“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Коли я з’явився на світ, мій батько вже закінчив юридичний курс місцевого університету і працював інспектором в обласному відділі ОБХСС. І до сьогодні я не знаю розшифрування цієї абревіатури. Щось пов’язане зі спекуляцією та розкраданнями.
Не знаю, чи був батько радий моїй появі на світ, але достеменно відомо, що на мій витяг з пологового будинку він не з’явився. Через три десятиліття я так само не з’явився до пологового будинку за своєю донькою (мабуть, це в нас спадкове), але це зовсім не означає, що я не був радий її народженню. Навпаки, радий, і люблю свою дочку! Бережи її Господь!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ну та залишимо це! Адже розповідь не про любов, вона про музику, точніше про гітару, ні, про табуретку, а може бути, що про життя. Вирішувати тобі, читач, а мені час розповідати.
Отож, батько. Ну, що батько! Батько завжди був зайнятий на службі: ловив, садив, розслідував. Проводив облави, виставляв пікети, влаштовував засідки, називаючи це оперативною роботою (оперативкою). Цією оперативкою він був зайнятий з ранку до вечора, прихоплюючи іноді й ночі. Все своє дитинство я думав, що батько в мене якийсь дуже засекречений розвідник, десь між Ріхардом Зорге та Миколою Кузнєцовим!
Наші життя перетиналися дуже рідко. Часом мені здавалося, що люблю свого батька, а іноді я його, страшно сказати, ненавидів. Наші стосунки нагадували березневі коливання термометра.
– Не гризи нігті. Не колупай у носі. Зафіксуй цей момент. Закрий рот. Я дам тобі слово, – командним голосом вимагав батько. Ртутний стовпчик падав за позначку нижче за нуль.
– Знову зі шкурами валявся, – кричала мати, струшуючи з його пальта суху траву та хвойні голки.
– Що ти верзеш! Я всю ніч провів у засідці! – тихим стомленим голосом відповів батько.
Слово засідка, грізне і небезпечне саме собою, та ще й вимовлене таким стомленим голосом, ставало просто героїчним.
Я жваво уявляв собі, як батько лежить у мокрому яру в очікуванні шкури. Шкура – неголений похмурий дядько – блукає нічним лісом, тріскотить хмизом, брудно лається і задумує щось гидке, підле, низьке, але тут виходить мій батько і з криком «Попався, шкура!» валить його на землю, крутить йому руки і везе у відділ.
У такі моменти ртутна стрілка різко йшла нагору.
Вищу позначку мого ставлення до батька термометр показав, коли він потрапив до автомобільної катастрофи. Ходили чутки, що в день аварії батько був зі шкурою, але я вірив у засідку. Лікар дав йому лише одну ніч життя. Але батько вижив і незабаром знову вимагав, щоб я не гриз нігті і не колупав ніс. Відмітки абсолютного нуля та жалю з приводу лікарської помилки вони досягли, коли я став hipster. Я навіть пам’ятаю фразу, яку сказав батько на мій життєвий вибір.
– Краще б ти став бандитом!
– Чому? – здивувався я.
– Тому що в хипаках немає нічого людського!
– Поясни!
– А що тут пояснювати? У людині все має бути прекрасним. А у хипаків що? Патли, буги-вуги та епілептичні напади.
– Чому епілептичні? – вигукнув я.
– Бо бачив ваші танці, – відповів батько.
– Нехай у них немає нічого чудового, зате в них цікаве та насичене життя! – патетично вигукнув я.
– Жити треба, як Павка Корчагін, щоб не було боляче за безцільно прожиті роки!
– Корчагін – анахронізм. Слухай Річі Блекмора!
– Мине кілька десятків років, і твій Блэкмордов стане для твоїх дітей таким же анахронізмом!
Батько мав рацію. Для моєї дочки Павкою Корчагіним служить Nick Carter з «Backstreet Boys».
