Це не так вже й далеко. Навіть
з балкону видно його початок. Не серед змигуючих синюватими вогниками машин і
не серед нічних чорних хмар, а в глибині калюжі, яку годину-другу ніхто не
пробує викинути з просілої асфальтної латки. Надміське там небо повниться
інфернальним блиском, в якому майже
незримо, але для нагло розбудженої душі вловно згойдується сталевий стяг
Космосу. А при вітрі більшому – цвинтарні згущення прадавніх галактик,
спогадково присутніх у цятках
безджерельного світла.
Життя
не безсмертне. Воно непогасне. І саме тому, що постійно згорає, манить зір
вічно.
Покликало
мене на балкон чиєсь зітхання. А може й
не чиєсь, а своє. Після сну з
кетягами роси.
Нащадкам
будуть снитися хащі мегаполісів, а в наших нейронах усе ще гостять ратища
комиша. З китицями зводнілого туману. Чи сизуваті хвилі полину.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Недавній
дощ висвіжив і двір, а довуличний просвіток перетворив на дорогу в незнаність.
Без гуду моторів за нею зорить затока
зтужавілої блакиті; земля уривається, поступаючись місцем безодням
позасвіту.
Сон,
що його пережив, реальність ревізував. Туман поєднав з рослинами, повітря – з
водою, крізь яку що дивися, що не дивися – видно лиш вигойди серцебиття.
Ким
я там чувся? Зарошеним прийдою з часів мезозою. З мінімумом потреб. Надто –
мізкових. Думати не було про що; куди не глянь, вихитувались трави, які мокли,
щоб жити. А я – щоби втямити свою там
потрібність. Чувся простішим за комишину з благенькою китичкою, яка лоскотала
вітер. По сей час бачу його здриги,
вловні й шкірою лиця.
То
я був з лицем? Чиїм? Накинутий на тіло халат вже нагрівся, я послабив пасок,
наліг на бильце оглядової ніші, але став шукати не свою серед машин
південокореянку, а ще одну живу душу. Не всі ж, як я, вдівці. І не всі можуть
втекти на балкон. Коли в горлі застрягає сміття зі світу внутрішнього. Тоді
його викашлюють на лавках біля під’їздів, яких за декоративними кущами не
видно.
Не розумію, що нам заважає познайомитися?
Нічним марґіналам, яким у сім’ях незатишно, а
біля скалічених штурпаків
безіменного підліску добре. Чи просто краще? У порівнянні з цілоденним
перебуванням серед ворухкого мурашника столиці, яка нічого не робить. Тільки
заробляє. З сотнями винятків, але тільки сотнями.
Я
теж пустоцвіт.
Хто
ж це
там нині? Крім кашлю ще й чутно перемовини. Кого з ким?
Якщо молодь – зрозуміло.
Зрозуміло
що? Затям: ключ до чужої середини ніхто не губив. Він не тиражується. Усі
соціальні програми – то програми знеособлення. Ліпимося одне до одного
шлунками, мозком, ґеніталіями. Але не духом. Хай навіть гранично засмердженим
випарами інтелектуальних вправ еліти, напівеліти і елітарної босоти. Інша річ –
марґінали. Не обов’язково збомжовані. Я, зрештою, теж бомж. Жодного сновидіння
серед розкоші, на тлі екстер’єрів вискочок, бандитів і збантитілого політикуму.
Може
чаркують? У мене вже й цього катма. Запивав, запивав і збунтувався. Проти
самого себе. Хоч, якби не катуюче похмілля, дещо цікаве в доливаннях води тілесної водою
диявольською було. І забулося…
Ні
– сміються. Вона і вона. Це вже несподівано. Але й малоцікаво: сміються з
нашого брата. Двоє – це півлюдини. Четверо – чверть. Ну й так далі. У
геометричній прогресії. Але ж так пізно. Хай навіть повії… Бранки плоті, чиї
потреби спрощені до нуля…
Це
теорія. Практика, переконаний, складніша. Потребує грошей і грошей. І навіть
палаців. Звичайні веселі дівулі. Підпилі, непомиті. Але бадьорі; це
їхнє життя, не
твоє. Бо твоє
зубів давно не
щирить. Навіть імплантованих.
Стривай,
а ти певен, що не спиш? Це ж скільки траплялося. Ні – сон насуває неприємність. Якщо тривіальний. Після
переїду чи отруєння. Часом навіть лякає неминучим загином. І
раптом ти всього лиш у ліжку. Без нікого…
З
кимось набагато гірше… За смерть
віртуальну. Але пережиту. Колись перевіримо.
