Мирове полотно

165

Многотрудний і трагічний 2014 рік впевнено веде нас
до виходу із стиду-стряму й горя до правди й честі, до великої роботи-розбудови
достойного місця України з її старовинною культурою серед країн світу. Саме в
цьому році, коли відбувся волею народу скерований злам і крута зміна напрямку
розвитку держави, ми вшановуємо 70-річчя від дня народження видатного поета
Володимира Затуливітра (1944-2003). Активна Затуливітрова дума на всі часи:
„Мій вірш сьогодні пише Україна” говорить про його велику любов до батьківщини
і про пристрасне бажання бути дієво присутнім у ній завжди. „Держави всі
зможні, є навіть вельможні – біліші на сіль і пухкіші в хлібах. Але, Україно,
вітчизні не кожній судилося так запектись на губах”. Космічний магнетизм
української мови у творах Володимира Затуливітра, гірке й правдиве, сповнене
любові й надії його пристрасне слово зачаровує й настроює на конструктивну дію.

Урочисто вшанували ювілейну дату поета на Сумщині.
Велика подяка Національній спілці Письменників України, особливо Київській та
Сумській організаціям. Турботами їхніх очільників Михайла Сидоржевського та
Олександра Вертіля виготовлені й установлені меморіальні дошки у рідному селі
поета Яблучному, у м. Сумах та м. Києві, проведені літературні свята, відкрито
Літературний музей Володимира Затуливітра у школі с. Яблучне, засновано
Літературну студію імені Володимира Затуливітра у смт. Велика Писарівка
Сумської області. Завдяки доброчинним внескам побратимів-письменників і друзів
поета ми замінили дерев’яний пам’ятник на могилі поета на Козацькому шпилі у
Канівських горах на кам’яний, який виготовили у майстерні Анатолія Стеценка у
м. Коростишеві. Тепер найперші промені сонця, що виринають із Дніпра,
освітлюють портрет поета, вирізьблений на козацькому хресті червоного граніту.

Запрошуємо на 12-ті Затуливітрівські читання, які
відбудуться 26 липня у селі Бучак (Бучаки) на Канівщині, початок о 12-ій годині
біля могили Поета. Від’їзд із Києва о 8, 30 год. від автостанції „Видубичі”,
збір біля виходу з метро.

Любов СНІСАР 

 

Володимир ЗАТУЛИВІТЕР


Художник, – Дож казав, – це культурна форма божевілля. Це було чорного дня,
коли пензлі мертво спали, бери їх у руки чи не бери, коли палітра лежала тупою крижиною і ніяка олія розтопити її не
могла, як не тисни її до грудей.

– Це культурна форма, – Дож казав, і мені не лишалося
нічого іншого, як слухати його мемуари про хліб миру.

Дожева мати була блага. Сорок третього року, восени,
коли німота лихо перекотила через Ворсклу на захід, ходила вона, Дожева мати,
слободами й жебрала. Але жебрала не собі.

– Подайте борошна для миру, казала вона, вступивши в
хату. – Але не більше  пучки. Бо то
паляниця буде не їстима, а розрідима.

Дожева мати, як вона сама вірувала, знала шептане
порятиме слово. Слово було давнє, першохлібне. Треба вельми його назбирати з
усієї Слобожанщини, віддушно, по пучці назбирати, звечора вчинити збираним опару
із закваски в старій діжі в крайній хаті на хуторі Вовчому на Мерлій під
Богодуховом, до схід сонця замісити, а як зійде – викачать і посадить на
капустяний листок, загнітити вертілем сухого полину й випекти в ніч на Різдво
Христове тисяча дев’ятсот сорок четвертого року паляницю. Паляницю, щойно з
печі, умити непочатою водою, загорнуть у рушник небіленого полотна, а як зчахне
– розрізати навпіл. Одна половина піде на схід сонця, друга – на його захід.
Обійдуть вони землю, а там, де зустрінуться й складуться, на тому фронті
замириться, нарешті, людство, скінчиться війна. Глузду в цій порятимій ідеї
було небагато, війна та знаня, що земля кругла й обходима, але Дожева мати щиро
їй увірувала. Розв’язувала, вступивши в хату ще бабину, добуту із ніздрюватої
старої скрині турецьку в перцях хустку.

– Подайте, – казала в сухий перець щучими губами, –
подайте борошна для миру.