– Ти нагадуєш мені із дей херд найт (easy day hard night, важкий вечір легкого дня), – відповів я батькові, перефразувавши на свій лад назву бітлівської пісні.
– Не висловлюйся! – вигукнув батько. Приймаючи, мабуть, англійське hard за російське нецензурне слово.
Як всякий інтелігент у другому поколінні, батько зневажав жаргонізми та круті слівця.
– Поки не пізно, візьмись за голову. Інакше тебе посадять, – сказав на закінчення.
Але я не послухав (у моєму колі слухати предків виглядало таким же анахронізмом, як і читати М. Островського) і, як і раніше, слухав «Deep purple», і будь-яку вільну хвилину проводив з гітарою, намагаючись здирати імпровізації з Р. Блекмора.
– І на такій дошці, – сказав провідний міський гітарист Обводов, – ти хочеш злабати Блекмора!?
Я промовчав.
– Хочеш Блекмора лабати, стратакастер повинен мати! – І Обід витяг з шафи кремового кольору «Фендер стратакастер».
– Можна, можливо? – попросив я.
– Уно моментально, – відповів Обод. Пальці в мене затремтіли, лоб покрився потом. Ледве заспокоївшись, я видав гітарний імпровіз композиції «Highway star». Клянуся, мені здалося, що вона прозвучала краще ніж оригінал.
– Нічого собі! – свиснув Обод.
– Скільки тягне такий агрегат? – поцікавився я, обводячи поглядом музичне господарство Ободова. Сума, названа ним, дорівнювала ціні останньої моделі «Жигулів».
Тоді я почав робити гітару особисто. Дещо я випрошував, дещо крав, дещо купував, а дещо вимінював. Крім того, почав ходити на розвантаження вагонів на місцевий силікатний (клейовий) комбінат. Комбінат «сярилівка», як називали його в місті, був купою гниючих кісток, армадою нахабних щурів і міріадами жирних шитиків.
Найкраще у мене виходила гітара. Корпус я змайстрував із цілісного шматка мореного дуба, виміняного на деревообробному комбінаті за міхур «Променистого». Гриф – від списаної шкільної гітари. Фірмові звукознімачі я виміняв на порцелянову статуетку. Статуетка з моїм прізвищем випливла на допиті фарцівника Аліка Кузькіна.
– Покажи щоденник, – попросив якось батько, на диво рано повернувшись зі служби.
– Навіщо? – запитав я.
– Я хочу знати, що в тебе з фізики.
– Нормально у мене з фізики!
– Чому з фізики? – здивувалася мати.
– Тому що він майструє свої гітари з розімкнених телефонів-автоматів! «Ось змій, а казав, що фірмові» – лаяв я Аліка Кузькіна. – Зрозуміло?
– Негідник! – закричала мати, – як ти міг! – Було не зовсім зрозуміло, чим обурена мати: крадіжкою домашньої статуетки чи розпорошенням громадських телефонних автоматів.
— Цієї ж миті винеси весь цей бітлізм із дому, — наказав батько.
– Я маю законну житлоплощу та право на власність!
– Ну, тоді на підставі відповідального квартиронаймача винесу я, – заявив батько і рушив до мого музгосподарства.
– Не чіпай чи я тебе урою, – похмуро пообіцяв я.
– Ах ти, Махна! Японський городовий, ах ти власовець! Хобот кручений! Радянська влада з Гітлером впоралася, а з тобою, бітлаком, за дві секунди розберуся! – кричав батько, топчучи ногою записи «Діпперполців».
У книжковій шафі затремтіли шибки, з полиці впав і зламав собі голову пластиліновий Річі Блекмор.
– Що ти робиш?! – закричала мати. – Я, між іншим, гроші на ці касети давала!
– Роблять у штани, а я перевиховую твоє виховання! Виростила Махна!
Розібравшись із записами, батько приступив до гітари.
Я випнув груди і засукав рукави.
-Ти що, на мене, радянського офіцера, руку надумав піднімати? Так, так, так я, я тебе… Та я з-з-з – знаєш… Та я так їх, їх, їх. Су-у-уб-бчиків крутив!