Знову
сміються. О четвертій ночі. Я б не проти їх побачити. Може, гукнути? Не дурій –
почують сусіди. Ну то й що?
Повторюю:
н у т о
й щ о?
Мовчиш.
Тоді ставлю питання інакше: ти зараз де?
Сусіди сплять, двір дрімає, небо колотиться, але тихо. Про місто не будемо –
його нема. І, може, ніколи не було: балкон – це всього лиш аксесуар; внизу він
відсутній. А сміх… Незалежний від безлічі будинків, машин, трас, розважального
бедламу. Збулькує, як незримий потічок. Не чогось іншого, а життя. На краю
ночі, на краю тиші, на краю гонів за успіхом, багатством, зверхністю коли не
над долею, то над кимось…
Їх,
може, звідкись нагнали? Або кудись не пустили. Я знову про дівчат. Таки гукну.
Знов
не наважився. Воно й краще – можуть подумати казна що. Зупинила можливість кпинів. Старший за них
років на сорок. А то й п’ятдесят. Там, у
житті міста. А зараз я хлоп зі сну.
Згадав
– там не було не те що віку, а й статі. Щось андрогінне. Удень сказав би –
загальнолюдське, але то вдень. Не бійся – видихай. Так – ти поза суєтою. З
відключенням від шлунку, ширужиткового інтелекту, від держави… Паскудства з
паскудств, якого в тобі більше, ніж самого себе. І що відчуваєш? Крім згаданих банальностей.
Держава
– не банальність? Вважай як хочеш. Зараз ти сам, нікому не підзвітний. А головне – не
сповідаєшся. Чи сповідаєшся? Кому? На
нічних марґінесах
застороги не спрацьовують. У
вигляді німих бовванів, бундючних культових споруд,
міських світлофорів. Їхня мова і мова вирваного з ужиткової багнюки єства
різниться кардинально. Як отой на лавчині сміх і регіт концертної зали.
Дебільний і сумарно, і поосібно. Що б ти їм, якби покликав, сказав?
Правду
кажучи – нічого. Але дивитися дивився б.
Прикладаючи до побаченого всі знані стереотипи. Аж поки не гулькнув би у
прірву вселенської одинності, до якої доторкуються бодай поглядом. Або й нею
стають.
Гаразд,
я до цього не здатний. Але ж якогось біса стою. Не на балконі, а н а д ж и т т я м.
Не
сіпайся, зараз поправлюся – над змеханізованою його подобою. Життя в мені.
Тоді
– і в них так само. Хоч вони про це не знають.
А
якщо знають? І коли дають стягувати з себе трусики, і коли плачуть від безсилля
що-небудь змінити. Що саме? Все!!! Їм навіть легше – міняти треба не так вже й
багато. Як на мій розсуд… Всього лиш мій – ти правий.
Знову сміх. Вже не давкий, а розкутий. Добалакалися до
істини. Для тебе не піддатної – ти старий мудрий бовдур. Хоч що таке мудрість?
Ці дерева теж мудрі. Навіть подвійно, бо
не лізуть з повчаннями. Як у ці блаженні хвилини й ти.
Думання
– ґандж. А сміх – його відсутність. Не думання – ґанджу. Пляшчина, що їх
веселила, певно, спорожніла. А вони, бач, ні. Молоді… Ну-ну, далі. Й дурні?
Тобі
б таку дурість.
Ото
вже неправда. Тобто неправди дві, але я про свою. Я ж нічого не хочу.
Принаймні, зараз. І ці заблукалі в ніч фантоми… Так-так – там нікого нема. Ти
все намислив. А ті, що веселяться разом з тілом – то ще більша невідомість. І
для них, і для тебе. Ти – сам. А їм ще треба товариства. Навіть тут, на межі сущого
і понадсущого.
Ми
є, ким є. І на додаток – ще чимось. Чи кимось.
Оті дівчата… До губ рветься – оті голубки божі… Оті діти Усесвіту, який
про себе їм ще не нагадує… Вони поруч і космічно далеко. І дороги до них нема.
Дороги назад.
Покликати
їх, звісно, можна. Як живому живих. Але
покликати кого?
Тих,
що так гарно сміються. Чи тих, кому смішно.
Вже
оно світає. День все зайве зітре. З неба, землі, середини. Поверне Києву Київ,
юнкам – їхнє життя. А мені… Всього лиш
завтра. Схоже до вчора. Без дощу на краю світу. Без…
Ти
поглянь – забув.
5 – 8 вересня 2013 р.