|
|
Сергій був заплутаний у її
сіті, тому один бік її всотався йому в серце.
…Того дня він чекав листа
від дівчини. Як одержить – ніби живильним нектаром писані ті слова… А
добратися з Покровки з відрядження до міста було непросто: вечірня пора,
автобуси вже не ходили, попутна не траплялася, так він пішки з тієї Покровки не
дійшов, а добіг до своєї Ярославської, де чекав на нього лист.
Але цей його подвиг заради
любові тьмянів перед подвигом іншого. Саме його він згадав, вимахуючи кроки
степовою дорогою…
Був тоді він ще парубчаком.
Недалеко, по сусідству, через дві хати від них, жив Коля Видайко з матір’ю та
маленьким Бориком. Старша сестра Катя подалася на залізницю в Кіровоград, а
він, хоч і закінчив десятирічку, не міг кинути матір з малим. Батько їхній
помер, як тому малому ще й року не було. Мріяв про флот, хотів у морське
училище вступати, як Бориско трохи підросте, а забрали в армію ракетником, три
роки відкріпив і ось уже більше року в тракторній, чекав другого літа, щоб
усе-таки в мореходку майнути, як він казав.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А дівчата, коли повернувся з
армії, липом липли. Красень Микола. Як зайде до клубу, орлиним оком як поведе
по рядах – завмирають усі: біля якої ж сяде? Біля цієї сяде, а проведе іншу.
Так – задля провести. І все. Жодна його не займа: якийсь ґандж помітить. Та й
взагалі не брав Коля близько те до душі: йому ще в мореходку. Для чого і
комусь, і собі голову зав’язувати? Але – зав’язалось…
Напроти Видайків, у Івана
Портного, завжди квартирували вчителі. Приїде молодий вчитель чи вчителька – і
до Портного, поки не знайде собі хату. Поселяється інший чи інша. Напередодні
вересня до Портних зайшла раз, потім вдруге, потім втретє гарна ставна дівчина.
Коля не звернув уваги, думав: якась із сільради за самообкладанням приходить. А
це – відро з водою з криниці – і до Портних. Та й не виходить. І не виходить. І
не виходить.
– Що це за краля у Портних? –
питає Коля маму ввечері.
Геть просто так. Побачив –
питає.
– Нова вчителька. Українську
викладає. Така ж гарнюсінька. Бачив?
– Прямо Бистрицька, –
засміявся Коля…
І ходила та «Бистрицька» з
великим портфелем повз хату Видайків аж до глибокої осені, аж поки одного разу
не пішов Коля через дорогу до Портних, до криниці, – сусіди теж воду тут брали,
– і в цей же час вийшла з відром до тієї ж криниці Наталя Іванівна. Він стояв
до неї спиною, витягав відро з водою через блочок. Зараз тягають корбою, а тоді
був маленький блочок на кронштейні.
Стояв спиною, але спиною
бачив, що вона підійшла. Та так упритул. Коля повільно, дещо театрально,
розвернувся з повним відром. Але… відро поставив на ляду.
Ой, Колю, ой-ой! Ой
стрельнуло! Прямим наведенням. Підкаліберним. І не з сорокап’ятки. А прямим
наведенням з гаубиці. Калібр – 240.
Глянув на очі Наталі Іванівни.
Глянув на голубе коло відра, що колихалося. Що більше – те голубе коло чи ті
очі! Ой, встрілило, Колю!
– Драсцє, сусідко, – знайшовся
не відразу.
– Доброго дня, Колю.
– А звідки ви знаєте, що Коля
– це саме я?
Вона засміялася.
І посипалися на Колю такі
дзвіночки, що він їх у Терешковій балці не бачив стільки.
– Давайте витягну вам води, –
чи проказав, чи прошепотів, чи прохрипів Коля, бо голосу свого не чув.
– Я сама. Я вже навчилася
добре витягувати.
Коля сприйняв це за ляпас,
тому крутнувся на каблуках, схопив своє відро, обливши себе і захлюпавши
сусідку, покрокував до хати. Нічого не сказав…
Оте «нічого не сказав» мало
продовження.
Бо у Колі іншого разу була
причина підійти до Наталі Іванівни, коли вона якраз біля криниці щось довгенько
стояла.
– Я ото на тому тижні,
здається, вас, Наталю Іванівно, обхлюпав зі свого відра, то вибачте.
– А ви що, з іншого племені?