– Надірвешся! – сопів я під вагою батьківського тіла.
– Подивимося, подивимось, – завалюючи мене в крісло. Почувся хрускіт гітари, що ламається.
Здавалося – це хрумтить не гітара, а весь світ. Та що там світ? Хрумтів і ламався всесвіт.
– Я тобі цього ніколи не пробачу, – голосом, що плаче, пообіцяв я батькові і згріб під ліжко гітарні шматки.
– Нічого, нічого, – хорохорився батько, що переміг, – ще будеш дякувати!
– Хай тобі начальство дякує, а я йду з твого дому. Квартирознімай без мене! — і, грюкнувши дверима, я вибіг надвір.
Тиждень я не ночував удома. Дні проводив на березі лісового озера, що примикає до нашого мікрорайону: тут пахло молодим листям та озерною тванню. Ніч ховвся на горищі: під ногами хрумтів шлак, по ніздрях шибало пташиним послідом. Я змарнів, почорнів, пропах багаттям, болотом і голубиним лайном. На восьмий день на мене було оголошено розшук. На дев’ятий, як отця Федора з гори, мене зняли з даху та привели додому.
– На кого ти схожий! – вигукнула мати.
– Je me ne suis pas vu pendant 7 jours – відповів я. (Я не бачив себе 7 днів).
– Ти жартуєш, а я всі ці дні не заплющила очей.
Насправді все виглядало дещо інакше. Усі ці дні між батьками виникав приблизно такий діалог.
– Як ти можеш спати, коли твоя дитина невідомо де.
Батько: Нема чого лізти у виховання з такими нервами. Походить і повернеться!
Мати: Де походить? Це ж твоя дитина! Гарне діло. Може, я поламала його гітару? Може, я витоптала його записи?
Батько: Я поламав! Я і полагоджу!
Мати: Він полагодить! Не смішіть мене, а в тебе ж руки не з того місця ростуть!
Батько: У кого руки! У мене руки! Я, між іншим, слюсар 4 розряду!
Мати: Який ти слюсар! Скільки ти був? Ти ж окрім як репетувати, садити та валятися в засідках, нічого не вмієш!
Батько: Ти нагадуєш хер дей найт.
Мати: Сам ти хер, а ще член партії!
Але повернемось у день мого повернення.
– Батько всі ці дні місця собі не знаходив! – повідомила мати.
– Де, в засідці? – вигукнув я.
– Навіщо ти так, – мати сумно похитала головою. – Батько хвилювався, що так вийшло. І гітару твою, між іншим, лагодив.
У квартирі справді стояв важкий запах столярного клею, що нагадав мені завалений кістками двір силікатного комбінату. До нього домішувався хвойний каніфольний дух.
– Сину, я не мав рації, – сказав мені ввечері батько.
– А з цим мені що робити? – я вказав на гітарні шматки.
– Я полагоджу, слово комуніста, полагоджу! – твердо заявив батько. Я вже, між іншим, столярний клей заварив і каніфолі дістав. Склеїмо! У нас руки не з того місця, чи що, ростуть!
У хаті закипіла робота. Повертаючись із роботи, батько швидко вечеряв і говорив:
– Пішли робити нашу гітару.
Місяць ми ретельно випилювали, вистругували, довбали і паяли. Пропахли стружкою, каніфоллю та столярним клеєм. До нашого з батьком лексикону увійшли слова: долото, рашпіль, кілок, поріжок, мензура та струнотримач. Консультантом виступав скрипкових справ майстер Смичков! Батько пішов навіть на службовий злочин, вилучивши з речових доказів, що зберігалися у його робочому сейфі, звукознімач від болгарської гітари «Орфей». Від цього звук нашого виробу вийшов м’який, плавний, гладкий, примирливий, зовсім не фатальний, але, додаючи фуза і пропускаючи гітару крізь ревербератор, я домагався потрібного звучання. Залишки фанерного шпону, що йшов на гітарний корпус, ми пустили на табуретку.
