Федору Макарову, письменнику
Військових, що прийшли, було двоє. Один, невисокий, миршавенький, здається, після поранення, одно шморгав гострим, як олівець, носом і постійно притримував ремінець гвинтівки, що сповзав з його плеча. Другий був на голову вище свого напарника, міцної статури, з розхристаною гімнастеркою, під якою виднілась виставлена напоказ флотська тільняшка. Незважаючи на слизьку після вранішнього морозцю землю, він за довгу дорогу з райцентру, здається, ніскільки не притомився, по-молодечому поводив міцними плечима і збивав зі своїх кирзачів важку багнюку
- Ну, що там? – нетерпляче спитав він наполохану жіночку, що вийшла за ними з хати дезертира.
Спитав і стягнув з плеча свою гвинтівку. Взявся за свою і його товариш.
– Наразі вийде, – ледве прошепотіла вона.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Обидва ці військові служили у військкоматі, відловлювали по селах і відводили до райцентру дезертирів. Дізнались від добрих людей і про цього… Самсонова. Дати б йому, падлюці, зараз у спину прикладом – так баби ж знову галас піднімуть! А їм, конвоїрам, так уже набридли ті сльози й крики! Не за тими плачете, не за тими! Цих сук й жаліти нічого!
Самсонов не вийшов, а, здається, вискочив з хати, на ходу надіваючи шапку. Та й «сидор», тобто полотняний мішок, не забув. Видно, з харчем. Запасливий, одначе. Знає, що згодиться: хоч на фронті, хоч у тюрязі. А куди він тепер потрапить – жодна душа не знає.
Вискочив, підбіг до паркану, де й топтались солдати. Хлопці, здається, непогані, дозволили йому швиденько зібратись. Розуміють, що втікати йому нікуди. Куля дожене. І відповідати за це нікому. Дезертир – він і є дезертир, ворог народу. Застрелять – і всі діла.
– Готовий? – гаркнув старший з конвоїрів.
– Так точно! – чомусь по-військовому відповів Самсонов.
Солдати засміялись. Худий витер долонею вологий ніс.
– Що, не забув, як відповідати? Сподіваєшся ще послужити? А в тайгу
сибірську не хочеш?
Але Самсонову вже було байдуже. Тільки б не розстріляли. Та й за що?! За те, що потрапив ув оточення і дивом вирвався з того пекла? І через кого? Через теж ж командування, яке вчасно не дало наказу відступати. Чи краще було б загинути в тих болотах? Бо ні боєприпасів, ні їжі хоч якої вже кілька діб не було. І куди не поткнись – скрізь німці. І так поливають зі своїх шмайсерів, що весь ліс усіяно зрізаними свинцем гілками.
– Тоді пішли!
Жіночка, здається, лише тепер отямилась, закричала, кинулась на шию. Самсонов із зусиллям відірвав її і, витираючи сльози, посунув попереду конвойних.
Село неначебто вимерло. А хтось же побачив, як він прийшов. Хтось же повідомив у райцентр. Може, й наразі, цієї ось хвилини, позирає у вікно.
Жіночка пробігла за ними з півсотні метрів і відстала, плачучи. Зате звідкись узявся якийсь старий. Не такий вже й старий, як підтоптаний. У розбитих чобітках, у поганенькій заячій шапці. Видно, батько дезертира. Наздогнав їх уже на краю села.
– Вам що, громадянин? – озирнувся старший. – Що треба?
Старий зупинився, взявся за свою шапку, нібито хотів зняти, як перед високим начальством. Але не зняв, лише вклонився.
– Так я… той, батько його.
– Батько? А що ж ти так його погано виховував, батько? Що ж він у тебе
від війни бігає? Люди воюють, не жаліють свого життя, а ваш дезертирував і під баб’ячий поділ сховався! Не задихнувся він там?
– Хи-хи-хи, – захихикав його напарник.
Старий похитав головою.
– Так я ж казав… і він збирався до райцентру, у військкомат. Та не встиг,
ви прийшли.
– Довго збирався! Треба було б одразу, як вийшов з оточення, до будь-якої військової частини звернутись. До будь-якої! А він одразу додому побіг.
– Та яке там побіг, товаришу… кгм, – почав і змовк старий. Видно, зрозумів, що товаришами їм уже не бути. – Він ледь ноги притягнув, з голоду та холоду.
– Ось тепер і відпочине! У штрафному батальйоні!
Старий намагався ще щось сказати, щось пояснити, але не дали.
– Діду, ти все сказав? Усе? Тоді завертайся і – додому!
Але, придивившись до старого, додав:
– Можеш підійти, попрощатись.
Старий батько підійшов, обняв сина. Солдати, дивлячись на те, тільки нетерпляче переминались.
– Давай-давай, – не витримав старший. – Відчалюй собі!
Проте старий «відчалювати» не спішив. Кілька хвилин дивився їм услід, у спину рідній кровинці, яку все ж таки було дуже жаль, і знову зателепав слідом.
– Ну, ти що, не чуєш, що тобі кажуть? – несподівано оскаженів старший. – Чи хочеться багнюку помісити?
А йти й справді важко й гидко. Гидко, бо слизько. І це ж не кілометр, не два. До райцентру верст вісім. Не скоро, ох, не скоро проведуть у них дороги. І до райцентру грунтова, і далі райцентру також.
Старий знову відпустив трійцю, що йшла попереду, на півсотні кроків і посунув за нею. Конвоїри по черзі озирнулись, побачили і тільки сплюнули зле.
– Хрін з тобою, старий йолопе! Плетись, коли ніг не жаль.
Так і йшли, не розмовляючи і дивлячись собі під ноги, аби не послизнутись. І нічого не вдієш, бо це ж початок весни, мертвий сезон. Зате потім прийде справжнє тепло, земля-матінка набере вологи, запарує так, що в багатьох з’являться від тієї картини сльози. А в старого й наразі очі на мокрім місці. Ішов і ловив кожний крок сина.
До райцентру, до військкомату, вони добрались уже під обід. Молоді притомились, а про старого й казати нічого. Ось так би й сів його прямо на землю, бо ноги аж тремтять. Але старий не сідав. Пройшов за ними до двору, став недалечко. Біля самого ганку військкомату купка молоді. Чи то новобранці, чи такі ж дезертири.
Старший з конвоїрів знову закурив і вже миролюбно поглянув на свого арештанта.
– Слухай, Самсонов, – мовив і навіть посміхнувся, – іди, попрощайся з батьком і поклонись йому в ноги. Чуєш, тричі поклонись! І швидко назад!
Самсонов, що на таке й не сподівався, кинувся до батька.
– Спаси тебе Христос, батьку! Спаси Христос! Спаси…
Дякував і кланявся. Дякував і кланявся, не звертаючи уваги на хлопців біля ганку, що, як один, повернулись в його бік. Затим, уперше за життя, поцілував старого в щоку.
- Ну, нащо ти ото стільки верст ноги бив? Простились би вдома.
– Синку , – витирав сльози старий, – та вони б тебе дорогою вбили…
– Як це – убили?! – недовірливо осміхнувся той.
–Та так. Вивели б за село та й пристрелили, щоб не вести тебе по
грязюці сюди. І сказали б, що хотів утекти. Було вже таке, розказують… А при мені, як свідкові, не посміли.
Почувши це, хлопець-дезертир опустився перед батьком на коліна.
2020 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.