“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
УРИВОК З РОМАНУ-ПАМ’ЯТІ «ЗРЯЩЄ З НОРА»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ось побачу себе в очах прадѣда Івана Антоновича, в очах дѣда Антона Івановича і свого батька Івана Антоновича, що йшли в мені і вели свій рід… Моя молекула щастя полягала в тому, що вони йшли – і се був я, аналог-путник, виліплений їхній абсолют… Я-мошка-богомошка ніс їхні думки, вчування, почування, затухання, втихання, вознесіння, воскресіння… Я-аналог-деревлянин упізнавав у них себе, свою родствену материзну, дѣдовщину. Я-аналог-норинянин-норянин-норинчанин володів коштовним деревом, аналогів якому не було. Я був настілько «аналогом-деревом», що в кожному сні вчував, як у моєму хребті виспівувало коріння, що проросло в кістки, а гілки шелестіли-гули в умі мізками голови. Кожної ночі я виходив на подвір’я і милувався своїми братами-сестрами, які росли в деревах, а я ріс у селянській хатині… А йдного разу перестрів патріарха Дереводѣда, йкий вийшов з лісу і пішов навстріч, щоб побачити дереволюдину. «Я знаю, що ти людина, – сказав Дереводѣд, – але не забувай, що ти носиш у собі путника-смерtь». Я сахнувся і спалахнув: місяць висвітлив у мені йкусь химерну істоту… «Ти хто?» – ступив я ближче до себе. «Ти – той, у якому я живу». – «Ти моя смерtь? – вигукнув я. – Але я ще хочу жити…» – «Якщо виконаєш моє бажання… – спокійно мовив путник. – Не забувай, що ти мій колективний мандрівник, а я твоя смерtь, яка постійно відроджувалась, але ніколи не вмирала». Я зрозумів: се моя самість – ліс дерев, що явив мені Дереводѣд: ліс Антонів, Іванів, які живуть тут… І я, мій брат, один чи другий, мав бути Антоном. А один із наших синів мав бути Іваном… І ми з братами призупинили, перервали сю ходу. «Навіщо ти це зробив?» – запитав путник-двійник. «Так, се моя найбільша помилка-вина, я визнаю це: я повинен звільнити із себе тебе, а як – невідомо…» – «Все, що задумано, не припиняй…» – «Ти – корінь, ти – жерело, ти – пам’ять, – сказав Дереводѣд. – Я вірю в тебе…» – «А можна я не розлучатимуся з цим деревом, що росте і шумить у моєму хребті, голові й ногах?» – «Так я ніколи не позбудусь залежності від тебе», – сказав з пересторогою путник-двійник. «Я знаю, ти ніколи не пройдешся сим родовим лісом, але ти станеш його істинним сторожем, – мовив Дереводѣд. – Сторожем його голосу і його дітей, виломлених з гілок твого родового стовбового ребра… Удвоєні й утроєні до безконеччя вічності… Кастинг і далека селекція… Би з ларця одинакові з лиця…» – «Се твоя вікова пам’ятна печать, – мовив насамкінець путник. – Я – жива твоя смерtь. Родовий герб!»
«Я, Коля, вірив у тебе і вірю», – почув я голос батька.
