“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
Уривок з книги «ОЗИРНУТИСЯ ІЗ ПРИЙДЕШНЬОГО» (Мемуари. – Житомир, ПП «Рута», 2023 – 456 с.)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Мама народила мене 4 квітня 1953 року. Це була неділя, та ще й Великдень! У неї вже був досвід народжувати у великі релігійні свята: 7 січня 1950 року з’явилася на світ моя сестричка Маруся. Їй поталанило більше: Різдво завжди відзначають у цей день, бо воно, як кажуть, в числі, а Воскресіння Христове – у різні дати. Вдруге мій день народження на Великдень випав мені аж через 47 років!
Приймала мене в цьому світі сільська фельдшерка Поліна Никифорівна, батьки завжди згадували, що вона доладу зав’язала мій пупок, все зробила майстерно і з любов’ю…
Усі відразу ж запримітили чорну пляму на моїй голові – саме там, де дітям у ту епоху залишали чубчики. Отож коли мене стригли за старим селянським звичаєм, я був чорнявим, якщо довго не стригся – русявим і навіть рудуватим…
З приводу цієї «латки» батько й родичі висловлювали різні версії. «Надя трусила сажу, як носила Мішу» – ця була найприйнятнішою, напівжартівливою. Може, хтось і казав «Бог шельму мітить…», але я того не чув, винуватити нікого не можу (!).
Рік мого народження був епохально-переломним – у березні помер тиран і самодур Сталін. Коли я вже дорослим казав комусь, у який час з’явився на світ, завжди жартома додавав:
– Сталін помер, а я народився…
***
Я впевнений, що історію супроводжують знаки і символи. Промовистим символом історії мого життя є те, що мої батьки були з Половецького і Татарнівки. Назви символічно-історичні. Я ріс таким собі татарським зіллям, схрещеним з половецьким полином… І це були витоки-джерела мого майбутнього патріотизму.
Коли ми з братом були підлітками, сусідка Галька Ярош, розсердившись на нас за щось, називала «головатими»… Я довго не міг зрозуміти чому, аж поки не довідався, що мамине дівоче прізвище – Головач.
Головачі жили скраєчку Татарнівки з боку Ріжок, це була сім’я простих і працьовитих людей. Перед війною діда Омелька, бабцю Тетянку, ще маленьких мою майбутню маму і тітку Галю спіткало велике горе – загинув під колесами вантажного автомобіля їх син і брат Стьопа. Він був десятикласником, вчився у Троянівській школі, школярів із Татарнівки підвозила туди машина, от він одного разу необачно і втрапив під її колеса…
Це похитнуло здоров’я бабці і вона теж дуже рано полишила цей світ.
***
Мама народилася 8 серпня 1926 року, у тридцять третьому їй було лише сім, але вона добре пам’ятала той лихий час… Часто згадувала котлети з лободи, борщі з кропиви, пекучу різку своєї мами, коли не догледіла кілько курок, як батьки пішли на роботу… Їх вкрали чи то сусіди, чи то пошукачі чогось їстівного з інших сіл.
Від того «зеленого» харчування рахітніли животи, сестри росли кволими і зневіреними, наляканими і замкнутими…
Пережили голод – нависла нова біда, війна.
Мамі було 16 (у 1942), коли її разом з іншими молодими хлопцями й дівчатами загнали в товарні вагони на станції Кодня і повезли у лігво ворога – Німеччину…
Потрапила в Гютерсло, на ткацьку фабрику.
Спочатку працювала у бригаді остарбайтерів за верстатом, потім якимось дивом їй доручили роботу на кухні.
Годували українців абияк, без обмежень можна було їсти лише брукву і пити лимонад. Тому робота на кухні хоч якось полегшувала життя. Крім того, що вдавалося ледь покращити своє рабське меню, вона умудрялася ще й приховати щось для подруг. Це років десять назад пригадала тітка Зоя – мамина подруга з Татарнівки, і рідна тітка письменниці Марії Павленко, з якою ми при нагоді провідали її (нас запросили в Озерянську школу на зустріч з учнями і вчителями). Дівчата були на тій фабриці разом.