Не з дикунів? – прибила цвяшком Наталя Іванівна Колю. – Щось це не схоже на
ваших молодших землячків. Ті вчи-тельку в коридорі з ніг зіб’ють і не вибачаться…
А далі вона почала його
розпитувати, чого він не вчиться.
А іншого разу він її запитав,
чи багато зошитів і чи допізна вона їх перевіряє…
Тобто – ви все зрозуміли.
…Сидить Коля на призьбі у
Портних при осінньому місяці і шкрябає у шибку. А звідти, з хати, у шибку йому
шкрябає Наталя Іванівна. Це означає, що вона його чує, що зошитів ще багато. А
біля сільського клубу кіношний двигунчик попухкує, гуде і дориває Колі його
пошматоване за цю осінь серце: там, у колгоспному клубі – вся молодь Михайлівки
і, уявляєте, – він прийшов би з Наталією Іванівною…
Вийшла до нього, як двигунчик
уже зупинився і вулиця загуділа михайлівцями, що гомоніли, співали пісень із
переглянутого кіно:
С неба звездочку достану
И на память подарю…
Ну сказала б: «Колю, не ходи,
не обтирай бабі Горпині призьбу, я тобі не пара, я вчителька, а ти хто? Сказала
б – у мене є такий же молодий вчитель, тільки він у місті…».
Розпитала Колю, як робота в
тракторній, і сказала:
– Іншого разу, як зошитів буде
менше, обов’язково підемо в кіно…
І так майже всю осінь. І так
він пошкрябував ту шибку, і так пошкрябувала вона йому. Аж до того дня…
А того дня була неділя. Наталя
Іванівна цього разу не поїхала до батьків, і в Колі настрій був сонячний:
сьогодні в кіно вони підуть. Упиратиметься – понесе на руках.
Ударили перші морози. Пішов по
обіді не так по воду, як її побачити. А вона саме й вийшла, щось винесла з
хати. Роздягнута.
Зважаючи, що Наталя Іванівна
викладала українську мову і літературу, Коля пісню про ту зірочку швидко переклав
і замість вітання проспівав молоденькій учительці:
З неба зіроньку дістану
І на пам’ять подарую…
Посміхнувшись привітно, Наталя
Іванівна, показуючи, що їй холодно, відповіла – теж замість привітання:
– З неба кожен може дістати, а
ось із дна криниці дістань!
– Для вас, Наталю Іванівно, – в цю ж хвилину, в цей
момент, – почула вона від Колі.
І вхопившись за гілку горіха,
що ріс біля криниці, вискочив на її ляду…
Воду Коля любив із самого
малечку. Із Висі з хлопцями не вилазив. Матерям доводилося лозинами заганяти до
хати, а як підріс, то ходив на Бульбоку, під Іванівку: високі там були береги,
а річка в цьому місці – вузька, зате дуже глибока. То Коля з берега стрибав
будь-яким чортом – то «солдатиком», то головою, викинувши наперед руки, то
розганявся, підскакував, руками обнімав коліна і під регіт дітей плюхався попою
на середині річки, але найбільше його цінували, коли він стрибав
«по-фізкультурному» – головою, руки прибравши до боків, летів, як голуб…
– Ой, що ти! – тільки й
встигла вигукнути Наталя Іванівна.
Коля, сплеснувши долонями над
головою, вигукнув «Оп!» і шугонув у криницю. Наталя Іванівна почула плескітний
вибух. Дна Коля дістав, але води в криниці було геть по шию. Хлопець думав, що,
стрибнувши, він швидко вибереться, вхопившись та підтягнувшись на цямринах,
однак остання цямрина, що була у воді, згнила чи відірвалася. Коля віднайшов
ногами, бовтаючись у крижаній воді, лише частину її з іншого боку, обперся
ногою, став був вилазити, а той залишок цямрини обламався, і він пірнув з
головою. Виринув і все дивився на цямрину, що була над водою, але вона –
високо, дотягнутися не міг. Впирався в дошки ногами і спиною, але дошки були
слизькими, і ноги сковзали…
Наталя Іванівна замість того,
щоб подати Колі вірьовку і прив’язати її до блочка або горіха, сплеснула руками
і побігла роздягнута до сусіди, безрукого Івана. Його не було вдома, тільки
тітка Таня, теж учителька. Побігла до іншого сусіди – Сергія Топчія:
– Коля стрибнув у колодязь.
– Чого?
– Я пожартувала, а він…
Ніхто нічого не второпав,
побігли до третього сусіди…
А Коля вибивався з сил.