Подавати треба було саме пучку, але з кожної хати. В
цьому була вичерпність ідеї. Паляниця мала бути складима, зібрана, а що більше
пучки – то вже перепічка, але перепічка в’їстима, для рота. А мирова ж паляниця
мусила бути тільки сходима, землю колом обійти, стулитися на червоній лінії
фронту й замирити людство. Страшна була ідея: якщо бодай крихта де загубиться
чи відкусинка виявиться, паляниця не складеться, не стулиться, і війна далі
йтиме євангелічною святою землею, небо рвучи й спопеляючи вибухами, а свою
утрату відновлюючи сліпими трупами. Трупами безрукими, чомусь саме так уявляла
жертви війни Дожева мати, їй було страшно, мабуть, виобрати собі вбитого, який на
бортику окопа підрівнює собі нігті. Нігті ж ростуть і в мерців.

Я довго мучився, як догодить Дожу мировим своїм
полотном. В кольорах – ясно. Стара, переношена, турецька – в чужих перцях –
хустина. На якій… А що на ній? Як збириме борошно на неї накладеться? Ще й так
накладеться, аби зрозуміло було, що саме з нього, із збираного, спечеться ота
сходима й складима з двох половинок паляниця, яка має замирити червону
хурделицю війни?

Я не знав, як це малювати, пензлі моїм рукам спали
мертво, день був чорний, але день християнський. Маланки й Василя, (що Дож був
ще й Василем), я мусив його слухати й кивати головою:

– Художник, – Дож казав це через масну горбату губу, –
художник – що?.. Це! – два пальці під стелю, – культурна форма божевілля!

Доже, – слухав і думав я, – Доже-Доже! Чому тобі так
хочеться бути простим і нормальним? Який глузд тебе по-під руки світом водить?
Золотий мій Доже!..

Мовчав я на колір чорний…

 

Віч-на-віч

Міти

1. Колись, каюся, я навіть задумував про це щось
написати – розлоге, мальовниче й докладне, як гончарські полив’яні макітри.
Школа! Нині ж тручи з ярмарку в „цивілізований ринок”, страшно про це й думати.
Але думка снує, а ще нічниці, як обсядуть – курчить, хрущить голова, наче
бабина прядка при дитячій моїй „семилінійній” гасовій лампі. Сусіди й такої не
мали. При мигавчику, блискунчику, гільзинці, каганчику, сліпунці, олійничку,
гасничку, ґнотику – щедриста матір господня, наша Мова!  –  І
пряли й ткали, й Прабожі Великодні й Купальські знаки вишивали. У нас же –
гасова семилінійна, зі шклом. Дарма, що верхній витруб того крихкого шкла у
формі галіфе навперекидьки замазаний глевким жованим хлібом і чорним, як чоботи
в матері, папером. Зате нижній дутий того шкла викульок, прохуканий і добре
протертий газетною жмакіттю, сяє аж до порога. Мисник і навіть помийницю видно
мені з натопленої сухим і п’янким бур’яном лежанки. Таку-от лампу ще в сорок
п’ятому з Нової Баварії дід наш Антін, за віком і за зором інвалід, – служивий
тилових залізничних військ в передостанню свою побивку нам із мамою й бабою
Ївгою, яка, виявляється, раніше була дідовою Антоновою дружиною, привіз.
Сусіди, звісно, очима мруть. Мовляв, і ми б при такому шклі й шовки ткали б і
золотом би вишивали!

2. Нічниці! хурчить голова, як прядка. Снується й
жується нитка, у слинені бабині Ївжині пучки раз-у-раз заганяється гостра
костриця: поболюють скіпки невиволені, вузли й завузлини. Погано, мабуть,
мочені й морені, терті, тіпані, м’яті й чесані коноплі й льони нашої історії!
Щоснаги баба тисне на недольку, рівненько, аж руки в’януть, скубе мичку,
голодної вже найнутренішої слини не шкодує, а нитка все-таки й колюча, й
вузласта намотується на котушку.

 3. Покурю на
нічному сліпому балконі перед підсліпим Великоградом, лизну, як свою зранену до
кістки вишмугану бабину пучку лівого великого пальця. Осягнути – зась, написати
– несила. Але ж покурити й поміркувати – скільки душа хоче! Покурити й
поміркувати: звідки і який заявився ох, дідько, біс, блудисвіт, ловимісяць,
крадисвіт! – який здолав, обезволив, ізнечестив, перемісив на свиняче гівно
наш… Ні, не невмирущий – слово не мого слівця, з газетних помийниць, як
„ембріон” холери-дрислі підхоплене. Очима вибачене-видивлене слово інше:
живущий народ. Куди, чим і коли ту живучість було витруєно?