– Хороша твоя мама була, співчутлива, – розповіла пошрамована зморшками, зсутулена і зірка очима тітка Зоя. Час від часу приносила нам то кістку із залишками сухожиль, то якийсь шматок хліба… Все ж веселіше було.
Мама старанно виконувала доручення якоїсь там фрау, тому вона була поблажливою до неї, навіть давала покататися на своєму велосипеді. Ця німецька «благочинність» ледве не закінчилася для матері трагічно: спускаючись з гірки, упала, сильно пошкодила ногу, її навіть мали відрізати тоді… Проте молоде здоров’я не підвело і мама залишилася і живою, і з обома ногами.
За два з лишком роки перебування в Німеччині мама вивчила ненависну їй мову – бо без цього було ніяк – і це стало у пригоді моїй сестрі Марусі, котра вчила її у школі і мамина допомога була дуже доречною. Коли я пішов до четвертого класу і з нього почали вивчати у школі англійську мову, жалкував, що вчимо не німецьку. Якби продовжували вчити німецьку, тоді мені теж допомагала б мама…
Жалкував я також у 1988 році, коли їхав до Німеччини у військове відрядження (служив на Вищих офіцерських курсах у Підмосков’ї), що містечко Гютерсло розташоване не у ДНР, а у ФРН, бо я тоді протягом десяти днів зміг би відвідати місця німецького полону моєї мами.
Спогади матері могли б стати основою окремої книги. І тут не обійшлося без символіки: коли у 1945 році містечко почали бомбити чи то наші, чи то союзники, бомба розірвалася у приміщенні, де знаходилися бранці з наглядачкою. Наглядачку вбило осколком зразу ж, всі інші залишилися живими й здоровими…
Гютерсло визволяли американці, вони ж і переправили матір разом з іншими українцями на батьківщину. Радість перемішалася тоді з іншою бідою, на яку не очікували в такому випадку: визволителі щедро обдарували своїх підопічних консервами й галетами і дехто, накинувшись на ці харчі з тривалого голодування чи недоїдання, помер…
У той час, коли мама чекала в чужій країні на визволення, мій батько був десь поблизу Гютерсло. Теоретично вони могли зустрітися ще тоді, у 1945, якби містечко захопили не американці, а наші.
А так вони знайшли одне одного вже після війни і не без посередників.
***
Батько довго радів перемозі у своєму селі, виконував власну обіцянку «якщо виживу – проп’ю усе, що маю, і почну будувати нове життя», але через кілька років, коли йому стукнуло 35, отямився і почав думати про створення сім’ї. Маючи гіркий досвід двох попередніх розлучень, був прискіпливим до бажаючих вийти за нього. А таких виявилося у післявоєнні роки чимало…
Приятелював із Іваном Старущенком, котрий жив біля ставу і був походженням з Татарнівки. Я теж його пам’ятаю як чемну і приязну людину, і хоч над ним підсміювалися сусіди – мовляв, жінка ходить на роботу, а він борщі виварює – я поважав цього дядька, бо він виявився саме таким чином причетним до одруження моїх батьків, а отже – й до моєї з’яви на світ…
Батько жив тоді у дідівській хатині на два входи: в іншій половині мешкала його сестра Антоніна. Господарства не було ніякого, ліжко, стіл, вікна, долівка і стеля – оце й усе. Мати теж не везла сюди приданого возами: нехитрі дівочі вдяганки, куфайка, хромові чоботи, якісь черевики…
Звичайно ж, мати прийшла у Половецьке не відразу. Довго думала, зважаючи на різницю у віці, сумнівалася у щасливому майбутньому їх шлюбу. Але, як потім розказувала нам, вирішила, що батьків вік – то і досвід, і розум, і серйозні наміри на майбутнє.
Сімейні стосунки складалися важко, але всі жили тоді оптимізмом відбудови, миром, сподіваннями на краще життя.
***
Єдиним багатством у моїх батьків була швацька машинка «Зінгер». Мама вже мала з такими справу раніше, бо ж працювала в Німеччині на ткацькій фабриці. Тому швидко оволоділа премудростями всілякого шиття, виконувала дрібні замовлення односельців.
