Михайло Сидоржевський. «Спогад про майбутнє»

Цей уривок я написав улітку 2018 року.

…Ганнуся, здається, вже розлила олію, бо видно як тліє гніт біля порохової бочки, і вже подув, поки що несильно, наповнений голосами минулого вітер; ви чуєте ці голоси? що вам вчувається в моторошному завиванні вітру? ревіння й стогони Дніпра широкого чи есхатологічно-зловісні одкровення з Книги книг? а може, ви, опинившись в епіцентрі шалених ігрищ земних сил, втратили слух, перестали бачити і у вас занімів язик та ще й відібрало куцу пам’ять, і натепер ви, наївні, сподіваєтеся, що Господь змилується над нами і даруватиме благодать з молочними ріками для цієї тисячу разів проданої-перепроданої і залитої кров’ю землі з її убогими й ницими фарисеями і безіменними героями? чи ж буде так? а чи буде інак, і третій Майдан люструватиме урядовців і депутатів уже не під витрішки телекамер матнями вверх і догори ногами в смердючих сміттєвих баках, — ні, це занадто ліберально і демократично, і, вочевидь, анітрохи не впливає на якісний добір нових каденцій бадьорих від усвідомлення запаморочливих перспектив службових призначенців з липкими руками і метких народних обранців; цих облесливих хапуг і хтивих брехунів, котрі пихато обіцяли золоті гори, змінили злодії і бандити з чавунними потилицями, і вони так само сановито обіцяли на шляху до покращення почути всіх; на ярмарку марнославства за кілька років їх знову змінили не менш облесливі хапуги й брехуни, щоб ентузіастично обіцяти жити по-новому, під новими хоругвами, і знову красти, красти і обіцяти; ні, їх люструватимуть значно радикальніше, на високих хрещатицьких ліхтарних стовпах, під п’яне гигикання, люте скандування «Ганьба!» і тривожний гамір злютованого, збаламученого натовпу, під зловісний свист понурих безіменних активістів у затертих одностроях і на тлі коротких і категоричних немов холодні багнети акаемівських салютів у свинцево-вічне київське небо, яке споглядатиме це драматичне театралізоване дійство з реальними проте смертями, як сто, і триста років тому, відсторонено і байдуже, бо що є на долонях Бога людина мізерна, людина нікчемна? трава з-понад Дніпра, котра зів’яне під сонцем, скошена втомленим косарем? тлін коротчасний, порохнява на курних шляхах вічності? чи ж подарує Господь прозріння для тяжко покараних сліпотою, а чи ми, безталанні, й далі будемо простувати дорогою, протоптаною глухими манівцями, і вже війна, безжальна і абсурдна війна початку століття, спершу сором’язливо і політкоректно названа дивною абревіатурою з трьох букв, стане господинею цієї країни калинових солов’їв і перманентного словоблудства, і ми будемо засинати і прокидатися під мінорний акомпанемент щоденних телевізійних повідомлень про нові смерті і сторожко, з завмиранням серця, прислухатися до зловісних завивань нічних сирен, будемо, на тлі отруйно-яскравих вітрин, розпусних ресторанів і безкінечних обридливих шоу, звикати до смертей, призвичаюватися до ядучого запаху війни, до безногих похнюплених тридцятирічних сивих калік в госпіталях і на вулицях, і під церквами, до заплаканих жінок у чорних накидках, до просмерділих порохом неголених і якихось зчужілих притлумлених чоловіків у камуфляжах на залюднених вокзалах, озброєних патрулів на мостах, біля аеропортів і адмінбудинків, до закіптюжених колон бетеерів і військових УРАЛів уздовж трас; ми будемо чекати нових звісток зі сходу, і сполошена тривога щодалі дужче перетікатиме в нашу паралізовану свідомість, виїдатиме зболене серце і труїтиме мозок; на наших вулицях все частіше з’являтимуться худі обдерті біженці з голодними збайдужілими очима; вони йтимуть зі сходу, звідти, де земля кровоточитиме десятиліттями, покриваючись струп’ям незагоєних і невиболених ран; вони втікатимуть від війни в пошуках миру і пристановища для своїх виснажених душ, шукатимуть, але не зможуть знайти ні миру, ні пристановища на цій зворохобленій землі вічного неспокою, і її щодня і все густіше й густіше заливатиме гаряча кров нових драматичних випробувань і людських трагедій, бо все ближче гніт біля порохової бочки, і щодалі сильніше дме наповнений голосами минулого вітер…