(Ліричні нотатки ветерана бойових дій на Сході України)
Сьогодні нашому підрозділу пощастило: в результаті чергового розведення військ ми опинилися за лінією розмежування на найбільш віддаленій ділянці.
…Вдалині виднілася якась дивна будівля. Зблизька виявилося, що це була напрочуд красива і багата садиба місцевого олігарха. Будинок розташовувався в саду: перед його вікнами і широкою критою верандою розкинувся великий квітник, облямований темними столітніми смереками. За ними зеленою стіною бовванів у далині густий і розкішний фруктовий сад. З іншого боку до будинку примикав двір, служби, флігель, гараж і за всім цим господарством виднівся ще один двір, але вже дещо менший, з декількома будівлями. Наша бригада зайняла садибу на третій день п’ятого за рахунком розмежування. Увійшли вночі, втомлені, голодні і злі. Лаючись і голосно перегукуючись, довго нишпорили і бродили порожніми, обірваними і спотвореними артилерійським вогнем численними кімнатами, в яких гучно відлунювали наші кроки, шукаючи за допомогою кишенькових ліхтариків кімнату або куток, де можна було б прилягти і відпочити. Нарешті я знайшов якусь глуху, захаращену уламками меблів кімнату з ліжком, і, як був у всьому одязі, повалився на ліжко, відмовившись від вечері.
Вранці прокинувся досить рано – не було ще й шести. У розбите вікно, освітлюване невидимим для мене веселим сонечком, м’яко світило ласкаве весняне небо. Швидко скочивши з ліжка, я озирнувся навколо. Кімната була в одне вікно з рештками червоного, синього і зеленого скла в рамі. В кутку стояло велике, вирізане з дерева розп’яття, стіни посічені кулями і шпалери клаптями звисали від розписаної візерунками стелі до підлоги. Кілька понівечених віденських стільців, крісел і столиків лежали на підлозі вперемішку із шматками битого кольорового скла, якимись папірцями і засохлою глиною. Я вийшов з кімнати, минув ще кілька таких же порожніх і спотворених війною кімнат. В одній з них, досить великій і світлій, звернув увагу на красивий, чудового голландського малюнка, коричневий вцілілий камін, а поруч з ним статую Наполеона в традиційному трикутному капелюсі. Вийшов через провалену снарядом стіну на балкон, з якого виднівся сад. Перед ним розгорнувся, як сувій полотна, квітник, і виструнчилися знайомі ще з ночі темні розлогі ялини. У повітрі війнуло свіжістю і тишею, міцно духмяніло теплими випарами землі, квітами і горіховим листям. На траві, на листях дерев, на каменях і навіть на смітті – виблискувала діамантами густа роса. Сонце сяяло вже досить високо. З невидимого звідси ставка долинало монотонно-зумкотіле соковите гудіння жаб. Над нерухомою зеленню саду, над тихими сумними руїнами, над білими колонами балкона і купами сміття розкинувся глибокий блакитний небесний купол, ніжний і безтурботний. Я з сумом зітхнув і повільно, уважно роздивляючись на всі боки, попрямував широкою горіховою алеєю вглиб саду. Було ще рано, але в дворі вже лунали голоси солдатів і два рази до мого слуху долинуло гарчання американських БТРів. Десь у глибині саду боязко свиснув соловей, і, зробивши лише одне філігранне колінце, тут же замовк. У кущах і в листі горіхів безтурботно шуміли і вовтузилися горобці, перепурхуючи з місця на місце і весело цвірінькаючи. Всюди відчувалося розбуяле життя, радість руху, аромати весни і сонця. Життя в саду вирувало, клекотіло: кожен кущик, кожна гілочка і кожна алея народжували сотні різних звуків, то ледве вловимих і непоказних, то дзвінких, галасливих і несподіваних – мелодійно насвистуваних чи нескладно стрекочучих, схожих на кулеметний тріск. У траві на весь голос озвучували свої трелі коники і сичали цикади, з густих вершин дерев нестримно-веселими каскадами зривалося цокання дроздів, зусюди лунали горобині сімейні сварки, а здалеку, з глибини саду, долинало гучне зозуляче кування. Вона збиткувалась довго, з короткими перервами, але, коли зачула мої кроки, що тихо шаруділи по гравію, закувала ще раз, смішно і поспішно, ніби видавлюючи з себе і, фуркнувши з вершини старого горіха, легко шумнула крилами стороною від мене. Я із задоволенням дивився на все, що мене оточує, широко розплющеними очима, прагнучи якомога більше побачити. Боже! Яка ж тут утіха і благодать! Давно я не зрів, не зустрічав і не відвідував такого милого куточка землі! Цей сад нагадав мені мій ріднокрай. Там, у тих місцях, де проходило моє дитинство, теж був такий же красивий і розкішний парк. І чи не тому мені стало на душі невесело і сумно? Не знаю. Я спрагло, на повні груди, вдихав свіже бальзамічно-благовонне повітря алей і галявин, жадібно підставляв обличчя в обійми сонця, дивився навколо і все ніяк не міг надивитися і намилуватися. Душею відпочивав від воєнного, сповненого тривоги і небезпеки життя, від суєти, від бруду і буденних дрібниць, від людей і від їхніх вічних непорозумінь, злоби, ненависті та утисків. Мені було і сумно і воднораз добре, як давно