Марусі вона шила платтячка, коли один по одному з’явилися ми з Вітею, сорочечки в смужечку і штанці, бобки і навіть пальтечка нам. З купленого одягу у нас не було майже нічого.
Малим я любив спостерігати, як порається мама в хаті. Особливою вона була тоді, коли стояла біля печі, у якій завжди щось кипіло, пеклося і шкварилося. Батько любив пироги з квасолею, ми – з яблуками й вишнями, тож дуже часто по черені шурготіли дека, а ми з нетерпінням чекали гарячої домашньої здоби.
Мама вміла пекти деруни на олії, на салі, на… цибулині. Жирів часто не було, тож вона натирала сковороду цим овочем і сковорода не пригорала.
Справжнім дивом для мене малого був примус. Батьки запасалися керосином, який продавали в селі з металевої цистерни, заливали його в цей примус, мама підпалювала камфорку і час від часу підкачувала тиск спеціальним пристроєм. Інколи це поспішав зробити я. Було цікаво управляти вогнем під пахучою сковородою…
Керосин використовували не лише для приготування їжі. Коли ми хворіли, мама натирала ним наші спинки, грудики, ніжки. Популярними були також скляні банки. Мама намотувала на палички вату, поливала її керосином, підпалювала, вставляла у скляні кульки і миттю ставила їх у потрібні місця на наших тілах. Після цих банок залишалися чорні кружечки на шкірі…
По-особливому у нашій хаті відбувалося приготування дичини, яку часто приносив батько. Зайця мама тушила в печі з часником, кращі шматки потрапляли до наших дитячих рук, батькові належала голова й ребра, мама взагалі не їла зайчатини, бо в ній інколи залишався дріб із шерстю…
На всю хату і двір пахла юшка з куропатки. Мама вміла приправити її зеленню, спеціями, тож страва виходила на славу.
Чи не тоді в мене зародилася любов до кухні, до приготування їжі? Тісто змалечку було для мене якимось дивовижним і привабливим, я бачив, як ліпляться вареники, орнаментовані по краях пальцями, готувати їх і сьогодні для мене є великим задоволенням.
***
Навесні, коли йшли перші теплі дощі, мама виносила з хати на подвір’я вазони – фікуси, рожі, алое, герань – їх було стільки, що вся забетонована батьком площа була заставлена зеленню з квітами. Збирала вона і дощову воду, щоб мити волосся – і собі, і батькові, і нам. Та вода була чистою, мов сльоза, і ніхто не боявся, що вона чимось отруєна чи зіпсована.
Волосся у мами було розкішне, оксамитово-густе, після миття воно ставало ще кращим, вона сплітала його у довгу косу і, бувало, закручувала її навколо голови, що робило її справжньою красунею…
Мама любила чистоту і привчала нас до неї. Коли збиралася кудись, обов’язково приводила себе в порядок, вив’язувала очіпком хустину, освіжалася одеколоном, приводила у порядок взуття.
Інколи брала по черзі і нас, йдучи до магазину чи до церкви. Я ще був дошкільням, коли вперше на якесь свято зайшов з нею до половецького храму, який комуністична влада невдовзі розвалила. Людей було дуже багато, я, маленький, стояв поміж численних ніг, штанів і спідниць, це тривало довго і втомливо як для мене, верткого і непосидючого, але я терпляче вистояв усю службу…
Йдучи кудись з мамою за руку, я завжди дивувався, як мама віталася з людьми. Одним вона казала «Добрий день!», а іншим – чомусь «Дзінь добрий!». Спитати не насмілювався, але через якийсь час зрозумів сам: «Дзінь добрий!» вона казала полякам, яких було в Половецькому багато…
Так вона виявляла їм повагу.
***
Мама скучала за рідними, а особливо тоді, коли й тьотя Галя вийшла заміж і вони залишилися одні, наодинці зі своїм великим горем трагічної втрати сина.
Доводилося довго просити батька поїхати «в село», як вона казала, маючи на увазі Татарнівку, часто й обставини, не залежні від нього, не дозволяли відірватися від дому. Коли нас уже було п’ятеро, а в батька був лише один велосипед, ми добиралися в гості до бабці й дідуня вроздріб – мама виходила з нами на трасу, зупиняла якусь машину, ми забиралися в кузов і їхали до Павленківки, там мама стуком в кабіну зупиняла машину, давала водієві «на папіроси» і ми пішки уздовж посадки або й стежиною у ній добиралися до родового села…
Коли йшли посадкою, збирали гриби – краснюки, бабки, сироїжки. Бабця називала їх «губ’яками», але раділа такому приварку, хвалила нас.
