“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прокинувся він у Попасній. Поїзд, наче запалений, важко дихав, з посвистом випускаючи попід колеса гарячі струмки пару. У вагоні жарко, нічим дихати.
Тільки розплющив очі й знову насіли сумні спогади. Бо й справді ще ніколи, у жодний свій приїзд, Григір не бачив дядька Филимона таким старим і немічним.
− Закупорення бронхів у мене, а ти стільки не писав.
І хотів би виправдатись, пояснити, що ніколи було за тим навчанням, що ждав кінця сесії, щоби поїхати та провідати, − але язик не повернувся. Хіба ж дядько з тіткою Наталею не знаходили для нього коли-небудь часу? Хіба ж не взяли його до себе у тридцять сьомому, коли батька, Михайла Васильовича, погнали до Сибіру, а мати залишилися заміжні за іншим? Хіба ж то не вони, разом зі старшим братом, Григорієм, підштовхнули його до того університету? Григорій навіть радив йому спробувати себе в письменницькій справі, але зараз часу й на листи не вистачає…
Полежавши кілька хвилин, Григір обережно зліз з верхньої полиці, взув черевики. Перевіривши кишені, чи на місці цигарки, вийшов у тамбур. Там, як завше, накурено, аж очі виїдає. Кілька чоловіків, з ночі трохи пом`ятих, хлопчик, вже чималенький, сором’язливий, у якого під нігтями чорніє бруд кольору воронового крила.
− Куди їдеш, герой? − ліниво, аби не мовчки, питають його.
− В гості до баби.
− Сам?
− Ні, з мамкою.
− Ти б сказав їй, хай нігті тобі обріже.
Григір став біля вікна, закурив. У густому тумані побачив сонце, яке нагадало йому перестиглий гарбуз.
− А батько твій де ж? − розпитували далі хлопчика.
− Розлучився.
− Іншу, мабуть, полюбив?
Хлопчик мовчки кивнув головою.
− Нічого, ось підростеш, поб`єш його.
− Ну його до біса!
Почувши цю, цілком дорослу, відповідь, Григір придивився до хлоп`яти. Це ж він сам, здається, саме таким мандрував колись з Донбасу на свою рідну Полтавщину, − пішки, маючи за плечима три класи освіти і напівпорожню торбинку… Ішов два тижні − через Слов`янськ, Павлоград, Полтаву… Стільки побачив і стільки почув − на все життя вистачить! Бува, і зараз прокинеться глупої ночі, а перед очима − вогник далеко в степу… Потім пригадається запах печених буряків… Як казав йому тоді безногий дідусь: не вмієш просити − значить, гордий. А гордим завжди живеться нелегко!
Так воно і є. А тут ще й Григорій: «Серце у тебе незахищене». Він, Григір, і справді завше жде від людини хорошого. А через те й повна відсутність дипломатичності у взаєминах з іншими, повна відвертість, а по цьому − жахлива втома, розчарування, депресія… Не дають спокою й спогади, наче просяться на папір. Та чи потрібне це зараз комусь?
Хлопчик відчув його погляд, підвів голову. Побачив виразні, наповнені любов`ю й мукою очі молодого дядька. Може, й хотів наблизитись, притулитись до нього, відчути його по-батьківськи ласкаву руку…
− А мати де працює?
− У шахті, плитовою…
Григір стиснув зуби, вийшов.
Поїзд, трохи перепочивши, знову рушив. І знову заскрипіли, захиталися вагони, поплили, наче річкою, буфети. Пакгаузи… Григір повернувся в купе, сів біля проходу, за маленький столик. Довго, мовчки, дивився, як попід вікном, то швидко, то поволеньки, пропливали некрасиві гілками, але прекрасні в своєму цвітінні абрикоси, що ось-ось мали викинути манюні горошинки рясної призеленкуватої зав`язі…
* * *
Минуло тридцять років.
Донбасом котилися страйки, і шахтарі все дужче підтягували свої ремінці. Проте відмовитись од примітної книжки, що саме з`явилася в книгарні, Володимир не зміг. Тільки побачив − «Вічна загадка любові» й не випустив з рук! Це ж про Григора Тютюнника, про його улюбленого письменника, книжку якого, «Коріння», він перечитує двічі на рік.
Володимир шахтар з діда-прадіда, мати якого теж не один рік працювала під землею, а до книжок – як той професор!
Розплатившись і відійшовши вбік, почав перегортати сторінки з гарними чіткими світлинами. Боже, де ж це він уже бачив ці пекучі, наповнені любов`ю й мукою очі?!
Присів до журнального столика, де лежали тематичні плани різних видавництв, швиденько переглянув автобіографію, дійшов до щоденників…
«Почато 5 травня 1959 року.
Прокинувся у Попасній. У вагоні нема чим дихати…
У тамбурі кілька чоловіків курять… Хлопчик років дванадцяти, в якого під нігтями чорніє бруд кольору воронового крила…
− Куди їдеш, герой? − ліниво допитується його хтось з курящої компанії.
− В гості до баби.
− Сам?
− Ні, з мамкою.
− Ти б сказав їй, хай нігті тобі обріже».
Дійшовши цих слів, Володимир зняв окуляри. Великі й мозоляві руки його, геть посічені шматками вугілля й породи, дрібненько тремтіли.
* У новелі використано кілька рядків зі щоденника Григора Тютюнника.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.