Микола Поровський. На узліссі

1466

Член Національної спілки письменників України Микола Поровський не надто відомий широкому загалу як талановитий прозаїк. Здебільшого його знають як одного із засновників Народного Руху, народного депутата кількох скликань Верховної Ради України. Влітку 2014 року Микола Поровський пішов добровольцем до Збройних Сил України, був спершу на посаді старшого офіцера артилерійської бригади, а згодом заступником командира 3-го полку спеціального призначення. Він брав участь у Антитерористичній операції на сході України. Нещодавно у видавництві «Азалія» вийшла нова повість Миколи Поровського «Щоб в синім небі стрічка золота». Зараз готується до друку друга частина цієї повісті про бої на Дебальцівському плацдармі. Пропонуємо читачам уривок із повісті.

 

Змінивши напрямок і, описуючи дугу, бойовик рушив просто до нашої засідки. Його напарник побіг далі полем до узлісся, не змінюючи напрямку.

Бойовик наближався. Нас відділяли лише якихось півтори сотні метрів. Я навів трикутник оптичного прицілу йому в голову.

«О-о-о, та у тебе, сепар, автомат крутий – російської моделі АК -103, ще й із коліматорним прицілом,– зауважив я.– О-о-о, та в тебе і тату на шиї, й підстрижена борідка під іспанку – по-модному виглядатиме покійник”.

Другий бойовик, що біг полем до узлісся, досяг перших дерев і махнув спільникам рукою з автоматом по колу, сигналізуючи, що шлях вільний. Тієї ж миті вся ДРГ рушила із лісосмуги на поле. Вервечкою, вони швидко побігли прокладеним слідом, і я, один за одним, нарахував 12 постатей.

Це була їхня фатальна помилка. Вони поспішали, мабуть, маючи завдання на світанку вийти на дорогу й влаштувати засідку, тож замість дочекатися, поки дозорний огляне глибину узлісся й подасть іще один сигнал, вирушили на поле.

”У кого стріляти першим?– майнула думка і одразу ж знайшлася відповідь: – Першим треба знищити командира – того, що дивився у бінокль. Він найдосвідченіший, а цей бойовик, що йде до нас, вже нікуди не дінеться, на рівному, як стіл, полі”.

Я перевів приціл із бойовика на постаті диверсантів, які вже досягли середини поля. Третій, четвертий, пятий…Ось він, командир ДРГ, біжить посередині групи – на правому передпліччі метляє шматок надірваної тканини маскхалата, автомат у руках і раз у раз оглядається на бойовика, який прямує до нашого острівця чагарника.

Я зробив поправку на вітер – змістив основний трикутник шкали на випередження перед обличчям командира бойовиків, видихнув, затамував подих, і повів ствол СВД синхронно з біжучою постаттю, одночасно м’яко і плавно натискаючи на спусковий гачок. У нього хід кілька міліметрів, і я відчув, як пружно він посувається під пальцем.

– На рахунок три – вогонь!– пролунала із рації команда капітана Кузьми.

Цієї миті командир бойовиків раптом знову, на бігу, повернув голову у мій бік. Наші погляди на мить зустрілись. Без оптики він ну ніяк не міг мене бачити, а все ж було відчуття зорового контакту. У прицілі я чітко побачив його очі – хижі очі, як у того вовка, що запав мені в пам’ять. І кривий вишкір чи то напівусмішку його рота.

Автоматично я дотиснув курок. Гримнув постріл. Штовхнув плече у віддачі приклад гвинтівки. Я не відривав погляду від прицілу. Із голови командира бойовиків бризнув червоний струмінь, розкидаючи по снігу кров навпереміж із шматками мозку. Він змахнув руками, випустив автомат і боком повалився на сніг.

Тієї ж миті автоматні черги з узлісся, постріли СВД і правофланговий кулемет вдарили по бойовиках.

Ворожа диверсійна група миттєво повалилась на сніг, уцілілі огризнулись автоматним вогнем.

Кількох диверсантів наші одразу поцілили, бо із поля залунав протяжний і розпачливий крик.

Бойовик, який ішов у наш бік і наблизився вже метрів на сорок, на звук мого пострілу аж присів від несподіванки, але тієї ж миті дав довгу чергу із автомата по нашому чагарнику. Кулі заплескали поблизу об гілки кущів. Це тривало якусь секунду-дві, доки мій напарник, що затаївся на запасній позиції, дав коротку чергу із автомата. Бойовик голосно й протяжно скрикнув і повалився горілиць на сніг.

Викрик смертельно пораненого – це неймовірний звук. Це не крик живого, це крик вже мертвого – від нього мороз йде по шкірі, скільки б разів ти не чув його у бою.

