З циклу «Медитації в хаті з вікном на захід сонця»
…дивний сон був йому; так ніби прямує він стежкою в батьківському садку, котра веде від хати на город, ступає босими ногами по мокрій траві, ступнями відчуваючи її пружну й холодну вологість, пригинаючись, аби яблуневе гілляччя не зачепило й не збило кашкета з голови; знає він, що за яблунею, трохи оддалік, має бути хвіртка, а там і город починається, так ні ж бо, тільки-но встиг розігнутися і ледь підняв голову, як знову, просто посеред стежки, виросла ще одна старезна яблуня з навислим мало не до землі крислатим і розкішним галуззям; він дивується, адже – навіть крізь сон це пам’ятає, – насправді вздовж стежки росте лише одна-однісінька яблуня, котра щоосені встеляє землю червонобокими, твердими і несмачними яблуками-циганками, – а він ніяк не може зупинитися чи бодай стишити ходу в цьому несподівано неозорому саду, чомусь щодалі все більше й більше поспішає, аби встигнути дістатися до хвіртки, за якою – знає – його чекає щось неочікуване, чого тут ніколи не було й не повинно бути; праворуч, насправді, він впевнений, ростуть кущі полуниці, а трохи далі, за виноградом, аж до потемнілого тину, зеленіє посіяна ним напровесні трава; так от, ні полуниць, ні винограду, ні трави, ні кущів смородини, ні горіхів не було видно – до самого тину виднілися лишень викопані в землі і недбало прикидані неглибокі ямки, як ото картоплю під заступ садять і закидають лунки, лишаючи викривлені, але на диво акуратні рядочки слідів, – причому зовсім недавно тут пройшов дощ, земля, розімліла від свіжої купелі в літню спеку, аж парувала від млості і – він це відчув раптово, – ніби терпка і гаряча хвиля якогось глибинного, первозданного блаженства війнула однизу, від п’ят до колін і вище; його – уві сні – миттєво, наскрізь, ніби струмом, пронизало те хвилююче відчуття незбагненної тривоги, яке він відчував лише у дитинстві, і більше ніколи потім; пізніше він багато разів намагався повернути в пам’яті той стан, однак спогад був незрівнянно слабкішим, незугарним і блідим, і ніяк не вдавалося вернути той щемливий плин п’янкої радості, який він відчував, опинившись у розкішних пахучих травах наодинці з високим і бездонно-синім небом; у нього в пам’ятку, десь на самісінькому денці, ще залишалися навіть запахи, а ще пам’ятав він шалену глибочінь височенного неба з легкими білими хмаринками у високості; волога й пахуча земля й справді аж парувала, він стояв на стежці й дивився поверх слив і вишень на той куток села, на Піски, де живе дядько Василь Лісовий; там закочувалося сонце, і було воно великим і червоним, аж кривавим… Уві сні він пригадує: таки росла тут ще одна яблуня, але не в садку, а за тином, на городі; трохи оддалік, десь ближче до середини городу, височіла ще й груша-дичка, а попід нею росла трава, в якій він, малий, колінкуючи, визбирував перестояні і солодкі-солодкі гнилиці. За грушу він не пам’ятає, коли її батько зрізав, а от яблуні не стало вже як він, здається, школу закінчив; то була пізня, холодна осінь, майже зима, десь чи не на Михайла, а то й пізніше, куций сірий день нестримно згасав, і яблуня стояла гола й беззахисна, коли він підійшов до неї, тримаючи в одній руці сокиру, а в другій – пилку; земля довкола яблуні була встелена яблуками, котрі лежали поміж сухим картоплинням і почорнілим обпалим листям; холодний високий простір тонко вібрував тривожною і якоюсь аж надривною тишею, передчуттям того, що мало статися того непривітного похмурого надвечір’я. Спершу він зупинився під яблунею, намагаючись обдурити себе і придумати причину, щоб зробити це не так швидко, аби відкласти страту на пізніше, хоч би на якусь годину чи дві. Проте згадав, що завтра вдосвіта доведеться їхати до міста, а не виконати батькового прохання він не міг… Яблуня, здавалося, сторожко дослухалася до того як гулко б’ється його серце в грудях; принаймні, тиша стояла дивна – так, що він зненацька почув, як, пружно розтинаючи густий осінній простір, десь з боку Пісків злітає стрімко вгору яструб, і як тривожно і натужно б’ють у повітрі його крила… Відкинувши сокиру вбік, він торкнувся рукою яблуневого стовбура, погладив долонею його шкарубку і на диво