А батько вже або чекав нас на обійсті Головачів, або ще добирався до нього. З Половецького в Татарнівку він йшов пішки – через ліси і поля, через посадки й луги (попід Гальчином, Реєю, Старим Солотвином, Ріжками) з рушницею в руках. Таким чином він долав майже двадцять кілометрів, зате часто теж приносив здобич – то зайця, то пару куріпок…
А коли батько зібрав трохи грошей і купив другий велосипед (для мами), ми почали добиратися в Татарнівку ними. Батько віз мене з братом (Вітя – на рамі попереду, я – на багажнику ззаду), мама – Марусю на рамі перед собою.
Чим би ми не їхали, у центрі села вклонялися гарній і величавій церкві (на Пречисту був празник у цьому селі і мама саме в цей день дуже хотіла до батьків…), інколи й заходили на службу; потім ми, малеча, бігли одне попереду одного татарнівськими завулками і питали зустрічних: а скажіть, де живе наша бабця Тетянка?
Усі сміялися, батьки вибачалися за нас, але все було так зворушливо, так святково!
У свята, в тому числі й на храмове, приїжджала в Татарнівку кіньми і сім’я тьоті Галі – у її чоловіка Миколи Бойка завжди були коні, у його крові клекотіло щось циганське, бо так само, як і мій батько, любив свободу, любив одноосібну працю. Наші двоюрідні сестрички Таня і Зоя гордилися тими кіньми, ми усі гуртом обсідали воза і тішилися празником…
Мама вчила нас не брехати, не красти, не просити. Особливо врізалося у мою свідомість останнє. А причиною тому була ось яка подія.
Настав третій день Великодня, в попередні дні ми нахристувалися, наїлися крашанок, пасок, інших празникових смакот. І ось надвечір з сусідським однолітком-дошкільням Гециком (так його прозивали хлопці на вулиці, бо сім’я, яка купила хату поруч з нашою, мала прізвище Гец) ми забігли в його хату.
Геци жили бідно, навіть на фоні загальної незаможності жителів нашої вулиці це було помітно. Може, тому його мама попросила нас походити по хатах і похристувати ще – власне кажучи, попросити щось. Ще й дві торбини дістала із запічка, попричіплювала їх нам не плечики.
Невдовзі опинилися з того боку вулиці, що вела до лісу, бо Гецик запропонував христувати звідти; у кожній хаті, в яку ми заходили, нам щось давали. Я ніяковів, бо на мене пильно дивилися сусіди – пильніше, ніж на Гецика – але діватися було нікуди, я був солідарним з другом і робив те, що і він.
Коли ми були вже біля обійстя Косюків, «обхристувавши» вже половину хат, я з жахом помітив маму, котра поспішала нам назустріч. Хтось, очевидно, вчасно переказав їй, що Міша – жебракує.
Наші торбини були вже наповнені пиріжками, окрайцями пасок, яйцями.
Я миттю почав викидати усе в придорожню канаву: відчував, що мама йде не милувати мене, а карати.
Так і сталося: вона почала соромити мене, але делікатно, щоб не образити Гецика. Потім позбирала все, що я викинув, і впхала в його торбину…
***
Я ще дошкільням захопився колекціонуванням сірникових етикеток. Коли в хаті з’являлися нові коробки, я миттю здирав з них ці фірмові наклейки і вклеював їх у спеціально куплений мені батьком альбом для малювання. Це робив і мій найкращий друг дитинства Коля Байдик. Щодня ми показували один одному новинки, пишалися, що в когось такі вже є, а в когось іще немає…
Мама весь час дорікала мені, що сірникові коробки обдерті, але поважала мою дитячу пристрасть, а батько навіть купляв мені у магазині «Військова книга» цілі набори таких етикеток: хтось із старших сказав мені, що там можна придбати і я впросив батька зробити це раз, а потім – і багато разів…
Ті набори етикеток були тематичними: птахи, звірі, трави і квіти тощо. Вони не лише тішили самолюбство колекціонера, а й мали велике пізнавальне значення.