 4. Через дві-три
хвіртки від нашої дворував уже забутий усім миром дід Маркіян (Кучмій). Ветхий
і сівкий як зношене полотно, коли згадував хто зі старих, рукою махав: „Ей,
Маркіян! То такий дід, що ще з Шевченком за руку здоровкався!” Я, мов степовий
осінній полинець, багаттячком спалахував: „Дід Маркіян?.. Із Шевченком?!.” – „А
що, – правив вуса вже сивий, як правило, приказун-розказувач. – Думаєш,
Шевченко учора приходив? Маркіян, може й самого Сковороду в Пан-Іванівці бачив.
Правда, еге, тоді ще в довгій сорочині без штанів, горобчиком світив, то до
Грицька його не пускали. А при Шевченку вже парубкував. Чом би Тарасові було й
не подати йому руки? Але здав, зійшов зі свого Маркіян! Еге, уже й молоко йому
не є. Водичку з кринички-кучмійки внучок носить на сніданнє й на обіданнє
носить…”

 5. Маркіянів
внучок – це дід Михайло, дід мого дитячого грашка-товариша, теж Михайла. Я
плутався, ким же доводиться руденький-дзьобатенький Мишко-свірко сівкому
полотняному Маркіяну. І боявся Маркіяна, що Бога, яким як тільки наляже
грозовий перегрім, лякала мене баба Ївга: „Ага! Не моливсь учора ввечері? От
Ілля вишмагає тобі жопку кропивою.” „Бабо, ви ж казали Богові молитися, а з
кропивою – Ілля?” – „Бо то Бог Іллю посилає грішників карати.”

 Е, якесь там
Ілля! Сільрадівський розсильний, Ілько-півтораніжник, при одній милиці.
Повістки, податки та недоїмки щодня по дворах розносить. Сумку шкуряну,
(правого пів плеча теж немає) на таке ж шкурянське підпліччя милиці чіпляє. А
дідові Маркіяну сам Шевченко!… Отож Маркіяна я боявся більше, ніж Ілька (хай
і небесного), і щовечірнього бабиного молитвенного Бога і лякав діда свого,
дуже довго, аж як голод улігся, приїздимого до баби Ївги і до нас із своєї
загадкової залізничної Нової Баварії, питаючи: „А Шевченко з Богом за руку
здоровкався?” Дід Антін ховався в негусті напахчені ворошиловські вусики, а я
радів-вистрибував навколо його тонких колін, стягнених замазутними залізничними
штаньми: „Ага, діду! Ага, діду! А з Маркіяном здоровкався!”

 (РS 1) Час,
мабуть, зробити два застереження.

Перше. Беручись за це писання, я настановив собі: ні
слова непочутого, ні петлинки вигадки. Лиш те, що жило-віджило – й зосталося
жити в мені. Єдине, що мене до зостанку зупиняло: жодного вигаданого імені,
прізвища, жодної ситуації, підкинутої послушною фантазією. А чи етично це? Живі
ще люди, які постануть на цих аркушах. Їхні діти, внуки, правнуки. Зрештою, ще,
слава Богу, є моя мати. Чи маю право виносити все це на весь мирський суд і
розсуд? Не знаю. Не знаю. Пишеться, на жаль, повільніше. Так час тече.

І – друге. Для іномовних читачів (і ймовірних
перекладачів). Назва цих нотаток підступна. Міти – це, звісно, міти – у
загальному словниковому розумінні. Але міти за традиційним українським
правописом – це ще й те, що з чужого язика і чужої недоброї волі навчилися
всупереч глузду і впоперек грамотності писати міфи (!!).

 Міти (міфи) про
Шевченка за мого дитинства, його „здоровкання”, як і про „ходіння” Сковороди –
для моєї пам’яті й теми достовірніші за будь-які запилюжені вицвілі архівні
аркуші. Мені, тодішньому, давньому, вони функціонували, (як би це простіше
сказати? По-вернадському?) в духовній ноосфері нашого розплющеного нині, а
колись розкидистого, розлогого козацького села.

 Але годі,
перекурим.

 6. І зараз не
скажу певне, були підстави боятися полотняного Маркіяна, чи це лише спогадний
дитячий атавізм.

