“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Михайло Погорілий народився 2003 року в містечку Підволочиськ на Тернопільщині. Сам про себе він розповідає так: «З ранніх років я цікавився містикою, особливо до душі була тематика Гелловіна. Приблизно з 10 років почав вибудувувати сюжети містичних оповідей, але потрібного натхнення ще не було. Після закінчення школи в 2021 році я вступив до Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, де здобуваю фах перекладача. В університеті відкрив для себе багато цікавих письменників, що й стало початком розвитку мого задуму. Натхнення черпаю з фільмів та мультфільмів Тіма Бартона, з музики Денні Елфмана та величної гри актора Джонні Деппа. А роман Мері Шеллі «Франкенштейн, або сучасний Прометей» дав уявлення про те, як треба писати. Це все стало підґрунтям для початку написання мого роману. У ньому не буде негативних персонажів, а лише ті, хто не впоралися з випробовуваннями…».
Головний герой роману – мандрівник у часі та літературних світах. Саме тому на сторінках перших розділів з’являються вже знайомі персонажі: Віктор Франкенштейн та граф Дракула. Роман задумано як новаторську суміш різних жанрів. Постмодерністське фентезі – течія, яка найбільше імпонує Михайлові, його герої – живуть у напіввигаданому світі, який попри все, містить ознаки реальності. Пропонуємо до уваги уривок з майбутньої книги автора.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наталія Пасічник
Червень, 8 (рік зітерто)
Мої вітання тому, хто колись захоче прочитати мій щоденник. Спочатку я розповім трішки про себе. Звати мене Доктор Родні Разбоун. Народився та мешкаю в Лондоні. Походжу з аристократичної родини, яка відома численними науковими винаходами та відкриттями. Оскільки в родині я – єдина дитина, то вирішив піти по стопах свого батька, відомого науковця, щоб слава наша продовжилась на ще одне покоління. Увесь свій вільний час батько з дитинства навчав мене своєї справи, яка дуже подобалась мені. Коли я відчув силу свого розуму та вмінь, то старався допомагати батьку у всьому. На превеликий жаль, моя мати померла під час пологів, і тому нас було тільки двоє: батько і я. Кожен раз, коли я питав його, чому він, такий талановитий науковець, не врятував матір, він відповідав: “Наука – велика сила, але закони природи непереможні”. Смерть моєї матері з кожним роком все більше і більше нищила батька, але він старався жити заради мене, заради обіцянки, яку дав їй. Хоча він і був людиною науки, проте вірив у вищі сили, і часто казав мені: “Я хочу виховати тебе великим, щоб мама з неба бачила і пишалась тобою”. Батько був сильним, але журба виявилась сильнішою, тому його не стало, коли мені ледь виповнилося сімнадцять. Я довго не міг оговтатись після цього: він був усім, що я мав, усім, чим я дорожив. Минуло немало часу, поки я зміг взяти себе в руки та довести, що я також Разбоун. Багато років я старався зробити великий винахід чи відкриття, яке змінить світ, щось, що зможе подолати закони природи, що їх мій батько нарік непереможними. Та мені ніяк це не вдавалось. Усвідомлюючи свою безпорадність, я вирішив відпочити від усього і відновити сили. Я багато читав, подорожував та проводив час з родиною сестри мого діда. Ми дуже гарно ладнали, особливо з дядьком Томасом, в якого я часто бував в гостях. Там, за чашкою чаю ми розмовляли на різні теми. Він знав багато легенд та байок різних народів та культур, тому не раз я міг годинами сидіти і слухати його розповіді. Якщо мені була потрібна порада, я завжди міг отримати її від нього. Інколи здавалось, що він став мені батьком. Червень 15 (рік зітерто)