А ще більше не подобалося мамі те, що я викрадав у неї котушки з-під ниток.
Мама багато шила, вони по черзі з батьком купляли нитки в Бердичеві, а я з нетерпінням чекав, поки вона викине голу котушку.
А потрібні мені вони були для виготовлення… шахових фігур. Я перерізав їх наполовину, з липових гілок майстрував голівки для пішаків та інших фігурантів шахової дошки, бо куплених шахів, про які мріяв відтоді, як мене навчив у них грати Коля Байдик, у мене довго не було…
Інколи, не дочекавшись відстріляних швацьких «гільз», перемотував нитки з однієї початої котушки на таку ж іншу і в мами тоді вже вривався терпець: вона ховала нитки від мене…
***
Скільки я пам’ятаю своїх батьків, вони весь час щось продавали на ринку. Батько – свої вироби, мама – вирощене на городі. Особливо старанно й ретельно вона доглядала ягоди (суниці), які дуже гарно росли й родили на наших піщаних грунтах. По кілька разів з сезон сапала їх, проріджувала, формувала ряди, розживалася на нові сорти.
Часто брала на базар і мене, перші гроші від продажу йшли на пиріжки або чебуреки мені…
Навесні була пора для розсади. Мама висівала капусту й помідори у спеціальні ящики з землею, а потім, коли теплішало, висаджувала все у відкритий грунт,
Пів села приходило за розсадою до нас додому, вистачало й для яток. Мама возила її у Бердичів у спеціально сплетених для цього батьком мілких кошиках.
Інколи мама йшла з батьком у лози, де росло багато калини, вона теж користувалася попитом у городян.
У пісні співалося «А калина – не верба», а в моїх батьків були «і калина, і верба»…
Майже всі виторгувані гроші йшли на харчі: мама любила купляти камбалу, оселедці з діжки, «рубльову» ковбасу, яка була смачнішою від сьогоднішньої краківської, пиріжки з лівером…
Уміла вирахувати до копійки зважений їй товар і зазвичай вносила поправки в оплату, соромлячи продавців, особливо риби: у них була більша можливість обважити…
***
Мама дуже переживала, коли мене з першої спроби не прийняли до першого класу, а коли наступного року законно прийняли і я вчився на «відмінно», раділа, що мені легко дається нехитра початкова наука.
У селі завжди вистачає роботи, знаходиться вона і дітям, але мої батьки не змушували нас робити те, чого ми не хотіли, а більше сиділи за книжками.
А коли в третьому класі мені почали приходити листи-відповіді з редакцій дитячих газет, мама пишалася мною.
Але й журилася, коли в мене траплялися якісь збої – і в навчанні, і в поведінці. У восьмому класі завуч школи Фелікс Гнатович Доманський оголосив мені догану із занесенням в особову справу (а за що – вже й не пригадаю. За надмірну енергію, мабуть). А енергія і справді вирувала тоді в мені. Вступаючи в суперечки з учителями (особливо з учителем російської мови та літератури Глібом Івановичем Вишнівським), я інколи переходив межу дозволеного.
Я сумирно й по-янгольськи чемно поводив себе лише з Раїсою Андріївною, котра викладала у нас англійську мову.
Її прислали в Половецьку школу на роботу за розподілом після закінчення факультету іноземних мов. За національністю, як згодом я довідався, вона була мордвинкою, але з гарним обличчям, стрункою поставою і зі смаком підібраним одягом. Легко підфарбовані губи та налаковані нігті теж пасували їй.
Можливо, це саме цій учительці я завдячую тим, що, вступаючи після закінчення десятирічки до педінституту, склав екзамен з іноземної мови на п’ять, бо, як відчував своєю вразливою дитячою душею, закохався в неї і наполегливо вчив слова і правила тієї мови…
Вчителька бачила, як я дивлюсь на неї, як стараюся відповісти на уроці, а одного разу несподівано підійшла до мене і сказала:
– Что смотришь, рыженький?
