Михайло Сидоржевський. Печать смерті

413

З циклу «Світ за порогом»

(Попередні публікації з циклу «Світ за порогом» читайте на сайті litgazeta.com.ua і на сторінці автора у Facebook)

32.

…якогось дня по телевізору показали юрмиська шахтарів, котрі з країв териконів ладналися рушити маршем на столицю; в телевізорі вони виглядали закіптюженими, в брудних касках, з каламутним і голодним блиском у наїжачених очах; шахтарі густо громадилися просто неба на великій розпростертій площі, їх було, мабуть, тисячі й тисячі; вони мовчки слухали якихось метких балакучих промовців, котрі на тлі мовчазних, у брудних робах шахтарів видавались занадто метушливими; можна було почути, як оратори, міняючи один одного і емоційно вимахуючи руками, закликали не допустити закриття шахт і погрожували, як вони казали, жилавими пролетарськими руками знести владу і живцем закопати в шахтах ненависних директорів, котрі заборгували зарплату; язикатим промовцям ніхто не заважав говорити, не перечив, шахтарі слухали їхні голосні промови мовчки, похнюпивши голови; потім, за командою когось невидимого, того, хто лишився за телевізійним кадром, вони враз зашуміли, їхня строката маса заворушилася подібно до єдиного багаторукого, багатоногого і багатоокого живого організму, крихкого й студенистого, ніби гігантська амеба, вся площа завирувала, заклекотала, спружинилася; було видно, як шахтарі, лаштуючись у гурти і потупцювавши якийсь час в очікуванні чиєїсь команди, враз всією багатотисячною масою почали потроху рухатися в одному напрямку, покидаючи площу; як згодом з’ясувалося, і про це писали газети, розказували численні очевидці й згодом щоденно показували по телевізору (таке собі реаліті-шоу, якщо скористатися сучасним модним сленгом), їхній шлях на столицю довжиною в кілька сотень кілометрів тривав майже місяць; це було влітку, і кількатисячна колона, розтягнувшись на десяток кілометрів, рухалась зранку до вечора повільно, неквапно, живучи, як велетенська істота, автономним життям під палючим сонцем і рясними дощами, стишуючись вдень, коли сонце пекло нестерпно, і ховаючись на кілька годин у прихисток довколишніх дерев понад шляхом чи в зелених, густо обсаджених посадках; вдень шахтарі їли на ходу, майже не зупиняючись, нашвидкуруч, обходячись сухпайками, а пізнього вечора, під світлом зір, колона ставала, і тоді вздовж шляху на кілька кілометрів навдивовижу швидко виростало наметове містечко; люди вмощувалися вечеряти невеликими й більшими гуртами, присвічуючи собі шахтарськими ліхтарями; їли переважно мовчки, без зайвого галасу, лиш зрідка перекидаючись куцими фразами; ближче до півночі багатокілометровий табір поволі стишувався й замовкав до світанку; тільки-но починало сіріти небо, як табір оживав, метушливо ладнаючись у дорогу в напрямку, протилежному до сходу сонця; позаду колони їхала довжелезна вервечка автомобілів – переважно вантажівки, старі обдерті жигулі і москвичі, зрідка траплялися іномарки; вони везли харчі й питну воду, підбирали хворих і немічних, виснажених дорогою і палючим сонцем; а ще в кінці колони повзли сім чи вісім старих обдертих автобусів, у яких везли двісті шахтарів-інвалідів – безногих, безруких, паралізованих, скалічених, понівечених шкарбанів; казали, що хтось із тих, хто залишився за телевізійними кадрами, пообіцяв їм якісь гроші і наказав їх взяти в дорогу, щоб у столиці скинути під поріг президентської адміністрації як головний аргумент у боротьбі за права упосліджених шахтарів; ось, мовляв, жертви демократії пухнуть з голоду і вмирають, покинуті вашою державою напризволяще; дивіться: ось до чого призвела ваша незалежність і ваша мова; зрештою, згодом, після майже місячного маршу зі сходу на захід, так і сталося, і це був тріумф інвалідів; їх, лежачих на східцях президентського палацу, показували по всіх семи телеканалах, які тоді були, меткі столичні журналісти в них брали інтерв’ю, добродійні громадяни приносили харчі, одяг і ліки; втім, як потім з’ясувалося, не всі з цих нещасних доїхали до столиці, не всі витримали багатоденну дорогу, страшенну духоту й пилюку в допотопних автобусах, зібраних ще, певно, за часів рябого йоськи гуталіна; пліткували, що не менше десятка померлих подорожніх калік спровадили назад, на малу батьківщину, в край териконів, де поспішно, без почестей, зарили в землю, в яку вони, ще будучи в силі, впродовж багатьох років вгризалися, аби звести кінці з кінцями, дістаючи з її нутрощів прокляте чорне золото, і яка їх зрештою і прийняла навіки; а ще розповідали про самоспалення котрогось із шахтарів; сьогодні вже мало хто й пам’ятає про це, але тоді ця жахлива новина швидко облетіла всю країну; казали, що він згорів як сірник, обливши себе з ніг до голови бензином; сталося це якогось ранку на очах у людей посеред площі великого шахтарського міста; перш ніж це зробити, чоловік щось надривно кричав, гукаючи до перехожих, проте ніхто особливо на нього не звертав уваги, мовляв, дивак, скаржиться на життя, а кому нині легко, хто зараз щасливий? хіба товстосуми, котрі казяться з жиру, і яким байдуже до твоїх криків і лементувань; коли над самогубцем здійснявся триметровий стовп білого іскристого вогню, і коли він страшно, утробно закричав, його крик мимоволі підхопили люди довкола; це був такий собі жахливий крик колективного божевільного відчаю, крик смертельно пораненого багатоголосого звіра, котрий не хоче жити, але не в силах прийняти печать смерті…

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!