“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
…білі-молочними атомами зароджується він за вікном. Це ще не світло, а той ґрунт, на якому великий художник розіллє свої фарби. Сьогодні сірі, завтра помаранчеві, а післязавтра й зовсім електрик. Біля ліжка тьмяною плямою чорніє пара синтетичних капців китайського виробництва. Я просовую в них свої худорляві ноги та йду на кухню. Під ногами як живий стогне висохлий паркет.
Кря кря. Жик, жик, – бідкається він речам, що зустрічаються у мене на дорозі. Шлях же мій пролягає довгим і прямим, як пожежна кишка, коридором. Небезпечний цей коридор незнайомцю. Тут, захована у невеликому заглибленні, стоїть стара музична колонка. Скільки чарівних ніжок поранилося об її кут, що підступно стирчить! Та й я, щоразу вдарившись об її кут, кричу «Шит!» І присягаю, що винесу її в підвал. Ось і сьогодні, боляче вдарившись кісточкою, голосно лаюся, і, дбайливо погладивши забите місце, прямую далі.
Кря, кря, вжи, вжи, – знову оживає у своїй жалібній «пісні» паркет.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мені, на відміну від нього, скаржитися нікому, хоча життя моє не солодше, ніж у нього. Та й хто скаржиться вранці – це краще робити в обідній перекур, або, скажімо, увечері за кухлем пива. Вранці варять каву та поспішають на службу. Я теж варю каву, хоч нікуди й не поспішаю. Ні, я не пенсіонер, навпаки, чоловік у розквіті сил: у мене здорове серце та нормальний цукор. Ось тільки хіба трохи підвищена кислотність, але це від кави. «З цим треба боротися. Кава – каміння!» – попереджає мене знайомий лікар. Але я не хочу ні з чим боротися, тим більше з кавою. Мені подобається хрускіт овальних, міцних, чорних, що ламаються під жорнами кавомолки, як антрацит кавових зерен. Подобається тонкий, дратуючий запах, що вирвався на волю кавової душі. Я з трепетним хвилюванням чекаю трьох бульбашок, що свідчать про кавову готовність. У своєму нетерпінні я схожий на доброчесного єврея, який чекає трьох перших зірочок, що засвідчують про прихід суботи.
Чому я так багато приділяю увагу каві – та тому, що один ковток цього гарячого, терпкого, гіркуватого напою плюс глибока сигаретна затяжка, і вас уже тягне поговорити. Кава – не горілчана балакучість. Кава – щира розмова. З чого його почати? Можливо, спочатку?
Спочатку ми були різні. Я високий, він маленький. Я блондин, він шатен. Він збирав марки, я, здається, значки. Він був м’яким, я йоршистим. Він мав непривабливе ім’я Павло і потворне прізвище Оладьєв.
Я ж мав оригінальне ім’я Ромуальд та звучне прізвище Воскресенський. У мене були здатні постояти за мене брати, а Павло був єдиним сином у батьків. Я навчався у старій з колонами та англійським ухилом школі. Він – у новій: присадкуватий, безликий і вічно відстає. Він любив вивчати життя за книгами, а я вважав за краще «вивчати її за підручниками». Павло жив у жовтому облупленому будинку, я – з міцної, білої силікатної цегли добротного котеджу. Між будинками височів імпровізований, з дощок і ліжок, паркан. Але ми дружили. Нас намагалися ізолювати один від одного, але як це було зробити, якщо нас тягнуло один до одного, як різнозарядні частинки!
– Він тобі не друг, – казали мені батьки. У нього погана спадковість!
– Що ти прилип до нього як банний лист до задниці. Він же душний, як лазня! – підтримували їхні брати.
Що я міг відповісти на це! Що тільки з ним я відчував гармонію? Що він частина душевної деталі, якої не вистачає в мені?! Та я й слів таких у ті часи не знав…
Перемахнувши через паркан, я тікав до нього додому. Там можна було робити те, що було найсуворіше заборонено вдома: ходити в черевиках, лазити по холодильнику та курити. Там я був у недосяжності від виховного процесу. Ніхто не виховував і не дзижчав на вухо: не чіпай це, постав на місце те. Мати Павла вічно працювала в другу зміну, батько приходив пізно і часто в такому стані, що не міг не лише вимагати, а й просто складно говорити.