– Табуретка миру! – оголосив батько.
Хто раз зійшов на слизьку стежку російського року (самобутнього як власне все російське), той ризикує зламати на ній свої кінцівки. Але такий російський шлях: слизький і небезпечний. Можливо, цією стежкою в нього пробився батьківський ген. Все може бути, бо батько пішов на новий злочин і зажадав нібито для розслідування з обхесівських загашників усі готівкові записи «Діперполців». Таким чином, було відновлено і навіть розширено мій музичний архів. Незабаром настала черга виготовлення підсилювача та звукової колонки, та й відповідно нового службового злочину. Батько притяг із відомчих підвалів лампи, транзистори та 50-ватний динамік. Добре що цим, як стверджував батько, був забитий весь відомчий склад!
За рік батько міг легко відрізнити Бітлів від Роллінгів. Гітару Р. Блэкмора від гітари Д. Пейджа. Через два їздив зі мною як оператор на численні халтури, а ще через рік з’явився на партійні збори в джинсах і заявив, що рок є прогресивною течією, і зажадав реформації соціалістичної законності!
Після такої заяви батька терміново перевели з органів у позавідомчу охорону. Будучи начальником охорони м’ясокомбінату, батько за слідчою звичкою викрив групу злісних розкрадачів ковбас і був змушений вийти за вислугою років на пенсію. Останні два роки свого життя він не працював, зберігав у себе мій халтурний апарат, і, сидячи на табуретці миру, з надією дивився у вікно в очікуванні мого повернення.
Побачивши машину, батько оживав. Оперативно розставляв апарат, діставав квашену за особливим рецептом капусту, мариновані огірки, отриману за пенсійним посвідченням працівника МВС тонко стругану китайську шинку і кришталеві чарки.
– Не заважай, – бурчав він на протестуючу матір.
– Але тобі не можна! У тебе ж два інфаркти.
– Відійди, ти нагадуєш мені хер-дей найт.
– Сам ти хер, хоч уже й не член партії.
На одній із халтур у мене вкрали «нашу» гітару. Останнім часом старою гітарою я майже не користувався, бо мав уже пристойну японську дошку, але того злощасного дня з «японкою» щось трапилося, довелося взяти з собою стару самопальну гітару. Увечері, вантажачи апарат у машину, я ніде її не знайшов. Як я не благав працівників громадського харчування, чого тільки не обіцяв за повернення інструменту, все було даремно: громадські харчовці нерозумно знизували плечима і винувато посміхалися.
Тоді на ноги був піднятий весь міський музичний ринок, але це не допомгло. «Наша» гітара зникла безвісти. А невдовзі помер батько. Вийшов чомусь на кухню, а повернувся на моїх руках уже мертвим.
Надворі саме лютували вітри економічних реформ. Було порожньо не лише в магазинах, а й у бюро похоронних послуг. У канаркового кольорі будинку, де розташувалася скорботна організація, крім директора та кількох не зовсім тверезих особистостей, не було зовсім нічого: ні вінків, ні стрічок, ні навіть трун.
– Треба зателефонувати до органів, – порадив я матері.
– Про що ти говориш! – вигукнула вона. – Адже його звільнили звідти.
– Але зауваж, з ветеранським пайком, – навів я вагомий аргумент.
– Ти думаєш, може щось вийти?
– Впевнений! Тих, кого вчора звільняли, сьогодні вважають героями!
Я мав рацію! Органи виділили на виготовлення труни дошки, червоний обшивальний матеріал і навіть яскраво-малинові пензлі. Знову в мій лексикон увійшли слова: долото, ножівка, рашпіль та стамеска.
Все що, залишилося у мене від батька – кілька його чорно-білих знімків та обшита шпоном табуретка. Якось зустрілися на хитро сплетених дорогах людських доль, та чи побачимося ми знову? Дивлячись на «табуретку миру», впевнений, що зустрінемося.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.