Мій напарник спізнився із пострілом на кілька секунд, і це могло коштувати нам життя, якщо б бойовик послав чергу з автомата більш прицільно. У хвилини смертельної небезпеки людина відкривається із найнесподіванішого боку: може здійснити героїчний вчинок, а може розгубитися і увійти в ступор, а потім неможливо і собі самому пояснити, що ж і як таке сталося, а може також піддатися паніці й вчинити неадекватну дію. У цій ситуації зовнішній фактор один – смертельна небезпека, а внутрішніх чинників скільки завгодно: морально-психологічний гарт, фізичний стан, здатність боротися за життя і інше. Тут проявляється клініка реакції організму на небезпеку.

Наші розвідники з позицій на узліссі далі вели тяглий автоматний і кулеметний вогонь по бойовиках, які залягли на полі. Я теж двічі вистрілив у постать, яка там, лежачи, вела вогонь із автомата.

Бій – як правило, розвивається швидко. Він може тривати всього кілька хвилин і при цьому принести якійсь із сторін непоправні втрати. Реакція, мислення у командира і бійців повинні бути настільки швидкими і грамотними, щоб не дозволити противнику перехопити ініціативу в бою. Успіх приносить миттєве правильне рішення командира в поєднанні зі шквальним вогнем по ворогу, нанесенням йому максимальних втрат і розвиток успіху жорсткими, рішучими діями. Тут не треба церемонитися і керуватися такими загальновідомими поняттями як гуманність, людяність, милосердя – це все нісенітниці. Тільки вогонь, вогонь і ще раз вогонь з усієї зброї на знищення!

Невдовзі диверсанти, притиснуті до землі нашим обстрілом, перестали відстрілюватись. Вискочити їм було нікуди. Снайпери, кулемет і автомати, що били перехресним вогнем, не залишали їм ніякої надії прорватися через поле назад у лісосмугу.

– Припинити вогонь! – пролунав із рації голос капітана Кузьми. -Всім чекати команди.– Снайпери – вогонь по всьому, що поворухнеться…

На узліссі бахнув постріл із СВД і знов на полі пролунав викрик пораненого чи вбитого.

Через кілька хвилин я помітив у оптику, що над місцем, де залягли сепари, піднялась рука і заметляв шматок білого бинта.

– Нє стрєляйте!!! Ми сдайомся! Нє стрєляйте !!! – донісся звідти крик.

– Підняти руки! Всю зброю залишати на місці! – пролунав від узлісся голос капітана Кузьми.– Виходь по одному із піднятими руками!

– Нє стреляйте!!! Ми сдайомся! Нє стрєляйте !!!– знову повторилися крики.

На полі підвелась постать у маскхалаті із піднятими руками. За нею підвелися іще троє. Двоє підтримували одного – очевидно, пораненого.

– Виходь сюди із піднятими руками! – повторив команду капітан.

Один за одним бойовики рушили полем до узлісся, куди всього півгодини тому так прагнули потрапити. Ми не зводили із них прицілів. Невдовзі вони підійшли до узлісся. Двоє розвідників вигулькнули із хащі, поквапно їх обшукали і під цівками автоматів повели у ліс.

– Двійки «Рисі» і «Марса» – на догляд,– знову пролунала із рації команда капітана Кузьми.– Відстань між парами 10 метрів. Снайперам прикривати.

Четверо розвідників залишили позиції на узліссі і перебіжками попрямували до місця, де лежали убиті й поранені диверсанти…

– «Еней» – «Шиншилі», – сказав я у динамік рації.– Виходжу на догляд. Веде спостереження «Сімка».

Я залишив своєму напарнику його гвинтівку СВД і рацію й наказав слідкувати за лісосмугою, а сам дістав пістолет АПС – добре пристріляний механізм убивства і теж рушив на догляд убитого бойовика.

 

Довідково: Автоматичний пістолет Стєчкіна (АПС) розроблений в 1948 році і прийнятий на озброєння в СРСР у 1951 році, так само, як і пістолет Макарова. Озброюють цією зброєю офіцерський склад і деяких солдатів та сержантів спецпідрозділів. Головною особливістю АПС є можливість стріляти чергами і одиночними пострілами. У дворядний магазин можна помістити 20 патронів.

 

Він лежав горілиць, дивлячись у небо осклілими невидющими очима, і сніг під ним набрякав кров’ю. Я підняв його автомат, закинув за спину, вийняв із розгрузки шість автоматних магазинів, а із гранатної сумки – 4 гранати. Потім зняв аптечку і обшукав кишені. Ніяких документів при ньому не було – як заведено, диверсанти виходили на завдання безіменними. Перевернув його долілиць, зняв наплічник і схрестив йому ноги – ознака, що догляд проведено.