– Швидко додому, – вимогливо кричала через паркан моя мати.
Поки що, – швидко прощався я. І, давлячи підборами скрипучі сходи, повертався додому. Темніло, і незабаром наші двори занурювалися у в’язку тишу ночі…
Загальне виявилося в нас несподівано і стійко: років у 16 – 17, коли ми захопилися роком. Ми любили тих самих рок-музикантів: гітаристів Д. Пейджа і Д. Хендрікса. Павло почав навчатися на сологітарі, я ж віддав перевагу іншим інструментам. Питання своєї групи ширяло у повітрі. І тут уперше в житті виникла суперечка принципового характеру.
Він м’яко: Стань на бас.
Я обурено: Чому я. Хто з нас Пол?
Він здивовано: До чого тут Пол?
Я в’їдливо: При тому, що Пол Макартні чухає на басу!
Створи ми власну групу – я думаю, їй-Богу, могли б порозумітися. Втім, може, і ні, але життя наше склалося б інакше – точно.
Однак ми продовжували упиратися і сперечатися.
Павло спокійно: Ти граєш надто прямолінійно. Це якби митець малював однією фарбою. Немає відтінків! Послухай Хендрікса. Гітара Джиммі розмовляє, плаче, пеститься, а твоя кричить…
Я роздратовано: Рок-гітара – не скрипка Страдіварі!
Павло тихо: Звук народжується з тиші.
– Ти не музикант, а апостол Павло, який міркує як композитор Бабаджанян…
Не створивши своєї команди, ми грали в чужих. Я змінив їх масу, але знайти собі підходящу через свій поганий характер і «незручний» репертуар довго не міг.
– Ти граєш добре, – казали мені учасники. – Але не те, що треба.
– А що треба? – уїдливо питав я.
– Те, що любить народ та приносить бабки!
Мені б прислухатися, підкоритися та грати те, що хотів народ, і що приносило рублі. Але ні, я ставав дибки і обурено кричав.
– Васьки! Я думав, у вас рок-гурт, а у вас, виявляється, оркестр А. Мещерякова! Для вас принцип – гроші, а для мене – чистота жанру! «Червону руту» грайте без мене!
Незабаром у місті не залишилося жодної команди, яка б після згадки мого імені не говорила: «З його характером треба працювати в тераріумі!» Я став подумувати про зміну захоплення, як несподівано найкращий у місті рок-гурт «Колеса долі» оголосив конкурс на вакантне місце лідер-гітариста.
Потрапити до «Колеса» – означало розкрити ворота у неймовірний світ «superstars»! Заради цього можна було і поступитися принципами!
Прослуховування здійснювалося у маленькій, щільно заставленій барабанами, колонками, мікрофонними стійками кімнаті. По підлозі незліченними «гадами» повзли синьо-чорні дроти. Весь день витіюваті гітарні імпровізації безперешкодно носилися коридорами і сходами ДК товариства глухих (там репетирували «Колеса»). Шум стояв неймовірний, гадаю, від цього гуркоту місцеве товариство поповнилося новими членами! До 6-ї години вечора з претендентів залишилося двоє: я і мій друг Павло Оладьєв. Безперечно, я грав краще, яскравіше, напористіше і технічніше, а взяли його. Він грав гірше, але мав 100-ватну, з вмонтованим підсилювачем, що вирішила на його користь, гітарну колонку! Він взагалі, на відміну від мене, чудово розбирався у всіх цих катодах, анодах, транзисторах та динаміках. Давалася взнаки спадковість спадкового електрика! Від Павла вічно пахло каніфоллю, тоді як від мене одеколоном «Саша». Його часто бачили в компанії сумнівних особистостей з місцевого радіозаводу, мене ж щохвилини можна було знайти серед гарненьких шатенок.