Зрозумів, що як буде борсатися, зриватися раз по раз – утопиться. Стояв
навшпиньках, високо піднявши руки. Чекав.
Прибігли, подали вірьовку,
прив’язали до ляди, Коля, вхопившись за неї, підтягнувся, а далі нічого не
виходить.
– Обмотай навколо руки –
будемо тягти, – гукають одні.
– Сідай на відро – через
блочок тягтимемо!
– Блочок обірветься!..
А як Колі сідати на відро,
коли воно ковзається по воді?.. Не думав Коля, що так воно буде кепсько.
Видавався йому його вчинок героїчним, блискучим, щоб після цього Наталя
Іванівна з ним в кіно – за першим стуком у шибку…
З того часу, як Коля вскочив у
криницю, минуло, може, з півгодини. Коли все-таки він видряпався, чи підтягли
його аж під верх, стало проблемою витягти його вже біля ляди. Топчій перегнувся
через неї і схопив Колю за одну руку:
– Тягніть мене!
– Зараз обоє зірветесь!..
Коли з криком допомогли Колі
вилізти, він розшукав поглядом Наталю Іванівну, яка стояла блідою, тремтячою,
розгубленою, із ще більшими очима, підійшов до неї, і, цокотячи зубами,
викрутив перед нею полу свого жакета:
– Збирайте зорі, Наталю
Іванівно. Прямо з дна криниці.
Він спробував посміхнутися,
але у нього це не вийшло.
– Колю, ти що? – тільки й
запитали сусіди. – Біжи швидко переодягатися і – півлітри.
– Не поможе! Літр!
– А ви, Іванівно, раз він вам
зорі шукав, ідіть сушіть…
Усе інше, сказане вже під
сміх, Коля не чув, бо побіг, обмерзлий, через дорогу до хати – добре, що матері
не було вдома…
Звичайно, загули: «Видайко
топився в колодязі через вчительку, що живе у Портних», «Молода вчителька
примусила Колю Видайка якусь золоту зірку шукати на дні колодязя», «Коля
Видайко стратився клепки: у колодязь стрибав».
Та швидко село закрило їм
рота, бо дуже поважало Колю: раз Коля Видайко зробив це, значить, так було
треба…
Розтирали Колю мама, сусіди і
родичі, боялися, щоб не захворів. Але – чого боїшся, те й липне. Пішов Коля у
понеділок на бригаду, ремонтував трактора, а під вечір йому така температура
підскочила! Водить. Думали, що звичайна простуда. Випарювала Колю мама Ганна,
казала – лікаря викличе. Не дозволив:
– Пройде. Ганьбитись. Ще до
простуди в Михайлівці ніхто лікаря не викликав.
Ніби попустило, вже й надвір
виходив, а потім так спину схопило, що мати потайки лікаря таки покликала. Той
негайно поклав Колю в лікарняне ліжко – відвезли до району: двостороннє
крупозне запалення легень. Коли мати приїхала з лікарні, Наталя Іванівна, ризикуючи
наразитися на прокльони і виговорювання, запитала тітку Ганну про здоров’я
Колі.
– Дають безперестанно уколи.
Кажуть, організм здоровий, переборе, – сказала, а сама слізьми залилась. – У
реанімації він. Не пускають.
Не заходячи до Портних, Наталя
побігла через міст на вигін, до сусіднього села: звідси до району ходив
автобус…
Вона вбігла в коридор лікарні
перелесником, ледь не збивши з ніг огрядну няню:
– У якій палаті Микола
Видайко? У нього запалення легеней.
– Він важкий? Тоді це в
реанімації, на другому поверсі… Хто ви йому?
– Я вчителька з того села.
– Розумію, але зараз не слід.
Може, все-таки криза мине, – відійшов від неї лікар і зайшов у реанімаційну
палату. Коли виходив, Наталя тремтячим голосом проказала у напіввідчинені
двері:
– Коля Видайко, я – Наталя
Іванівна. Я прийшла…
Тепер ніхто не скаже, чи чув
ці слова «хлопець з Михайлівки, який півгодини був у колодязній воді». Наталя
почула у відповідь лише чийсь стогін…
Наталя була першою, кому той же лікар сказав неймовірні,
неможливі, неправдиві, страшні слова… Її тричі піднімали з непритомності,
вона не пам’ятала, чим і коли доїхала до Михайлівки, що кому говорила. Ось
зараз вона сидить в учительській, незрушно дивиться в куток. Напроти – директор
Василь Іванович. Вони сидять годину, дві. Вона тремтить. Він підійшов і, мов
дитині, погладив легенько русу голівку, на якій помітив білі волосинки. Вони
обпекли його…
Він ще посидів з нею годину.