І ось я знову пишу у свій щоденник. Минув тиждень відколи я останній раз відкривав його. Я би міг залишити, або взагалі забути про це заняття, якби не… Отож дядько Томас, з яким я проводжу багато часу, зробив неочікуваний та дуже приємний подарунок. Коли я знову навідався до нього з новим матеріалом, він вирішив нагородити мене за те, що я “рятую його нудне життя”. Я покрокував у напрямку дверей і помітив на подвір’ї новенький мотоцикл, на якому здавалось ще фарба не висохла. Одразу ж подумав: “Звідки і для чого він йому? Він вже не в тому віці, щоб кататись на такому”. Раптом я почув, як відкрились вхідні двері і побачив дядька Томаса: “На ньому ти сьогодні поїдеш додому. Я замовив його в мого хорошого товариша, який займається виготовленням таких мотоциклів і він зробив його на спецзамовлення для тебе”. Я не дуже любив керувати автомобілем і тим більше мотоциклом. Зазвичай я наймав водія, щоб він відвозив мене, куди потрібно, та й в гаражі в мене стояло немало транспорту, яким я майже не їздив…. Та цей мотоцикл подарував той, хто таким вчинком дуже нагадував мого батька…. Може тому мотоцикл здавався безцінним і зворушив мене до глибини душі. Далі ми просто увійшли всередину будинку, де нас чекав запашний чай та не одна година дискусій. Сиділи ми довго, безперервно розмовляючи про все, що пережили та дізнались нещодавно. Коли я вже збирався йти, дядько Томас раптом згадав про річ, яка належала моєму батьку. Це був рукопис нашого далекого родича, який зник ще до мого народження. Не зрозуміло чому, але коли дядько попросив батька взяти цей рукопис прочитати, то майже одразу отримав відмову, мовляв, там нічого цікавого немає. Та дядькові розповідала ще його мати про те, що цей родич, ім’я якого чомусь ніхто не може згадати, знайшов і описав щось дуже моторошне та загадкове, щось, що бажано нікому не знати. Тільки від почутого мені стало трішки не по собі. Після смерті мого батька його кімнату було зачинено і ніколи за цей час я не заходив туди, тому що спогади дуже мучили мене. Я сказав дядькові, що спробую пошукати рукопис, ми ще трішки посиділи, згадуючи минулі часи і я поспішив додому. Водію я наказав їхати, тому що мав бажання покататися на подарунку дядька Томаса. Поїздка на ньому видалась мені дуже комфортною та приємною. Емоції, які я пережив, були неймовірні, відчуття, наче вітер ковзає по моїй шкірі, дарувало спокій та бадьорило одночасно. Коли я приїхав додому, то взяв ключі від кімнати батька і увійшов всередину. Оглядаючи кімнату, я відчув запах пилюки та сирості, і водночас там пахло дитинством… Мені так хотілося побачити ще хоч раз батька за своїм столом… У мене була здогадка, де батько міг заховати цей рукопис – у замкнутій на замок скрині біля дверей. Я провів решту дня в пошуках ключа, але все було марно. Батько вмів ховати речі так, що тільки він сам міг знайти їх. Після усвідомлення невдачі я вирішив трохи поспати, а прокинувся аж наступного вечора….
Червень, 19 (рік зітерто)
Вітаю, мій дорогий щоденнику. Минуло декілька днів, які дали ясне розуміння того, що немає мені місця серед славетних. З кожним днем я усвідомлюю, що гублю самого себе. Відчуття, наче моя душа стала важкою, а серце кам’яним, хоч думав я, що моя доля буде легкою. Я наче в нічному небі місяць загубив. Я зовсім охолов до своєї мрії. Дні рівномірні, життя одноманітне і я застиг на останній межі. Печаль огорнула мене, і з кожним днем душила все дужче. Відвідини кімнати батька стали моїм щоденним ритуалом, який вбивав мене все більше після кожного разу перебування там. Сьогодні я вирішив вперше за стільки часу відвідати місце, де спочивають мої батьки і попросив водія відвезти мене туди. Дорога здавалась дуже довгою, хоча відстань насправді невелика. Коли я прибув, мені було важко наважитись ввійти до склепу, де знайшли спокій моя мати й батько. Коли я все ж таки наважився, я підійшов до граток, зробив глибокий вдих та увійшов. Завдяки світлу ліхтаря я побачив два кам’яних гроби. Відчуття пустоти в моєму серці з’їдало мене зсередини. Мені хотілося піти й одночасно залишитись. Спогади виринали в моїй голові. Я згадував , як мій батько радів, коли я ще малим сказав своє перше слово “тато”. Сльози стікали жалісними ріками по моєму обличчю. Мій плач відлунював у тиші цієї темряви. Сили підвели мене і я впав на коліна та сховав лице в долонях. Сидів я довго, а, можливо, й ні, я цього знати не можу, але коли печаль трішки відступила і я знайшов сили підвестись, то помітив текст на стіні: “Ми віддали свої життя сонцю, щоб воно світило тим, хто загубився в темряві”. Ці слова повернули мені надію. Я несвідомо торкнувся плитки з текстом, а вона раптово повернулась, бо виявилась секретною схованкою з невеличким ключем. Я, не задумуючись, поклав його собі в кишеню, повернув плиту на місце та покинув склеп.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.