Моє і без того рожеве обличчя залилося вогнем, я не зміг їй відповісти і лише винувато посміхався…
Моя мама помічала, як, збираючись до школи, я вичісую чуба, намагаючись загорнути волосся догори (щоб здаватися старшим), ремствую на ластовиння, що і справді засіяло моє обличчя, сумно оглядаю свій скромненький одяг…
Після закінчення восьмого класу батьки відпустили мене на роботу вантажником у радгоспний гараж. Робочих рук там не вистачало, і хоч приймали мене з порушенням усіх норм (був же малолітнім…), я виправдав сподівання і начальника гаража, і водія «своєї» машини, бо ж був фізично розвиненим, мав вигляд міцно збитого юнака.
Отримавши свою першу серйозну зарплату (70 рублів) дуже хотів купити собі фотоапарат «Смена», який був найдешевшим і найпопулярнішим з-поміж так званих мильниць, але батьки почали напоумлювати мене: будеш ходити з фотоапаратом через плече і у рваних штанях… Порадили купити щось з одягу до школи і я був змушений поступитися їм: вклав свої кревні у трохи й завеликий для мене фіолетовий піджак з блискітками, на який звертали увагу всі дівчата нашого класу…
***
Ми підростали, і в батьків, а особливо у мами, з’являлося все більше приводів для занепокоєння. За Марусею упадав трохи старший від неї Михайло Герасимчук, він їй подобався теж, але всі в селі знають про всіх все, всі бачать у всіх все, всі засуджують у всіх все, буває… Мама картала доньку за її вибір, не пускала увечері на вулицю, часом підкараулювала їх сама і ставила в незручне становище і дочку, і залицяльника.
Інколи і я говорив з тезкою (дорослішав на очах…), просив його залишити сестру в спокої.
Але, як кажуть, долю і возом не об’їдеш: після першого заміжжя Маруся таки вийшла за Михайла, котрий теж розвівся з дружиною…
Тож тоді і настала пора дорікати матері і батькові за те, що заважали їм одружитися в час, коли були вільними і закоханими…
***
«Усі сім’ї щасливі однаково, усі сім’ї нещасні по-своєму….». Це правда. Я впевнений, що і мої батьки були щасливими в шлюбі. Але й нещасними вони також були…
Батько інколи жорстко поводився з мамою, він не позбувся командного стилю життя, усі свої заробітки зберігав під замком, вона змушена була просити в нього на все: на харчі, одяг, нехитрі меблі, предмети гігієни. На роботу він її не пускав, хіба що у відповідний сезон мама йшла обривати хміль, брала і нас з собою, аби теж заробити якусь копійку.
Якось, коли батько був напідпитку і почав ображати матір, я став на її захист, а він відштовхнув мене, порозкидав по хаті мої книжки, крикнув:
– Забирайся звідси!
Це я сприйняв буквально і вирішив піти з дому. Уже вечоріло і я подався у Журбинці, бо вже з пів року ходив до Галі. Побачення розтягував якомога довше, аби швидше пройшла ніч, бо до хати майбутньої тещі я ще не наважувався заходити, а тим більше – ночувати в ній. Проситися на ніч навіть в такій ситуації я не зміг…
Десь опівночі ми попрощалися, я, звісно, нічого їй не розказав і, не поспішаючи, подався у Половецьке.
Проходячи повз майстерню своєї школи, я помітив, що вхідні двері відчинені. У коридорчику стояв стіл, кілька стільців. Оскільки я твердо вирішив не йти додому, а куди – ще й достеменно не знав – вирішив прилягти на той стіл, передрімати до ранку (була лише перша година ночі).
