На роботу

 

 

Василь МОШУРЕНКО

(1958 – 2018)

Скоро сьома ранку… Повільно та уважно, з опущеною донизу головою, – Володя іде… «на роботу». Біля «розливайки» – вже гамірно: перший наплив відвідувачів жвавенько обмінюється враженнями після пропущених крізь… горло-розум-душу ста… ста п’ятдесяти… чи й двохсот грамів. Кожному – своє!

Володя принципово приходить на сьому ранку: йому совісно товктись в числі перших, яких він… як би це сказати… Ага(!) – не поважає. «Точка» (одна з трьох на «п’ятачку» біля універсаму) відчиняється раніше інших: о шостій. Нетерплячі та зовсім пропащі починають тирлуватись навпроти дверей завчасно. Як богинь, виглядають Альону чи Віру: очі колективно «стріляють» у тому напрямку, звідки прийде… порятунок. Як ото – корови на колгоспній фермі: в очікуванні годівлі виглядають фуражиста чи доярку. Таких Володя недолюблює, і тому приходить на сьому. Починає з «полста»… Потім – кава, газета… Згодом – сто грамів і пиріжок… Газета – розмови, розмови – газета… Потім ще – двічі по «сто», і до десятої ранку – вже вдома. Сон на кілька годин… Потім готується їжа… І десь після шостої години – знову «на роботу», аж поки не зачиняться «розливайки».

Володя вночі не спить: телевізор, радіо… А ще – багато читає. Ночі пригнічують… Вже років з… шість у Володі такий режим. Як померла Ніна… Ніночка… Нінуля… Дружинонька вірна та люба… І пішло-поїхало! Чи краще сказати – покотилось…

Після смерті Ніни – ще два роки так-сяк доробляв-дотягував до пенсії. Спасибі шефу: терпів. А вийшов на пенсію – то зразу ж і виробився у Володі ось такий режим. Звикся помалу…

Володя… Володимир Володимирович – художник-дизайнер. Все життя пропрацював у видавництвах та різних редакціях. Гарний спеціаліст!

Не знаю, про кого-що Володя говорить з завсідниками «розливайок»-кафешок-барів, а мені з ним – цікаво. Щоправда, зранку я йому – не… партнер, а от під вечір, буває, наші шляхи перетинаються в одному із «завідєній». Як є можливість – ми «усамітнюємся» в нашій розмові, і нікого не впускаємо у свої теми. Та, по правді сказать, ті теми нікому… ну, майже нікому – нецікаві.

– Сьогоднішнє населення України, – каже Володя, – це… якийсь витвір нащадків різних… пристосуванців, лакуз, моральних уродів, гнилої інтелігенції, уярмленого «колгоспництва», напівледачого і напівхитрого робітництва (вчасно дременули з села) та тих, хто судив-охороняв-розстрілював дідів-батьків нинішніх їхніх нащадків.

– Складненько звучить, Володю, але вердикт – гнітючий, – відповідаю йому. – Ніби треба захистити чи… заступитись, та розумію, що твоя правда. Двадцять років плазуємо в нечистотах! Як не позаздрити тим же… полякам, литовцям, чехам…

– А що ж ти хочеш! Люди наші – зі Страху, Брехні, Запроданства! І те ж саме – продукують в повсякденному житті. Те ж саме…

– І терпимо: то слизького Кучму, то безхребетного… пасічника… А тепер ось… взагалі – якась дурна мавпа керує… Гопник! Хам!

– Може… я трохи і перебільшую… – замислився… ковтнув горілки… – Ні! Не перебільшую! Тільки лиш окремі діаманти зблискують в купі цієї… української гноярки… Ті, що прагнуть… Прагнули – перетворити це населення: в Народ.

– Справді – одиниці: Василь Симоненко… Василь Стус… Лук’яненко… Чорновіл… Ліна Костенко… Та ще – дрібка… Мало справжніх!

Економно закушуємо бутербродами (ми ж сюди не їсти прийшли!).

– Страшно… Невже раніше, ніж через сорок років, нічого толкового тут не буде? Мойсей терпляче робив свою справу, а у нас… щось не видно – ні Мойсея, ні Вашингтона… із «праведним законом».

– Ось вичитав у газеті «День»… Черчілль – про Україну 30-х років: «На цій території цивілізація згасла. По цій землі, як стадо кровожерливих бабуїнів, – гасають більшовики».

