмінієвій – таки вичуняла. Згодом ляже було
на могилу, де рідня закопана, і плаче ридма. Не міг Микола спокійно слухати
материну розповідь, і не тому, що від рідної матері її чув, а що й сам
голодовку пережив. Тільки вже в сорок сьомому. Мати часто наказувала: „Синочки,
тікайте геть із села. Ви ж бачите, що тут робиться: нас тут за людей не
вважають…”

І Микола втік.

Де, в які часи це було, щоб утікали від прабатьківської
землі? В усіх народів люди стараються бути сім’єю, а у нас? – „Розлізлися межи
людьми…”

Все це Микола передумав багато разів ще раніше, а зараз він,
здається, спав, витягши кумедно руки перед себе, як птаха, що хотіла злетіти,
але в неї для цього не вистачило сили. Знову видіння його громом могутнім
розбудило. Наче він забрався на небо, аж за хмари. Виліз туди по драбині й
стоїть. І чує  голос трубний, від Бога
посланий:

? Ізиди звідси… Ти надто багато спізнав. Закрий крани за
собою…

Які крани? Навіщо закрий!..

У Миколи подерев’яніла шкіра. Він спустився з-за хмар і
вгледів крани: із них вода чиста текла. Микола один кран закрутив, другий,
раптом у голову думка стрельнула: виходить, що він струмок-артерію свого життя
перекриває… Долаючи жах, боязко поворухнувся, і несподівано задавнена виразка
шлунку так розболілася, що він ладен був дертися на стіну; кричав криком,
кричав несамовито, кричав, як ніби смерть стояла зараз перед ним суворо і люто.
На щастя, його самотній крик почули сусіди і викликали „швидку допомогу”.
Йому  негайно зробили операцію, але душа
продовжувала боліти ще дужче, невідворотніше.

 

…Коли вже Микола повернувся після операції додому, в
квартирі не знаходився й дня: боявся. І той трубний, волаючий голос не давав
заспокоїтися, і Микола виїхав у село. В селі хата лишалася, в якій він
народився і де позаторік померла його мама. І хоч хата згорбилася, як стара
немічна  баба, але ще не впала на
благословенній, рідній полтавській землі.

м. Київ

 

Редакція УЛГ
долучається до привітань, які надходять на адресу шановного Олеся Волі з нагоди
його 60-річчя. З роси і води, друже Олесю!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!