Так і зробив. Через кілька годин мене вже тіпало від холоду, та ще й якісь таємничі стуки-грюки лунали з майстерні (другі двері були на замку), в голову почала лізти якась містика, чортівня…
Залишив я свій ненадійний прихисток на світанку, пішов рідною вулицею, але, впертий, додому не завернув, а оминув наш двір і пішов далі. Перше, що спало на думку, це зайти до Стасіка Ружицького, який жив наприкінці села на тій же вулиці. Так і зробив. Його мама вже доїла корову, дуже здивувалася моєму ранньому візиту, але розбудила Стасіка і я розказав йому як тодішньому своєму другові про свої нещастя…
До кінця дня я таки повернувся додому, бо жалів матір, брата з сестрою, та й трохи батька…
Усі вони навперебій розказували мені, як шукали мене – до ставка бігали, і в криницю зазирали…
Незабаром сталася ще одна подія, яка вбила ще більший клин між батьком і мамою: коли сусідська дівчина Марія прийшла просити батька на своє весілля, назвала його татом…
***
Мама часто хворіла, їй робили то операцію апендициту, то операцію грижі (двічі). Скаржилася вона і на нирки, а внаслідок усіх цих болячок та нервів не забарилася й гіпертонія, а за нею – й інсульт.
Пам’ятаю, як через високі сніги добирався до Поліни Никифорівни, аби рятувала маму, повертався уже з нею прокладеною доріжкою у снігу; як вона з притаманним їй теплом у голосі заспокоювала маму, розкривала свій древній металевий чемоданчик, знайомий мені з дитинства, діставала звідти шприци, проварювала їх і, примружившись, набирала в них ліки…
Потім ми з сестрою просили невропатолога районної лікарні Віктора Анатолійовича Соловйова, аби полікував маму вдома, і він, добра душа, погодився.
Через якийсь час у мами був і другий інсульт, ми поклали її в госпіталь, а коли її підлікували, повернулася вона вже не додому, а до доньки Марії, яка жила з Михайлом і їх сином Сергієм навпроти: їй був потрібен постійний догляд…
***
Коли мама була ще порівняно здоровою (не заскочена інсультами), Німеччина заповзялася спокутувати свою вину перед українцями-остарбайтерами, зобов’язавшись виплатити їм певну компенсацію. Мама відразу сказала, що розділить ті гроші на нас трьох, але займатися складною системою їх отримання довелося мені.
Обласний соцзабез, до якого я звернувся, після тривалих митарств оформив Доручення на моє ім’я і вказав банк, до якого слід звернутися за виплатою: Градобанк, Київ.
Їхав я до столиці зі слабкою надією на те, що отримаю ті мамині марки. Але все відбулося швидко і навіть якось напівтаємниче. Я звернувся до адміністратора (дивно, але в банку окрім мене нікого не було), він звелів мені зачекати, а через хвилин двадцять приніс німецьку валюту (точно вже й не пам’ятаю, скільки, але небагато, бо компенсацію розділили на дві частини, друга надійшла через рік-півтора…) і Відомість для мого підпису про отримання коштів.
Навіть коли вже гроші були у моїй кишені, я не вірив, що вітчизняна банківська система працює так чітко і злагоджено…
Згодом керівництво цього банку звинуватили у незаконному привласненні коштів, призначених остарбайтерам…
Йшлося вочевидь, про померлих, але оформлених спритниками як живих.
Можливо, ця схема з Дорученнями відпрацьовувалася на нас з мамою…
***
Я постійно жив зі своїми батьками зовсім недовго – до сімнадцяти років, до свого вступу на навчання. Потім я лише провідував їх, допомагав, чим міг.
І завжди мене після таких відвідин випроводжала мама: спочатку йшла зі мною до ставу, потім – до старого кладовища, потім – за ворота, і наостанок – до порога сестриної хати… І завжди казала мені «спасибі», і завжди бажала щасливої дороги…
Мама могла ще жити довго. 4 квітня 2003 року мені виповнилося 50, вона приїхала до нас теж, ми вже переселилися в нову хату у Гришківцях (вона дуже гордилася тим, що я цю хату збудував); разом з усіма гостями співала і на моїй душі було радісно і привітно, а через тиждень моя племінниця Валя, котру я зустрів на провулку з місією повідомити мені страшну звістку, сказала:
– Дядьку Мішку, померла Ваша мати…
Ми поховали її скраю кладовища за сестриним городом, а через рік біля неї схоронили і батька. Тепер я знову провідую їх разом, а не поокремо кожного через їх життєві непорозміння…
Ці розповіді, звичайно, неповні, фрагментарні, але про батька й матір я писатиму і в інших розділах, бо вони були присутніми у моєму житті завжди і скрізь…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.