– Вони і зараз – гасають… Симоненківці, вітренківці, русскій мір… Бандюки-олігархи – з позицією і без такої… А скільки… лжепатріотів?! Ну ці… хоч кажуть, що люблять Україну… Хоча… Не така вже і страшна кацапська воша… Українські гниди – страшніші! Давай ще трішки… бахнемо.

– А давай! – випили.

– Ага-а… про наші уряди – часів незалежності… Жорж Клемансо – як у воду дивився: ще тоді, коли оцінював діяльність ленінсько-сталінських «дєятєлєй».

– Цікаво-цікаво…

– Куди вже – цікавіше! Так от – Клемансо: «Ми розглядаємо радянський уряд як найжорстокіший із тих, які будь-коли спустошували будь-яку територію на землі».

– Володю! Ти гадаєш – ми дійсно… не здатні самотужки щось зробити… на цій «території». Нас ділять, нами поганяють, нас кудись кличуть, звідкись – не відпускають…

– А що ж ти хочеш! Ти ж – історик… поет… новеліст…

– Учитель історії…

– Учитель історії: хай так. Хіба не ясно, що протягом століть… наша українська свідомість кровоточить в пазурах чужинських умів та не нашої (чужинської) хитромудрості.

– Я це розумію… То може – таки сорок років: відійдуть одні – прийдуть зовсім інші… І – як у євреїв з Мойсеєм! Ще двадцять…

– Та ці… нові, – перебив мене, – так (!) отруєні нашими реаліями, що спробуй вистояти! Врахуй: євреїв водив сорок років один (!) поводир, а нас – українців… Хто нас і куди веде? Як вівці… Навіть барана… толкового немає… А ти – Мойсей…

Замовк. Погляд затуманився: дивиться крізь… мене. Мовчу. Чекаю його «повернення».

– Ти знаєш, Ніна кличе… мене. Постійно кличе! Особливо – вночі… Тому і не сплю ночами.

– Я тебе ніколи не питав… А діти і вас… у тебе…

– Діти? Синок Олег. Ми з Ніною юними одружились: в двадцять – вже батьками були… Син служив на Тихоокеанському флоті… Там і залишився… Владивосток. Ми з Ніною були там – двічі. Та й син з дружиною… пізніше – з дітками навідувались через кожні два-три роки. А потім… Важко стало… Останній раз був, як мама померла – Ніночка моя… Та чи й приїде ще? «…і нема гострішого і більш гнітючого усвідомлення, як усвідомлення своєї самотності». Це – Симон Петлюра… Щоправда, зовсім з іншого приводу. Але ж…

– Оце вичитав у Брехта: «Абсолютна свобода коштує абсолютної… самотності». Як тобі?

– Та яка там свобода… Хоча… Ніхто мені – не указ! Ніхто не шарпає… пенсію дають – дякую… Сам собі… режисер. Як той кіт: гуляю, де хочу…

– А як тобі – Свобода? Тягнибок…

– Та я за них… і голосував. Хоча… Не знаю! Щось не все мені зрозуміло… Чи Свобода щось не так робить, чи народ не той…

– Десь читав: «Нація перемагає тільки тоді, коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму».

– Згоден… Але ж у нас – У-кра-ї-на: цим все сказано… Де ж та еліта? Чим вона… «наснажена» – ти добре знаєш… А Тягнибок… Можливо, він ще скаже своє вагоме слово! Можливо… Наш народ… наше населення ще не готове до Тягнибока, але це не означає, що років так… через двадцять він не зможе стати президентом.

– Тобто, ті ж самі – сорок років виходять… Щоправда: без Мойсея… Без Мойсея – важче з населення зробити Народ.

– Мені здається, що дуже скоро – з’явиться хтось… новий. От… переслідує мене таке відчуття! Не дотягне наш Хам до нових виборів…

– А поки що: маємо те, що…

– Та нічого ми не маємо! Ще Василь Симоненко (цікаво, кого він мав на увазі?) написав у щоденнику: «Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини». Може – про Сталіна… чи Хрущова…

– То він – про Януковича!