 Рясний хліб
Кучміїв.

Громадянська.

Голод 33-го (Їли людей)

Михайло (дід) вцілів: перший шофер. Відвозив багатиря
епілептика на станцію. Більше не приїздив. Війну пройшов. Рід зник. А Маркіян
вцілів.

 

Христинка

– Цок-цок! Підцок! Почім. Румунко, каблучок?

– Що ти, Глобе, верзеш? Чому ти, Глобе, такий самогонний
і недоглянутий, і ненагодований та ще от сьогодні і не спиш? Мати, мабуть, не
знає, чому такого, називає мене Глобою. Я теж не знаю.

 Давно вже мова
наша одсахнулася і себевияву, і себе й іного розуміти – хіба що лишилося – для
онанізму-ґонґорізму.

– Та це не я, – з-під простирадла виправдуюся… Це,
мамо, поїзд вицокує.

– Поїзд? – мов сама не в поїзді їде, недовірливо, з-під
двох простирадл, перелатує  ранки мати. –
А якщо не поїзд, то яку він румунку згадує?

– А ту, – кажу, лежачи хрестом, холодний від поту, майку
знявши, – а ту, – кажу, – яка нашій Христинці уроки виливала.

– Так то ж не румунка, стогнастим, як от мій зараз,
голосом озивається мати з сусідньої вагонної полиці,  – то була циганка. Правда, казала, що
молдаванка. Але корові нашій напуст вилила.

Матері мені вже не вперше годити. Та й взагалі годити. І
я охоче поторгуюсь:

– Та циганка, мамо, циганка, і вдавала з себе
молдаванку. Це в них так заведено –  себе
за інших видавати.

– Чого ти людей оббріхуєш?

– Спіть, мамо. Не оббріхую. Згадую. Як Христинка,
собачої якоїсь породи

корівчинка…

Мати ще раз мною невдоволена. Намагається зітхнути крізь
два дебелих залізних простирадла, доказати мені останню тишу. Але я перехоплюю
її, ту недоказаність червоними й великими, як черешні, од власного безуму
очима…

 А все ж, грішна,
подумала на них. Що молока більше Христинці не дають. Але де взялась циганка.
Табором якраз кудись текли.

 – Ага. Циганка.
Та яка молдаванка, – в чортових таких ботинках: без халявок, а на глухім
каблуці.

 – Вона звідки про
Христинку нашу вивідала – бозна. Але щось при хліві із поли робила, відьму
відливала.

 Матері тяжче. Я
можу хоч головою сюди-туди у ватяній подушці бгатись. А мати божка й останнє:

– Брехала вона, циганка в румунках. І Христинка невинна.
Дешевшого тоді в Охтирці, на Монзагурзькому базарі не було.

 Мати мені цього все
життя не дозволяла признатись. Як і того, чому Христинкою призвала і як нас
обох, теличку й мене, разом охрестила. Малу чорну купленицю до хліва побоялись
помістити. Стола од покутя відсунули, соломи постелили. Мені, безхлібному, так
хотілось молока, що я старався спати упівока, аби не проспати, коли майбутня
наша слава серед ночі зведеться на триколінні кволі ноги – а от він я,
підгледю, з мудрою чужою каскою на дротяній дужці. Негарно ж бо коли долівка
мокра. Але й корівки дуже ждали. Отак і спав, упівтораока. І бачив те, що мати
не хоче признаватися й досі: як вона обох нас хрестила. Надлітав уже травень,
пам’ятаю, теличку я доглянув, і мав свободу на всі півтора ока. І не догледів,
який забрьоха в росі нам заявився. Лиш крізь сон чую: не злий був, лагідний,
старався щедро над нами обома, наді мною й чорною теличкою. Простежливого свого
півока розклепити мені було гаряче й тяжко. Христинка вільно сопла в соломі,
мені було солодко під рядниною. Голос у рясовитого лагідний, широкий. Одне
крізь сон пробилось: у матері голос був негарний, мов раптом усі зуби випали. Я
його не пам’ятаю, лише зараз стараюся пригадати, як він просив не гніватися, як
руки материні подавали нашому з Христинкою хрестителю чверть горщика пшоняної
каші й два яйця – як їх уплітав наш хреститель, неварені, сирі.

 

  Тексти
підготувала голова Фонду

Володимира Затуливітра Любов
Снісар

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!