Мене тягло, наче магнітом, до командира бойовиків, який після мого пострілу лежав посеред поля. Поквапно я рушив до місця, де знаходились убиті диверсанти і де наші розвідники проводили догляд й надавали допомогу важкопораненим.

Командир бойовиків так і лежав на боці в снігу, неприродньо закинувши голову у шоломі, із якого на сніг витікало та розпливалося червоною паруючою гірляндою місиво із крові та сірих клаптів мозку. Мене одразу замлоїло від цього видовища. Кілька разів глибоко вдихнувши морозного повітря, я дістав із нагрудної кишені плястерку валідолу, яку завжди там ношу на всяк випадок, кинув таблетку під язик. Одразу трохи полегшало.

Належало теж обшукати мертвого – забрати документи і зброю. Я потягнув його за рукав, перевернув тіло на спину. Крізь діру у рукаві маскхалата побачив на куртці шеврон із чорною вовчою головою й сріблястим написом півколом угорі «Добровольческий полк «Варягъ». Я нагнувся, зірвав шеврон і, заміряючись оглянути нагрудні кишені, в прорізі яких були вставлені шматки «георгієвської» стрічки, упритул побачив обличчя бойовика. Машкара смерті іще не встигла накласти на нього свій відбиток. Над правою бровою кривавилась маленька дірочка від кулі, а на губах так і застигла напівусмішка, яку я бачив у прицілі перед пострілом.

Вгледівшись у обличчя, я раптом здригнувся. Переді мною лежав на снігу, в калюжі крові, мій давній знайомий – затятий опонент у суперечках в фейсбуці, командир розвідгруп у формуваннях ДНР Анатолій Косенко. На сайті «Миротворець» під його фото було зазначено: «Бойовик НВФ. Перебував у бандформуваннях ДНР «Восток», «Рубеж», «Булат» – позивний «Пітбуль». Житель міста Москва, родом із міста Зугрес Донецької області, служив десантником у Радянській армії, та у 98-й аеромобільній (Болградській) дивізії й 25-й повітряно-десантній бригаді ЗСУ». У мене підігнулися коліна і я сів навпочіпки, як перед тим вовком-сіроманцем, на останньому своєму полюванні.

Ошелешено я дивився на мертвого – нещодавно винахідливого у суперечках колишнього знайомого і водночас смертельного ворога, із яким доля поставила по різні боки життя і смерті. Я відчував, що видовище тієї миті – коли бризнув червоний струмінь із його голови, розкидаючи по снігу кров навпереміж з шматками мозку – тепер не залишить мене до кінця моїх днів. Як же просто було мені казати снайперу – сержанту Іванюку, що пережив схоже, слова розради, і якими фальшивими були ті мої слова на моє теперішнє розуміння.

Розвідники завершили догляд – зібрали зброю, зняли із убитих боєприпаси, наплечники та інші трофеї.

Я підібрав автомат убитого командира сепарської ДРГ, витяг із розгрузки боєприпаси, зняв бінокль та укв-рацію «Моторола» і його рюкзак-трьохденку, – речі того, хто нещодавно був моїм співрозмовником у фейсбуці та мав ім’я Анатолій Косенко. Вони стали бойовими трофеями, а сам він – безіменним трупом посеред поля.

Розвідники, обвішані трофейною зброєю і наплічниками убитих, потягли попід руки до узлісся двох перев’язаних важкопоранених, а тіла шістьох і того бойовика, якого застрелив мій напарник, ми залишили на тому ж місці, де вони зустріли свою смерть. Такий закон війни! Нічого тут не зробиш!

Після бою ми підемо звідси, а тіла убитих залишаться. Вони лежатимуть задубілі на морозі і невдовзі до них прилетять ворони. Спершу вони віддаля стрибатимуть по полю, щораз звужуючи коло, аж поки найсміливіша з ворон не усядеться на голові убитого… Уночі з лісу на поле, на запах замерзлої крові і смерті, підберуться до тіл лисиці. Вони пообгризають убитим руки і обличчя… А на третій день після стрілянини на узлісся прийдуть із села всюдисущі підлітки. Вони визбирають стріляні гільзи, підберуть загублені патрони і побачать на полі тіла убитих й, звісно, вдома розкажуть дорослим. Тож десь на четвертий чи п’ятий день на поле прийдуть із села кілька чоловіків, відтягнуть убитих до узлісся, знімуть із них куртки, берці та ремені й, видовбавши у мерзлій землі одну на всіх яму, прикопають тіла. Невеликий горбик землі із сяк-так зробленим із лісової деревини хрестом – усе, що по них залишиться. І ніхто не прийде сюди їх шукати – ні рідня із далекої Росії, ні родичі тих, що із донецьких поселень… «Ушол радімий, і не вєрнулся, – може, скаже десь стара мати, сплакнувши. – Навєрноє, сгінул гдє-то синочєк»..