– Виходить, за півстоліття – передбачив…

– Виходить – передбачив… Ви, поети, чудні люди… Знаєте, що пишете… в пісок, а пишете… Мучитесь! Прибутків – нуль! Читачів – … Мдааа…

– Така, мабуть, доля…

– Хоча… Наші радянські… світочі поезії – «харашо кушалі». Сьогодні – виправдовуються…

– Ти знаєш, ошелешив такий факт… Якщо це – не вигадка! Андрій Малишко приїхав в Обухів до батьків з приколотим до сорочки орденом… Ти знаєш, що сказав батько – дід Самійло?

– Що?

– Він сказав синові, що за справжні вірші – орденів не дають… За справжні вірші – садять за дріт!

Ми нечасто дозволяємо собі подібні щедрі спілкування: у мене, як правило, мало часу, а у Володі – свій стійкий режим.

Вже прийнявши «на коня», Володя в задумі каже:

– Ліна Костенко – відмовилась від Героя, а інші (що не ходили «за дроти») – прийняли відзнаку… Про тих, хто відсидів за Україну, – не йдеться. Там – все правильно… А ті, що… «харашо кушалі» при усіх генсеках… Якось воно… неправильно. Як гадаєш?

– Болюче питання… Хтось вірою і правдою почав служити незалежній Україні… Але ж, не думаю, що їм – аж дуже комфортно з тим… героїзмом.

Вже прощаючись – біля переходу через вулицю Ахматової – обмінюємось побажаннями.

– Ти знаєш, Василю, оце скажу… Україна остаточно викреслює себе з європейської цивілізації. Цей Яник – таки здасть нас з «патрахами» московітам! Про це цікаво писала Оксана Пахльовська (донька Ліни Костенко), а Карл Більдт (шведський міністр) – так той прямо сказав: «Україна рухається не на Схід чи Захід, а вниз». Ось так…

– Прокиньтесь! Пробудіться, Українці! Доки онучами не стали Ваші стяги! – продекламував я.

– Прокинуться… Тринадцятий рік – ще себе покаже!

Майже щоночі Володимир був на Майдані (все одно – не спить): ми з ним інколи пересікались. Вночі – не пив. На ранок – додому: «на роботу», поспати, приготувати їжу… Перед вечором – трохи «на роботу», а на ніч – знову на Майдан.

Запам’ятались мені кілька розмов про літературу: про поезію та прозу сучасних українських поетів-письменників. А ще – про так званий «сучукрліт».

– Як не крути, – каже Володя, – а поет повинен бути завжди в опозиції… До будь-якої влади – в опозиції! Навіть – до найкращої, якщо така буває. Це не мої слова: десь прочитав…

– «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох»… Чув?

– Це Ліна?

– Ліна… Костенко.

Володя замислився… Щось, мабуть, згадував… Враз – озвався:

– А ти читав Євгена Плужника?

– Трохи читав… Мені дуже подобається його рядочок, який фактично є моїм гаслом: «Бути щирим – не всім зуміти!»

– А мене… ну прямо переслідують його рядочки: «…і живу – від доби до доби – так, аби…» Не говорю вже про це: «Все більше спогадів, і менше сподівань». Які там сподівання! Кличе до себе Ніна, а я – що білка в колесі…

Щоб якось вивести Володю з гнітючих розмислів – питаю:

– А як тобі «Чорний Ворон»? Шкляра…

– Потрібна річ… На часі! Ми повинні творити свої міфи, легенди… Творити власну героїку… Тим більше, що вона завжди була!

– …а ми про неї мало знали… чи й зовсім – не знали.

– Так! Але… у Василя Шкляра – дещо… як би це висловити… Ось! – дещо «аплікаційно» написано. Я Горліса-Горського читав раніше, а після виходу «Чорного Ворона» – перечитав іще раз. І у нього – багато «аплікацій» на тлі епохи! Та до нього (Горліса) – менше претензій, бо він був першим… Та й умови були… не ті.

– У Василя – більша база, але ж – віддаленість у часі… значна. Добре… А «Записки українського самашедшого»? Мені, наприклад, подобається: грандіозна праця. Прочитав залюбки…

– Згоден… Оті львівські… сучі літератори – побігли попереду паровоза! Образили Ліну! Придурки… Ти візьми… та напиши щось вартісне! Де воно – оте вартісне… у сучукрлітівців? Немає… Чи може… можна щось цікаве вибрати у плодовитих «грантоїдів»? – тут Володя назвав ряд відомих прізвищ, яких я не згадуватиму – з етичних міркувань, бо я ж сам – писака: ще скажуть, що заздрю… А я – не заздрю…

– Що тобі скажу, Володю… Я теж дуже критично ставлюсь до того, що відбувається в нашій літературі. Шумовиння… перешумить-розлетиться, і засвітиться те, що вже є… накладиками в 50-100 екземплярів чи й взагалі – ще «в столах» лежить.