вже не було за ці важкі воєнні роки. Лагідна печаль, заспокійливі роздуми владно охопили все моє єство. Я повільно пересувався під деревами, з цікавістю придивляючись до всього, і голова моя наповнювалася філософськими міркуваннями і висновками з приводу того, що я бачив і спостерігав у цьому зеленому царстві спокою, тихого незайманого життя. Мене оточувала пишна велич Природи, вічно красивої, як арфа, що звучить назустріч сонцю. Сад був дуже старого віку і посадки. За товстими стовбурами, в два-три обхвати в діаметрі, з корою, вкритою тріщинами, лишаями і наростами, я міг судити про 80-100-літнє довголіття поодиноких велетнів цього рослинного світу! Декотрі яблуні і груші були настільки великолітні, що їхні стовбури і гілки покоїлися на штучних підпірках і рамах. Всюди виднілися сліди дбайливого догляду і хазяйського ока: скрізь було чисто, на галявинах підстрижені ягідні кущі, алеї підметені і посипані пісочком, дерева розчищені й оброблені вапном. Але війна і на це райське місце наклала свою грубу і важку руку! Кругом виднілися глибокі вирви від снарядів, купи роздовбаної чорної землі, вивернуті з коренем, повалені гігантські стовбури. В одному місці через весь сад зміївся глибокою стрілкою окоп і були розкидані порожні консервні банки, якісь папери, ганчірки, стріляні патронні гільзи та інший дрібний військовий непотріб. В іншому моторошно чорніла спалена і зрешечена кулями вантажна машина і лежав на боці зелений зарядний ящик. Недалеко від мене забіліла серед зелені красива, ажурна, змайстрована дзвіночком з березових стовбурів альтанка під червоним жерстяним дашком. Я завернув до неї. Поруч височіли дві густолисті розлогі липи: мене пройняло густими пахощами листя і коріння. Із захопленням і повагою, обвівши очима потужні стовбури цих двох велетнів, я раптом помітив вирізані на сірій корі одного з них якісь слова, що помітно вирізнялися білими цятками. Підійшовши ближче, прочитав:
«Ave, Natura! Добровольці, що йдуть на смерть, вітають тебе!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ave, Natura! Morituri te salutant!
Ave, Natura! Саме так: ave, Natura! Як це вірно і як справедливо щодо цього великого зеленого царства! Ave, Natura! Я навіть відсахнувся, вражений правдою, закладеною в цьому простому і щирому латинському виразі! Ця правда була правдою сьогоднішнього дня. Скільки людських життів пережив хоча б цей сад! І скільки їх він ще зустріне і переживе в туманному майбутньому! Все скороминуще, все змінюється в житті, лише одна велика мати-Природа повсякчас вічна! Ми підемо з життя без сліду і, можливо, без пам’яті для віддалених нащадків, а ось ці дерева і їх молода поросль переживе нас і буде такою ж, як і зараз: ласкаво й привітно, велично-спокійно взорувати блакитне, високе і лагідне небо. І ці липи, осокори і дуби, ці яблуні, груші та горіхи бачили не одне молоде покоління, проводжаючи його в темні могили і побачать ще не одне нове і їх майбутнє. Бо їхній спокій і лагідність від їхньої мудрості і величі. Вони німі мудрістю років і міцністю життя. Ave, Natura! Привіт тобі, Природо! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..
Ще зовсім недавно тут панували «Гради», міномети і гранатомети, ухкала і гриміла ствольна артилерія. А вдалині, в диму розривів снарядів, у чаді пожеж, у заграві спалахів, у витті і скреготінні розпеченого металу люди в страшній, патологічній злобі і ненависті вбивали один одного. Там були біль, стогін, смерть і страждання. Там лилася людська кров. Там панував дикий танок реготливої, зловтішної і тріумфуючої Смерті! А тут… як тихо, мирно і безтурботно-спокійно під цими нерухомими, обтяженими густими кронами старими деревами, як затишно і вільно, просто і благодушно! Милий, зелений, райський куточок! Я увійшов в альтанку, закурив і сперся на балюстраду. Крізь її решітчасті, перевиті темним плющем стіни на кам’яну підлогу лягла ажурна сітка цяток яскравого сонячного світла і тіней, і мені в обличчя війнуло запашним ароматом, ніжним і невловимим, нагадавши щось далеке, миле і прекрасне, чого вже немає, що вже знищено і вбито війною. І дивлячись на химерні лавочки по кутках, на мармуровий столик посередині, виразно уявив собі, яке заможне, красиве і незалежне життя вирувало тут до наших сутичок та окопних боїв, до наших людських чвар і дикої ненависті до сусіда-загарбника! Які чудові, маленькі жіночі ніжки ще недавно стояли тут, на цих сірих кам’яних плитах, на яких нині грають вогненно-жовті відблиски раннього сонця! Де вони зараз? Хто скаже! Де ті чудесні, дивовижні і прекрасні дівочі очі, що обіцяли незвідану радість щастя, які ще недавно споглядали цю альтанку, це листя?.. Все тут розорила, поруйнувала, спустошила і сплюндрувала гібридна війна своєю страшною залізною рукою насильства і грубої сили. Одна лиш Природа пережила все це і залишилася такою ж, як і була…
“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/