І тяглися ті вечори-ночі у вутлості часу, поглинаючи простір пітьми, у якій контури батька прорізувались у тьмі, як виробленого скелета, що клепав косу для завтрашнього походу в навози класти трави в покоси, або точив сокиру, аби скобами в’язати колоду і витісувати вінок бруса для зруба, що випирав зубаті щелепи, хтів проковтнуть зло, щоб у нього, в житло, увійшло добро, як у Рай, де сидітиме його син Миколай і питатиме, як підрамник для полотна тоншим зробить, а батько відповідав: хай грубішим буде, – і ми вдвох, знавці тонкощів справ, робили підрамник до глибокої ночі, у дощовий сплав, стругали в майстерні, зарізали, збивали, трикутні п’яла в чотирьох кутах прибивали, розклинювали, прищулюючи очі, мітили олівцями, полотно збризкували, напинали, потім місяць-сновій закотився за хмари: широка дорога простелилась у Краї: хоть возом їдь, хоч кістьми тарахти по змокрілих ребрах землі… І довкіл – круг: нічне росяне упокоєння принориння Нориня Нора, де гаддя із сомами спить і човен колише, обперезаний тими, хто сидів у ньому і соми тягав з линами-в’юнами-пічкурами. Одне переступницто з неспокою безгрішшя до пересотворення, упокори, сну в норі, рахуючи зорі в небесі… Солодка втома свободи, дорослішання, шепотіння трави, стиглості колосся, трепету душі; чутво загадки прийдешшя: спомини, марева, доторки у напівсон: що буде завтра й позавтра в унісон… Перший пензлик, роблений з кінського хвоста, перший поріз пальця при розрізі полотна, перший згин-загін циганки-голки в міжребра: несмертельний укол під серце, будеш жити, запах фарби у ніс: засвербіло в пазухах, як у хатній артілі килимів, ниток, котушок, човників старого маминого верстату…
Я роззирнувся, щоб побачить свойого двійника, але увидів на узліссі лик черепа. Ким жив сей старий череп, коли був одягнений у м’язи й шкіру… А тепер з очного отвору його вилізла змія: наче вилизала в ньому розум причетника. У часовому вимірі тяглості спалахнув калейдоскопічний мотив у країні-землі-дерев яко паламаря. Сей череп, можливо, був мого пращура-дѣда-знахура. З розуму йкого виросли Антони-Івани і мій батько Іван Антонович, у якого я пройшов родову школу самоука. Усі щаблі науки від сільських пейзажів до ікон богомазів, від народного стилю до наїву, примітиву, лубка: на фанері, клейонці, картоні, дошці, склі, мішковині, полотні… «Ікона богомаза без імені» мала родове призначення. Як приємно, ностальгійно згадую: завішували мої ікони хуторяни рушниками-божниками і на Різдво запалювали перед ними лампадки, свічі не громничі (що в кого було). Декого благословляли на одруження, у декого робили вхідчини у нову хату. Декому клали в домовину, якщо не було кому передати: дочці-сину… Дехто розміщував у ряд до хатнього іконостасу (як дід Савка на покуті – жив через долину). «Ікони богомаза» любили не за цінність, а за вільне змалювання образів маленьких святих, сивих апостолів, святого духа, небесних вітців… На старих дошках – стриманий колорит, вечірня заграва, туман, пастухи біля річки, приземкувата худоба; манера – відсутність канону. Для Святого Миколая в одязі, розшитому золотими хрестами (Той, що вшановує людей і награждає дітей), підшукував зернисту мішковину. На дошці без грунту (левкасу, паволоки) писав Змієборця, Громовика, що відкриває небо і будить богів, святу Варвару, яку цар закопав, а через 33 роки відкопав, і вона була жива… Тому з часом потріскана фарба відпадала, і господині спалювали сі дошки в печах, а скло з плином часу розбивалося, а фанера вигиналася, а мішковина рвалася, розпадалася… У планах довго залишалися ті, яких виношував у голові: Адам і Єва, Марія, Йосип-Обручник, Христос у сльозі, Той, що замикає небо і вкладає богів спать на зорі… Прошле душило, не даючи дороги новому. І дуже складно було визначитись, кого малювати першим: того, хто дав життя, чи того, кому він дав спасіння і воскресіння… Пізніше дещо втілював на дошках з виготовленим ковчегом, з вирізами на дубовий шпуг… А Іону з Рибою без шпуга, йка одразу потріскалась і випнулась: контур осипався, ледь прочитується сюжет (досі лежить у коморі: нема монет…). Роками виношував ідею-мрію, що в Овручі заснують іконописну майстерню «Марію», і я здобуду необхідні знання. Але ідея так і залишилась мрією, казала тітка Марія: дерево всихає – залишається коріння, ріка всихає – залишається жерело, людина вмирає – залишається пам’ять… А я буду довго жити, відповідав, бо плани мої великі…
Минають роки, а я чую голос батька, що розставив усі крапки мої і свої:
