“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
НОВЕЛА
Режисер однієї з українських кіностудій збирався зняти черговий епізод свого нового фільму за твором відомого донецького письменника, для чого треба було вирушати на Донбас. Бо де ж його ще побачиш такі височенні гори-терикони, нібито пройшов гігантський кріт? Де побачиш такі стрункі копри, без яких теж не уявити цей шахтарський край? А без цих пейзажів, без цих картин, звісно, не обійтись.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Правда, на дворі вже давно не революційний час і навіть не воєнний, вже сорок років радянській владі, шахтарський побут дуже змінився, тож без декорацій під час зйомок, мабуть, не обійтись. Значить, завантажуть у вантажівку і їх. Це ж не на собі нести.
І вже наступного дня студійний чорний ЗІМ (радянський «каділак» заводу імені Молотова) м’яко котився центральними вулицями шахтарського міста, схвально похитуючи вверх-вниз своїм передком: так, тут дійсно є чим помилуватись. Будинки високі, білокам’яні, сучасної, хрущовської архітектури. Пару разів промелькнули якісь арки зі звичними червонопрапорними лозунгами: СЛАВА… Кому слава – в машині не розібрали, та воно й так зрозуміло: партії, а може, й народу-переможцю, який десять років тому скарутив в’язи фашистському звіру. І фашизм подолав, і шахти відбудував. Дає тепер вугіллячко Донбас! Але режисер, як і вся його знімальна група, наразі жив своїм новим фільмом, подумки в далекі й легендарні часи, коли ще не було цих широких вулиць, цих проспектів, а були шахтарські страйки, які передували революції, були сутички з поліцією. І посивілий режисер знову відчував у душі якесь млосне відчуття, яке завше буває під час цікавої роботи. Де він тільки не працював, що тільки не знімав, а ось про шахтарів не доводилось. Режисер їхав разом зі своїм оператором. Слідом, автобусом і вантажівкою, решта знімальної групи. Оператор був молодший, переповнений енергією і часто крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Хоч і знав, що йому ще доведеться покрутитись з камерою. Режисеру ж треба буде ще домовитись з місцевою владою про допомогу у спорудженні потрібних для зйомок декорацій.
Режисер дістав кишеньковий годинник. О, вже під обід. А розумник Черчиль що радив? Радив ніколи на обід не запізнюватись.
І вони не спізнилися. Устигли у місьвиконком до перерви, де їх зранку чекали. І вже не відпустили, пообіцявши порішати всі питання, але спочатку треба з дороги підобідать.
Обідали довгенько, гості все розпитували, господар зі своїм помічником з задоволенням розказували. А розказати було про що: шахти працюють, будівельні організації також. Надумаєте і про сьогодення знімати – ласкаво просимо!
Нам ще треба буде виставити деякі декорації, – сказав режисер. – Сьогодні пошукаємо місце.
– А що за декорації?
– Нагадують старі хібарки, в яких жили колись і робітники заводів, і, мабуть же, шахтарі. Щоби все виглядало правдиво.
І через кілька годин, ближче до вечора, вони вже знімали звичні донбаські краєвиди, з цілою грядою старих териконів. І поруч зі старою закритою шахтою побачили широкий, хоча й не дуже глибокий яр, до схилів якого тулились старі, як світ, хатки. Можна було б подумати, що це якісь господарські споруди, але на кожній пічна труба, з деяких уже підіймався димок.
Дворики теж маленькі, на кілька фруктових дерев та на декілька грядок. А де беруть воду, чим поливають – не зрозуміло. Ні колодязя ж не видно, ні фонтану.Та й вулиці у звичайному розумінні нема. Ні дороги, ні тротуару. Петляє мимо похилених парканів скромненька стежина, виводить людей на верх ярка. Та не кожен і вибейкається, особливо старенький, з костуром.
– Це що ж, тут і досі живуть?! – не вірилось режисерові? – А як же вони восени, коли грязюка, слизько? Чи зимою?
Їх почули, задзявкали собачата. Звідкись з’явились замурзані діти. Сором’язливо поглядали на красиво вдягнених дядьків. З крайньої хати виповз старий у накинутому на голі плечі засмальцованому піджаку, в резинових шахтарських чунях. Сам невисокий, сивий, з непомірно довгими руками. Чи то не шахта так витягнула їх?
Гості підійшли ближче, привітались. Режисер – за руку.
– Здрастуйте, шановний! Живете тут?
– Та живу… Де ж його ще жить? А ви хто такі?
Видно, не часто зустрічає свіжих людей. Радий погомоніти. Трохи соромиться свого звичного одягу, застібає піджак, ховає, видно, отримані в шахті шрами.
Старому пояснили, що приїхали з кіностудії, будуть знімати кіно.
– Так це що – і в клубі покажуть?
– Ну а як же! Покажуть. У вас тут клуб є?
– Клуб? Та вроді є.