Потім сказав:
– Ми не будемо заперечувати,
якщо ви, Наталю Іванівно, перейдете в іншу школу. Я розумію, що після цього
залишатися тут…
Василь Іванович не уявляв, як
можна залишитись…
Наталя мовчала. їй настирливо
чулося лиш одне: «Збирайте зорі, Наталю Іванівно. Прямо з дна криниці»…
Колю Видайка ховала не тільки
Михайлівка, а й з сусідніх сіл люди прийшли. Голосила, непритомніла мати,
голосили двоюрідні сестри, просто жінки. Це було так неймовірно, насильницьки, так не хотіла Михайлівка Колю віддавати
землі…
Якби її тут, на кладовищі,
розшматували, кинули живцем у яму, докоряли вбивчими словами, Наталя все одно
прийшла б сюди. Вона закрила уста кінчиком хустки і так незрушно стояла серед
цих згорьованих людей. Коли маму Коліну взяли під руки і обережно відтягли від
труни, коли вже закінчували прощатися, одна тітка підійшла до неї і тихо сказала:
– Підіть, Наталю Іванівно.
Попрощайтеся. Він же вас любив. За вас…
Не доказала. Люди
розступилися. Вона підійшла, нахилилася, і всі бачили, як засіпалася її спина
від глибокого, безголосого плачу… Вона вперше так близько побачила його
обличчя – рівне, високе чоло, врозліт – темні брови, великі очиці, рівний ніс,
різьблені губи… Вона вперше торкнулася цих уст. Холодних, як вранішні зимові
зорі. Але – зорі…
Ховали Миколу Видайка, який
так і не пізнав близькості з жодною дівчиною і забрав з собою всі поцілунки,
всі палкі слова, які не збулися…
Село принишкло, притихло,
задивилося незрушним поглядом в куток.
Наталя Іванівна сказала
директору, що з цієї школи, з цього села вона не може виїхати. Скажуть: звела
такого хлопця і втекла. І не тільки. Вона не може. Їй неймовірно важко
зустрічатися з тіткою Ганною, неймовірно важко стикатися поглядами з
михайлівцями, але вона цього села не кине…
Влітку Сергій вступив до
університету, а коли взимку приїхав до батьків на канікули, Наталя Іванівна вже
перейшла від Портних до тітки Ганни. Мати Сергієва розповідала:
– Зустрілись вони, Ганна їй і
каже: «Ти, дочко, щоб совість тебе не мучила, не винна. Так Богові схотілося,
щоб ти приїхала, щоб тебе побачив Коля, щоб зробив таку дурницю. Не хотів же
геть в лікарню, може, якби вчасно…».
Наталя Іванівна стала
допомагати тітці Ганні та й перейшла до неї жити. І тій, і другій так було
легше. Ніхто нічого не знав, то думали, що Ганна взяла… невістку.
Але минув рік, а ознак
невістки не з’явилося. То що ж тоді?..
Уже пізніше, через багато літ,
як ховав свою маму Сергій, то й вона прийшла на похорон. Ставна, невимовно
гарна жінка із зеленими очима і… майже сивим розкішним волоссям, гарно
зібраним у зачіску з невеликим бантом…
Тітки йому все розшептали:
казала Ганна їй, щоб виходила заміж, знаходилося хлопців. Чи там який у місті.
Ні! Казала, перейди від мене та й вийдеш заміж, бо, може, так тобі якось
незручно. Ні! Хата продавалася в селі – ні! Батьки приїздили забирати – ні! Вже
й Боря, молодший брат Колі, армію відбув – невістку приведе. «А я що, вам
заважаю?» «Та ні! Молодість же в тебе пропадає». «Хай!»
І ніхто не торкнувся в
Михайлівці її уст, ніхто не голубив великих, як кола Видайкових відер з водою,
очей. Діти до неї липли, більш як до матері. Чужі, шкільні…
Криницю, кажуть, Наталя
Іванівна попросила Портних забити. Але минув рік після смерті Колі, і вона сама її відкрила і сама
першою набрала з неї води…
І досі стоїть криниця. Правда
– з корбою тепер, не з блочком, і горіха вже нема: на причілку померз. Зате
виріс тугий ясен.
І по сьогодні з тієї криниці
михайлівці разом з Наталею Іванівною вибирають зорі Миколи Видайка.
Із самого дна.
м. Кіровоград