теплу кору, а тоді підняв голову, силкуючись воскресити з дна пам’яті те розкішне відчуття терпкого блаженства, що його він відчував, коли видряпувався на самісіньку верхівку яблуневого дерева і звідти роздивлявся довкола, дивуючись від того, що все, досі начебто добре знайоме, згори виглядає зовсім по-іншому, ніж це здається на землі – і розчепірена на всі чотири боки, зверху якась аж приземкувата, під соломою, стара хата, і височенні осокори вздовж дороги, понад тином, і столітній велетенський берест в садку у баби Надьки, – років з шість чи сім тому, під час несамовитого буревію з грозою, він з диким скреготом розчахнувся надвоє, і товстелезний стовбур, що його не могли б обхватити руками й троє дорослих чоловіків, ніби сніп повалився на дорогу, впав упоперек, перегородивши шлях; скрегіт від його падіння заглушив, як Юрієві тоді здалося, удари грому, і він прожогом вибіг з хати на вулицю, незважаючи на дощ, котрий періщив, люто стьобаючи по обличчю і гулко батожачи об асфальт на дорозі, і вклякнув, уздрівши, з відстані якихось двадцяти кроків од батьківської брами, моторошну й несподівану картину – звалений гігантський стовбур безпомічно і водночас грізно, якось навіть загрозливо лежав, громадячись упоперек широкої вулиці; тоді ж, з яблуневої верхівки, він уперше побачив край села – аж ген за городом, потім за неширокою смугою долини, вкритої пасмами вигорілої пожовтілої трави, а там ще далі, за потопаючими в сливових і вишневих садках хатами на Пісках – на всі боки, аж до синіючої на обрії тоненької ниточки коденського лісу, туди, де на всі боки лежали поля – клаптями різнокольоровими, то жовтим, пшеничним, то зеленим, трав’яним, а то й чорним-чорним – там, де рілля розорана… Яблуня чекала, зіщулившись безпомічно й покірно; оголене віття тягнулось догори в передчутті останньої миттєвості, – так ніби яблуня просила в неба помочі, а коли він підняв сокиру з землі і торкнувся гострим лезом її кори, яблуня натягнулась струною… Перший удар сокири відбився луною в найближчій долині, там, де туман у прохолодні серпневі ранки падає навзнак, густо стелячись між пожовтілим очеретом і татарським зіллям аж до кущів верболозу на узвишші і ховаючи загадковий орнамент стишеного поля… Яблуня стривожено здригнулася, її велике й розкішне тіло дрібно, жалісливо затремтіло – здавалося, від землі до самої верхівки… Замахнувшись удруге, він раптом зупинився. Щойно здалося йому, ніби то зовсім не він підняв на яблуню сокиру, не він рубонув її гострим лезом, а хтось чужий, зовсім інший чоловік у його тілі; він же, малий і такий же беззахисний, як і ця яблуня, сидить на її верхівці і злякано дивиться униз, на незнайомця, жорстокого і безжалісного; здалось йому, що той чоловік з сокирою в руках замахнувся і на яблуню, і на нього, малого і безпомічного, і глибокий страх відчув він у своєму тілі. Та це тривало лиш якусь коротку мить, у кліп ока, так наче блискавка у півнеба враз спалахне між хмарами, і встигаєш навіть не побачити її очима, а відчути – змокрілою спиною, потилицею і здерев`янілими ступнями ніг, усім тілом, сполошеним і спружинілим; ота миттєвість спалаху пронизує все тіло до кісток, проникаючи ще значно глибше, у неосяжні глибини іншого світу і перетинаючи невидиму межу, за якою – він здогадувався про це – недоступний і ним не освоєний простір, у якому його серце і душа були гостями – на час, відведений для нього… Проте вже наступної миті мимовільне видиво зникло, розчинившись у сліпучому мареві, і його сокира з несподіваною люттю увіп’ялася в податливе тіло яблуні, вгризаючись у нього голодним і хижим лезом… У сні він не бачив, як злітала догори в його руках сокира і знову й знову рвала яблуневе тіло, і як потім яблуня, гойднувшись приречено, помалу, сповільнено почала нахилятися на один бік, і як вона падала – картинно, навіть якось театрально, з усього розмаху, усім гіллям своїм розстелившись на критій сухим і зчорнілим картоплинням землі… У сні він не бачив, як сполохане вороння на долині, спохопившись, стривожено забило крильми і з принизливим, аж надто голосним карканням, чорною хмарою здійнялось до верхівок старезних верб, а далі ще вище, під хмари невиразної осінньої