Посміхнувся, опустив голову, ховаючи ту посмішку. Що йому той клуб? Він своє відходив. Влітку ще виходить, почовгає по двору, подлубається на грядці, а взимку й не вилазить. Рідко буває, як гарна годинка, легкий морозець та сонечко. Тоді тільки й висуне носа. А коли сніг там чи дощ, то й киснуть з бабою цілий день біля груби.
– І давно ви тут живете? – озирався навсібіч режисер.
– Та все життя. І живу тут, і працював тут, на шахті.
– І скільки ж це вашій хатці років?
– Та вже й не пригадую. Тут же ще батьківська стояла, землянка, а тоді я вже підновив, вивів стіни. Так і живу.
– Топите пічку?
– Ну а як же? І їсти ж варити, і обогріватись. Воду, правда, так нам і не провели, від фантала носимо. Далеченько. А електрика є. Таке добро! Не те, що той каганець.
– А топите ж чим?
– Як – чим? Вугіллям. На шахті виписують. Як пенсіонеру, безплатно!
Так до вашого ж двору і не під’їдеш! Як же те вугілля підвозите?
Старий трохи зніяковів.
– Та то так. Самоскид вигружає там, наверху. А в двір уже відрами.
– Це такою крутою стежкою?!
Режисер тільки похитав головою.
– А ми ще взяли свої декораціїї…
– Що? – не зрозумів старий.
– Нічого-нічого, то я так, – зашвидив режисер. – Вибачайте, шановний, може все-таки поясните… А чого вся ваша вулиця побудована в ярку? Чому не на рівному місці? Землі ж, дивіться, скільки!
– Так тут же дармова земля. Навіть за царя нічого не коштувала. Тому люди тут і селились. Хто заможніший – той потім перебрався в інше місце. А такі, як ми…Та й звикли ж уже. Як, було, звикали й до шахти.
– Да-а, – зітхнув режисер, – а ми сьогодні проїжджали вулицями міста, бачили стільки новобудов!
– Будують, – зрозумів його старий. – Багато будують. Та нам уже що… Я ж кажу, що звикли до свого двору. Бо нічого ж кращого не бачили. Та й взагалі нічого в житті не бачили. Як узяв ще хлопцем той обушок, як спустився під землю, та так і до старості. Третину свого життя не бачив сонця. Спочатку жили в загальному бараці, потім побудувались тут. Бо в тих же бараках після роботи по-людськи ніколи не відпочинеш. Там же один скаче, другий плаче, третій жінку ганяє. І в кожній родині по п’ятеро дітей!
– А як це місце у вас називається?
– Собачівкою! Бачите ж, які у нас собачки гарненькі, – посміхнувся, нахиляючись до невеличкого песика, що аж підстрибував на місці. Нахилився, узяв на руки.
І вже за мить був облизаний ніжним язичком.
Оце, видно, в людини і вся радість, сумно подумав режисер, який мав і прекрасну, з усіма зручностями, квартиру, і цікаву творчу роботу, і за віком був не молодшим за цього шахтаря, але на вигляд їх і трішки не порівняти! Що тільки робить з людьми довготривала і важка праця… І режисеру, інтелігентному і уславленому чоловікові, що теж народився в робітничій сім’ї, але обрав собі інший життєвий шлях, захотілось обійняти старого шахтаря за плечі, нібито за щось вибачаючись перед ним. І режисер не втримався, обійняв, легенько ляскаючи донбасівця долонями по спині.
Старий засоромився. Він завше соромився уваги високого начальства. Високим начальством був для цього і цей киянин. Колись на сьоме листопада, тобто на чергову річницю революції, його, тоді ще молодого передовика, запросили на трибуну, вручили якусь круглу медаль.
– Скажіть же пару слів, – попросив парторг ЦК (була така посада). – Порівняйте, як ви працювали до революції і як при радянській владі. Давайте!
– Та як, – одразу почав вибійник, – раніше ж хазяїн їздив на фаетоні, а сьогодні завідуючий шахтою – на лінійці…
– Ви про себе, про себе, – квапився парторг.
– А я і за царя ходив пішки, і зараз…
Відтоді його на трибуну не запрошували…
Старий з песиком провели гостей за хвіртку: один помахав їм рукою, другий – кумедним хвостиком.
– Приїжджайте ж іще!
– Обов’язково! У нас же робота.
Так, робота, зйомка фільму. І зйомка без будь-яких побутових декорацій, які мали б підкреслювати вбогість дожовтневого життя, бо ще й зараз у будь-якому шахтарському місті є свій Шанхай або своя Собачівка, завітавши куди, можна повернутись на сто років назад.
Попрощались, пішли. Подали з машини прощальний сигнал.
Старий стріпнувся, не розуміючи – звідки воно. Тричі схилив у той бік голову. І коли розтанув звук двигуна, тихенько почалапав до своєї оселі.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.