– Я грав краще і ти як друг мав це визнати і чесно поступитися мені цим місцем, – сказав я йому на шляху до будинку.
– Картишки не мають братиків, – вульгарно відповів він.
– Чудово! – посміхнувся я. Тільки запам’ятай, що наступний кон здавати мені!
І я розтасував колоду нашої долі та роздав загальний прикуп. Не доходячи до дому, я втиснувся в іржаві двері телефонної будки, міцно стиснув пластмасовою прищіпкою ніздрі. Набрав простий двозначний телефон чергового з ГУВС та голосом А. Макаревича зробив заяву.
«У суботу об 11 ранку за адресою підворіття будинку Щорса 12 відбудеться продаж дефіцитних деталей, викрадених із міського радіозаводу…»
«Думай, перш ніж говорити! Злодій повинен сидіти у в’язниці!» – заспокоїв я себе, засинаючи. Та я взагалі і не хвилювався, між нами кажучи, мало вірилося в ментівську оперативність.
Але, як у поганому водевілі, його взяли чисто і на місці злочину. Ціна викраденого становила порядну суму. За «хорошого» прокурора тюремний термін міг би легко витягнути на двозначну цифру! В останній момент судовий вирок замінили військкоматівським порядком. Все це сталося так швидко, що Павло навіть не встиг винести з ДК «глухих» свою колонку…
Минуло кілька місяців, я вже грав на його місці і на його колонці в «Колесах долі», як місто потрясла звістка. Загинув Павло Оладьєв. Тіло привезуть за тиждень. Я був у шоці, а тут ще наступного дня після цієї звістки надійшов лист. Мабуть, він надто довго йшов, а може – це був лист з іншого світу? «Ти знаєш, – писав він мені, – я тут подумав і вирішив, повернуся, стану на бас. Ми з тобою таку команду зробимо!» Слово честі, я навіть намагався розкрити собі вени!
На похороні зібралися всі рок-музиканти міста. Я, пославшись на термінову поїздку, на них не був присутній, і ніколи пізніше не був на його могилі…
Незабаром після смерті Павла розпалися «Колеса долі», і його колонка перейшла у мої руки. Я тягав її за собою то в групу «Міраж», то «Примари», то в «Романтики», то «Оптимісти». З квартири на квартиру, з міста до міста. Нарешті втомився і одружився. Я шукав порозуміння, а зустрівся із запитанням:
– Що це?
– Колонка, – пояснив я дружині.
– Кухонна?
– За тата. За маму. Щоб виріс великий і виніс цю гору з дому, – штовхаючи чергову ложку манної каші, засуджувала дружина. – Не слухатимешся маму, поставлю тебе за колонку!
Вагомий аргумент: діти виросли вгодованими та слухняними. Але я вже давно не живу з сім’єю. Я взагалі ні з ким не живу, правда, мої нечисленні знайомі кажуть, що я співживаю з колонкою. У певному сенсі вони мають рацію, бо для мене вона давно стала «ім’ям одухотвореним». За довгі роки поневірянь по квартирах і кутах вона вигоріла, обшарпалася, металеві куточки заіржавіли, дерматин облупився і став схожим на псориазну шкіру. Декілька ніжок відвалилося, що надає їй вигляду інваліда. Життєва іронія – вона постаріла замість свого господаря!
* * *
Минуло 20 років після його смерті. За ці роки я втратив майже всі його фотографії, а ті, що збереглися, вигоріли та набули незнайомих рис. Я почав майже забувати, яким він був, мій друг, і ось останнім часом він став з’являтися в мої сни. Прийде і мовчки стоїть біля своєї колонки: молодий друг моєї далекої, безпутної юності, що зовсім не змінився, Павло Оладьєв! Мені так хочеться з ним поговорити, порозумітися, але він всіляко уникає цієї розмови. Я здогадуюсь чому, і прокидаюся. За вікном народжується новий день мого життя.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.