барви, що низько нависали над землею… Крізь сон він раптом відчув, що яблуні немає, що вона кудись зникла безслідно, і на тім місці, де вона росла, він лежить горілиць наче поміж гігантської, велетенської трави, але ж вона така несподівано висока й тонка – так, що довкола нічого не видно, а лишень кількаметрові стебла трави, а він лежить на спині і чомусь силкується обійняти ось це глибоченне бездонне небо з легенькими пухнастими пір`їнками хмар на ньому, і цю траву з барвистими і незнайомими йому квіточками впереміш із червоною і білою конюшиною, загонистими пагонами деревію і жовтими, ледь помітними в траві пелюстками молочаю; він тягне свої руки догори, і вони проростають крізь траву, піднімаються над барвистим оксамитовим килимом, і так йому здається, що це і є те невтолене щастя, про яке він згадає через сімнадцять років, коли чорні дерева стоятимуть мовчки, ховаючи свої змертвілі голоси у безгомінні холодного простору; так, це станеться згодом, а зараз йому здається, що він ніби злітає над помережаним різнобарвними пасмами візерунком полів, не відчуваючи ваги свого враз змалілого тіла і зовсім не дивуючись з того неймовірного злітання у замкненому просторі своєї химерної пам`яті; ніздрі його крізь сон вдихають запашний аромат лугу, вловлюючи в ньому гіркувато-пронизливий і щемливий запах полину і солодкаво-щемкий аромат чебрецю, а ще йому чути вкрадливий шерхіт сухої поруділої осоки у видолинку оддалік – він знає, що то вітер повіяв од межі, звідти, де він у траві колись визбирував красиві як зіронька червоні намистинки найсолодших і неймовірно пахучих суниць; десь на дні своїх спогадів він бачить той неглибокий, геть зарослий густою пожовтілою травою рів, і старезний, наполовину обперезаний зеленим мохом пеньок біля нього, на якому він любив, умостившись зручно і відчуваючи його блаженне, сите і заспокійливе тепло, смакувати суницями і вдивлятися, як падає навзнак у ледь синіючу смугу лісу на обрії велике сонце; і ось коли він, примруживши очі і з усіх сил намагаючись не кліпати, чекав, аби простежити, як пурпурний обруч спершу на кілька миттєвостей зависне над верхівками найвищих сосон, а потім почне занурюватися у нібито намальований пензлем невидимого художника далекий і таємничий краєвид, – саме тоді йому здалося, що він опинився в незвичайному і чужому лісі – з волохатими і довгорукими кущами, з настороженою тишею і чорними високими й мовчазними деревами, під якими він ступає босоніж ледь помітною, вузькою і звивистою стежкою, котра, біліючи попереду, зміїться кудись у темну глибину лісу; – аж коли раптом із далекого подвір`я, заглибленого в зелені, його голосно гукає мама, аби йшов додому вечеряти; високий мамин голос змушує його вертатися з лісової стежки, протоптаної поміж густих трав; той голос чомусь чується вже зовсім поруч, так ніби мама стоїть не на подвір`ї, до якого треба простувати через весь город, а десь тут, близько, він, здається, відчуває мамину присутність і навіть її тепла рука лягає йому на плече; щоправда, він ніяк не може второпати, що ж мама йому каже, лиш голос чує, а слів розібрати не здатен, і тут враз начебто дерева починають швидко, аж ніби наввипередки розступатися перед ним по обидва боки, утворюючи височезне зелене шатро, котре стрімко, прямовисно виростає вгору, і хоч як він підіймав голову, аби вгледіти небесну простору глибочінь поміж деревами, проте, скільки сягало око, догори і якось навскіс, у бік призахідного сонця, що зависло, зачепившись нижнім краєм своїм за верхівки найвищих сосон, все тягнулися й тягнулися дерева упівнеба; і тут він відчув нібито чиєсь дихання за спиною, і збоку, і поперед себе, і побачив, що насправді стовбури цих гігантських дерев виростають зовсім поруч, на відстані його протягнутої руки, вони загрозливо обступають його зусібіч, щільним колом, і зовсім близько, настільки близько, що йому видно, як ось мала-малюсінька комашка хутко переповзає впоперек стовбура по шкарубкій дубовій корі; саме тоді вітер знову повіяв од межі, цього разу сильніше, пронизливо запахло полином і чебрецем, а з видолинка долинув заледве чутний шерхіт сухої осоки…
“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.