– Я, Коля, хтів дожить до того часу, коли ти будеш ділить світло порівну між Кийовом і Малими Мошками. Тому луччє кості в темноті глотать, чим у свєтло блюдолизів попасть, луччє ніщенствовать, чим спокуситись солодощами у людей, мающих власть. А ще хтєв три речі тобі сказать: Перша. Радій, що дивишся в небо і бачиш сонце. Друга. Радій, що дивишся в землю і бачиш могилу: як мало треба нам місця в землі. Третя. Радій, що прожив життє і ніколи не скажеш Тому, що трибуну стереже: “Я з’їв стілько сала, що соромно свиням в очі дивицця”…
Вислухавши се, мій путник-двійник рвучко розсунув кістя й, викарабкуючись з мене, би філософ з бочки, ступив уперед і проказав, аж сім небес почули, й земля задвигтіла:
– Я, Коля, вийшов з тебе, щоб ти наяву пізнав себе. Осей “двоголовий змій”, “дводушшя”… Сі постійні надівання “тернового вінка” і “знімання з Хреста”, розкривання неба на землі: через грѣх вижити… Мене це заціпило, зачепило, затіпало…
Втим я ще довго-довго згадуватиму “маски мудрих” на Горі життя: як спосіб не видавати себе наївного, грѣшного, щоб не прочитали твого-мого лиця… Суть Яві-Праві-Наві – початкову дорогу між сьвітами незборимого деревлянина… Але мій путник-двійник ше побачить мене, прихованого за обрієм горизунту, і я увидю йдучого з висот на твердь болотну… «Коли будеш безпорадний і безсилий, безтілесий, – вилунював голос батька, – опускай зор з неба на землю, видивляй найлюбіше місце свого прихистку: козацької могили…»
* * *
З животоків земних, з криничовин кряжових витікають підгірські ручаї і річечки, які розмивали в Клинці старі захороніння у час весняної повені або тяглих, зненацька тривожно-тривалих дощів у літню смарагдову спеку. Давні поховання були уверх яру, а на Горі дерев’яний Град сивого часу. Там розмило перші черепи давнини, йкі мов сіли на вимиті бруси з древніх будівель деревограда і попливли в далини. Попливли з ровів у Мошковщину, де батьки наші стрічали їх з наретеми-сітями для линів-сомів, виловлювали з озера Топила, що затягувалось мулом з клинецько-черепинських ярів і топило їх, котрі спливали й перевертались з брусами разом якби щербаті шелепні Перуни. Видибали і на плесо ширині поглядали. Одного, ше кріпкого, лоба-черепа батько витяг і на кладовищі закопав, а три круговерть понесла в глибинь на палях. То був справдешній Потоп у Малих Мошках (1960), коли за одну весну й літо з Топила залишились останці озера-болота під Боговичами, Малою Фоснею, Великими Мошками, Раківщиною новою, Раківщиною старою на Горі, Каменем на плавах, Телятичами на курганах – такий був прибережний окружний шлях на вишніх верхах. А посередині в Малих Мошках на плесі багатоліття батько з черепом у човні плив до кладовища на горбі. Він був у старій поношеній стертій часом білій свитині, що залишилась від прадіда. Згодом я дізнався, що їх, білі свити, як сьвіти у світи, одягали старі діди, йкі були вже і не чолов’єки, а малиє дєти, йких не чіпала влада ни своя, ни чужа, бо вони були під захистом старості наче велика рідня. Як і святі Діви: бабусі, бабулі, у яких спини вигнулись і стали горбулі від народження багатьох дітей. Старі діди й святі бабулі були Божі люди, вважались праведниками, до яких «весь рід прислухався». Був свідком, коли сивані сварились за не зовсім ще сиву Діву. «Не чіпайте її, – казав старий дід двом молодшим дідам, – бо вона свята». – «А ви не чухайте там, де не свербить, – одказували молоді діди яко свати своєму старшому праведнику… – Милостиня бабулі очища нашу нормокарму…»
Так Потоп, що змив город під Клинцем, весняним водотоком розмив старий деревоград, бруси якого виловлював мій батько із сивими дідами на плаву Топила у Малих Мошках. Уночі гул такий був, що вода із клинецько-черепинківських ровів ревіла і будила корів у маломошківських хлівах. І я, що виліз з колиски, причепленій до сволока, просився назад, учуваючи хвилі приливу в ногах… За кілька днів брусами городища-твердині Клинця з урочища Холодний Дуб батько, як кріпкий норич, норинянин Нориня, вивершив для корови й бика древню кріпость-хлівця. А з трьох річечок, що виходили з Клинця і сходились за Черепинками в норах Нориня, пили наша корова і пастух-я з живильного жерела колись суднохідних рік, де на берегах заплав перед походом у плав я повинаходив давній спів-сплав у знайдених урочищах-мулах-річищ костей-кісток мамутів-гігантів і круторогих волів-рогачів широколобих орачів погоничів шляхетських… Таким був юний дитячий мій ноєвий шлях.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.