“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
НОВЕЛА З ЦИКЛУ «СІРА ЗОНА»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Серед ночі вулицею, як раз попід вікнами Клавдії, йшли танки. Йшли довгою колоною, розбудивши своїм скреготінням і гулом все містечко. Клавдія й без того погано спала, а тепер і зовсім лежала, як на голках. Лежала, слухала, як дзвенять асфальтом металеві траки, як гарчать двигуни, ядучий дим яких підіймався аж до п`ятого поверху й злодійкувато пролазив через старі дерев`яні вікна.
Може, хтось з сусідів вже підвівся, підійшов до вікна, Клавдія ж боялась і поворухнутись. Не дай Боже помітять – горя не оберешся! На думці про танки вона завше згадувала свого батька, який у війну з німцями теж був танкістом, двічі горів і навіть брав участь у відомій Прохорівській битві на Курській дузі.
Клавдія вже була чималенькою, коли батько повернувся з війни. Невисокий, натоптаний, трохи згорблений через довге сидіння за важелями механіка-водія. Ліва його щока і лівий бік шиї в помітних печених шрамах. Всі ж інші мітки війни, як виявилося, ховала гімнастерка.
Клавдії й досі впомку той давній ранок, коли вона вперше побачила батька роздягнутого по пояс. Було по-літньому тепло, і татусь, скинувши свою гімнастерку, рубав дрова. До синяви білий, міцний, він вправно махав сокирою, по-молодечому граючи м`язами своїх рук і грудей. Але коли повернувся до неї спиною, дівчинка ледь не зойкнула, вчасно притиснувши до рота свою долоньку. Як же йому не боляче з такими печеними ранами, з такими жахливими шрамами?! Клавдії здавалось, що м`язи, які так і гуляють татовою спиною, натягують помічені вогнем місця і мають приносити йому страшні страждання.
Тато помітив її переляканий погляд і все зрозумів. Він облишив роботу, загнав сокиру в колоду, підняв і швидко натягнув на себе гімнастерку. Йому потім і в шахтарській бані не кожен з гірників наважувався потерти чорну від вугільного пилу спину.
Клавдія з братом гордились татом. Вони ще не знали – що за нагороди були у нього на грудях, але бачили, як шанобливо поглядали на них чоловіки, які теж пройшли війну. Герой! Тато у них справжній герой! Але, випиваючи з друзями за Перемогу, він завше казав:
– Будь вона неладна, та війна! Щоб її більше ніколи не було!
І Клавдія запам`ятала ці татові слова на все життя. І навіть зараз, на восьмому десятку, згадує їх. Найчастіше – перед телевізором, коли показують якого-небудь місцевого командира, який закликає до війни зі всім світом і, не зважаючи на зрілий вік, по-хлоп`ячому меле: «Навіть треба взяти не лише Берлін, а пройти далі, до Парижу і не забути Лондон!»
І все це таким буденним тоном, нібито мова про якусь прогулянку містом, під час якої треба не забути купити хліба!
А танки все йшли…
Скільки ж їх?! І куди вони йдуть?
Куди ідуть – можна лише здогадуватись: на лінію, як нині кажуть, зіткнення. Раніше в війну були фронти, а тепер – лінія зіткнення. А «зіткнення» таке, що в містах і містечках по обидва його боки вже десятки будівель без вікон і дахів! І десятки чи сотні поранених і вбитих.
Скільки їх, таких ось залізних машин, – невідомо. Але зрозуміло, що десятки, а то й ціла сотня! Цікаво тільки, а де ж вони всі поміщались там, під землею, у шахтах?! Так-так, один російський політик так прямо з екрану й зморозив: шахтарі Донбасу воюють у танках, які вони знайшли під землею!
Ну, чи не дурне воно, люди добрі?! Хто ж їх туди міг опустити? Та і як ти таке величезне одоробло туди опустиш? Розібравши на частини? Так в того танка одна башта ширше будь-якої шахтної кліті.
Клавдія багато років пропрацювала рукоятницею біля стволу вугільної шахти і, слава Богу, надивилась, як бригади спеціалістів опускали під землю не лише розібрані на частини вугільні комбайни, породонавантажувальні машини та іншу підземну техніку, але й так званий довгомір: металеві труби, спеціальне кріплення для капітальних виробок, рейки для підземної колії, і знала – яке це непросте діло, якого воно потребує і досвіду, і майстерності! А тут, значить, спустились якісь хлопчаки під землю і десь у вибоях відкопали танки!
Ох-хо-хо-о-о… Важко зітхнула, дивлячись на вікно, де, немов од страху, тремтіли шибки. Перед війною донька хотіла поставити їй пластикові, та не встигла. А тепер воно й ні до чого. Тепер дай Боже пережити всі ці жахи, діждатись миру і спокою. Бо не може ж бути, щоб російські правителі зовсім лишились розуму, допустивши таке горе! Божевільних, як відомо, садовлять під замок. А ці живуть у справжніх палацах, їдять і п`ють на золоті, їздять в дорогих автомобілях. Ну, так подумайте ж і про простих людей, які, в першу чергу, й страждають від війни. Подумайте про тих, з кого ви й зацарювали. Не ваші ж сини та онуки стріляють там один в одного, не до вас у палац привозять чорні труни. Не розпатякуйте про нові зразки військової техніки, не радійте тому, що нею можна знищити весь білий світ. Людину, кажуть, можна й голкою вбити. Краще подумайте, як його швидше припинити цю кляту війну, а потім вимолити у своїх людей прощення.
А танки все йшли і, здавалось, кінця-краю не буде цьому брязкоту, цьому гулу, цьому тремтінню вікон. І знову пригадався батько, який давно став на Божу дорогу і, мабуть, наразі знаходиться в колі своїх друзів, що загинули ще в ту війну. У нього ж, українця, в екіпажі був і росіянин, і грузин. А тепер що коїться?! Були братами, а стали ворогами? Подумала й про чоловіка, який також не дожив до цих чорних днів, помер задовго до війни. Пригадала, з якою радістю стрічала його після зміни біля стволу. Виходив з кліті весь чорний від пилу, але завше веселий, привітний. І хоч на хвилинку, але затримувався з нею, не звертаючи уваги на постійні жарти його друзів. І так легко ставало у Клавдії після цього на душі! Так легко й просто. Адже життя шахтаря теж постійно висить на волосині: не обвал, так вибух або ще який нещасний випадок. Не раз бачила, як гірники виносили з кліті ношами зранене або й мертве тіло. Не раз хотіла розрахувати чоловіка з цієї шахти, нехай іде хоч на завод, хоч на будівництво, аби тільки не під землю. Та хіба ж він слухав! Спочатку дітей треба було підняти, вивчити, потім онуків… Без грошей же наразі нікуди. Так, слава Богу, і проробив до самої пенсії. Та й після того ще кожен рік їздив з бригадою на рибу – на Дон чи Манич, привозив і собі, і на продаж. Все старався хоч яку копійку в сім`ю принести. Але протягнув не довго, і вік його, що не кажи, заїла шахта.
Так замислилась, що не зразу й помітила, як перестало гудіти, тремтіти, дзвеніти траками. Колона відходила все далі й далі.
– Спаси вас Бог, синочки, – прошепотіла Клавдія. – Господи, Милосердний, спаси і помилуй! Пресвята Мати Богородице, заступниця наша, не допусти ще більшого горя, не дай розгорітися ще страшнішій війні, спаси і помилуй нас, спаси і помилуй, спаси і помилуй…
Піднялась, сіла в постелі, почала хреститись. Та так і завмерла, почувши далекий гарматний постріл…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.