– «Нічєво, баби іщо такіх долпайобов нарожают», – скаже російський командир підрозділу найманців, підписуючи зведення про бойові втрати і викреслить їх імена зі списку. І все…

А весною розтане на полі просякнутий кров’ю сніг, земля вбере її у себе й перетворить у бур’ян, який зійде поміж пожухлою стернею, і на могилі теж виросте зелена трава. Мине рік і горбик на могилі просяде, зрівняється з землею, а осінній вітер повалить благенький струхлявілий хрест. І не залишиться по них нічого – тільки пляма трохи зеленішої трави на місці поховання. А нащо все це було – не скаже, мабуть, ніхто.

Разом із розвідниками, які тягли двох важкопоранених, я прийшов у базовий табір. Там на колінах стояли із зв’язаними руками полонені бойовики.

Я скинув до купи трофеї і підійшов до них. Крайнім в короткій шерензі полонених стояв на колінах зовсім юний хлопчина – типовий русак, вилицюватий, із монгольським розрізом очей, великим ротом і пухлими губами. Розширеними від жаху очима він дивився на пістолет у моїй руці.

– Нє стрєляй – ми же братья, – озвався він майже пошепки, коли я підійшов упритул.

– А чого ж ти, мишебрат, прийшов сюди – нас убивати? – я навів пістолет йому у голову.

– Нєт! Я нє убівал – вот тє крєст…Не стрєляй, укр, мать дома в Пітєре адна –не пєрєживьот.

Його губи тремтіли, і було видно, що він боїться умерти зараз, отут, у цьому засніженому і нікому непотрібному лісі, коли так гарно сходить сонце і виблискує сніг, і вже пахне весною.

– Заткнись. Підведись. Спиною до мене.

Я ретельно обшукав полоненого. Те саме «Рись» і «Фока» зробили з іншими.

Підійшов капітан Кузьма.

– Хто командир вашої групи? Хто із вас старший?– запитав він полонених .

– Нєту. Убіт самим пєрвим, – відповів один із полонених.

– Яке було ваше завадання?– запитав я юнака.– Ну, бистра…

Той на мить зам’явся, оглядаючись на інших.

– Павтаріть вапрос? – я приставив ствол пістолета йому до перенісся.

– Устроіть засаду і мост падорвать, – тремтячим голосом відповів він.

Його треба було «дотиснути» й отримати всю необхідну інформацію.

– За вамі другіє подраздєлєнія ідут?– я далі тримав пістолет націленим йому в голову. – Есть єщо в лесопосадкє ваши? Толька нє врі – застрєлю, єслі соврьошь.

– Нєт – ми адні билі. А вабщє нє знаю,– відповів найманець.

Я підійшов до наступного полоненого. На вигляд йому було років під сорок, статура з військовою виправкою, худе обличчя із запалими щоками, вольове квадратне підборіддя.

-За вамі другіє подраздєлєнія ідут? Сколько ваших в Логвіново?– задав я те саме запитання.

Він подивився на пістолет у моїй руці, презирливо скривився і демонстративно втупився поглядом кудись у далечінь.

”Усе зрозуміло,– подумав я. – Цей кадр із професіоналів”.

– Ану расстєгні воротнік, – я шарпнув його за комір уніформи. Ґудзик зіскочив з петлі і під форменкою я побачив десантний тільник.

– Что заканчівал? Рязанскоє висшеє, воздушно-дєсантноє, командноє, дважди Краснознамьонноє учіліщє? – із сарказмом запитав я.

– Кагда я учіліщє заканчівал – тебя там нєбило, – процідив він крізь зуби.

– Прив’яжіть їх до дерева, – наказав солдатам капітан Кузьма. -Потім ретельно допитаємо кожного.

– А що із тим бойовиком, який вийшов на вас? – спитав я капітана.

– Із ПБ застрілили, – байдуже відповів він. – Лежить он у лісі – можете подивитись.

 

Довідково: ПБ – пістолет безшумний: індивідуальна зброя підрозділів воєнної розвідки та спецпідрозділів інших силових структур. В пістолеті застосовується спеціальний інтегральний глушник звуку пострілу.

 

Наша група знову зайняла свої позиції. Ця сутичка із ДРГ могла бути тільки прелюдією перед справжнім боєм. У засідці ми пролежали до вечора.

Надвечір від дороги за лісом почулося надсадне гудіння десятків автомобільних моторів. За звуком можна було здогадатись, що йшла військова колона із Дебальцевого. Ми її врятували від обстрілу чи розгрому, хоча ніхто в колоні про це і не здогадувався. Через годину пішла іще одна довга колона…

Наші війська залишали Дебальцівський плацдарм.

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (269), 14.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!