– Ти думаєш – воно є?

– Є!!! Більшість моїх… колег-писак – зараз пишуть (увага!) – тексти: що бачу – про те і…

– Та так воно і є: у прозаїків – тексти…, у поетів – суцільні верлібри…

– Я досить уважно слідкував за розвідкою Базилевського… про наших українських поетів. У Слові Просвіти друкувалось… Наче як СТРІЛА – називається його праця. Можливо, помиляюсь… До речі, Володимир Базилевський – мій земляк… В Кіровограді познайомились… Я навчався в педінституті, а він вже був знаним поетом… Так от: був такий (я до Базилевського – не чув про нього) Борис Олександрів-Грибінський… Послухай його думки… окремі. Не хочу виглядати примітивом, і все ж: «Модернізм – антихудожня, антиестетична, антиздоровоглузда… саламаха». Іще одна думка… Дуже показова: «…я люблю літературу, особливо – поезію, і за свій не такий уже і молодий вік навчився відрізняти, що в ній є справжнім мистецтвом, а що можна окреслити індіанським словом «какабека»… Як тобі?

– Щось у цих словах є… Щось є!

– А ось – ще! Його рядочки: «Ну що ж – бур’ян… Він теж – немовби квіти, коли нічого іншого нема».

– Василю! А ти – верлі…бруєш?

– Ні… Так – кілька… білих віршів. До верлібрів – чи то не доріс, чи вже переріс. Не знаю… Може, ще прийде… Експромтом можу сказати слідуюче: «ЗаверлІбали естети… Тицьни пальцем – всі поети!»

Звернув увагу, що Володя – «поплив»: не чує мене. Мовчу… Чекаю…

– Ти знаєш, знову кличе Ніна… Кличе! Інші хлопці кажуть, що це – «бєлочка». Брешуть! – не «бєлочка»! Кличе вона мене… Це я – як білка: все по колу… Ніяк не зберусь… Ніяк…

За мить – ожив.

– Ти знаєш, є письменники – від філології («кучеряві»), є – від історії (послідовні і… «сухі»), а ще – від журналістики («ніякі», за виключенням одиниць). Але ж – є письменники від… Бога. Є!!!

– Володю, ти добре знаєш, що з наших прозаїків я найбільше шаную Григора Тютюнника… От він – від Бога? Григір…

– Григір – від Бога… Хоча… ті, що сьогодні навперебій підкреслюють своє захоплення Григором… чіпляють його портрети…, свого часу допомагали йому назавжди піти… з цього світу. Григора розуміють… уміють читати – одиниці!

– Дивись, Володю… Усі заборони цензури – знято, а вартісного… продукту – обмаль, м’яко кажучи… Матюки, оголена порнографія… І що?

– Ти знаєш, питання – дуже непросте! З’являться – років… через… Обов’язково з’являться! А може – вже і є… Тільки ж – спробуй пробитися! На плаву – «грантоїди» та тісні клани окремих… маститих. До речі, знаєш, що сказав Томас Джефферсон про повну безцензурність?

– І що ж? – я – з цікавістю…

– Він сказав: «Там, де друк вільний, – вільних немає». Почув?

– Треба… «обсмоктати» цю фразу, а то… так зразу – і не осилиш… не поясниш.

– «Обсмоктуй»… Зустрінемось – поділишся думками. Мені – пора…

– Та й мені… вже давно пора.

Ми розпрощались рано-вранці після чергової «майданної» ночі: йому – «на роботу», а мені – до школяриків: на уроки.

 

Пройшло чимало часу. Я серйозно перехворів, Майдан переріс у війну… Після хвороби – «розливайки» відпали. В інших місцях на Позняках – теж не стрічав Володимира. Ні телефону, ні точної адреси у мене не було. А то якось – зустрів одного відомого поета, який теж інколи забігав на… «чай» і спілкувався з Володею. Ми з цим поетом – різних «космосів», тому – не «притерлись». Я запитав поета про Володю і почув, що він пішов на війну. Добровольцем…

Залишити коментар