150 років тому не стало Віктора Забіли. Напівзабутий, але талановитий поет-пісняр і приятель Тараса Шевченка. В історії українського мистецтва він залишився принаймні двома пісенними шедеврами, що покладені на музику геніальним білорусом Михайлом Глинкою. Вони входили і донині входять у репертуар професійних вокалістів (Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк та ін.) і стали практично народними піснями («Гуде вітер вельми в полі» і «Соловейко»). Славний Віктор Забіла (між іншим, нащадок гетьмана Розумовського) і великим любовним почуттям до Любові Білозерської – рідної сестри письменниці Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша. Зображував його Шевченків друг-художник Василь Штернберг, але портрет його більше знаний у портретній класиці знаменитих українців завдяки тому, що його створив Тарас Шевченко.
Пропонуємо мікро-повість Михайла Наєнка «З першою росою», в якій ідеться про драматичне життя і творчість цього поета.
Тарас пише мій портрет… Боже, який у нього погляд, який зирк! А який жест руки з олівцем… Чирк, чирк… І вже щось там «моє» починає виглядати з чистого аркуша… А душа моя зовсім не тут, а десь там, де лиш її благання:
— Розкажи, розкажи що-небудь…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я палаю і її підпалюю. Я вмліваю, ковтаючи свою і її млість. Мовчу, мовчу і солодко захлинаюся золотим мовчанням.
— Говори… Ти ж обіцяв казати щось таке…
А я не чую. П’ю з її уст міцні нектари і не чую теплого-теплого благання:
— Я хочу твого голосу… Кажи, я слухатиму…
На хвилях її гарячого дихання літаю в блакитних та рожевих снах і світах.
— Який ти, хоч би слово мовив…
Ще з більшим жаром никну до її уст, а потім повільно опускаю гарячу голову на її стрімкі груди.
— Обіцяв сказати, а зараз мовчиш. Мовчиш…
І прошила тонкі пальчики в мій густий і вогкий чуб. Я підхоплюю її на руки, несу невідомо куди і потім сідаємо. В її покірних очах ясні зірниці відбиваються, а на ніжних щічках — дрібні крапелини роси. Я відчуваю, що вони терпкі на смак і теплі, як цвіт у травні.
Кохання моє задихається. Проникає в її серце, і вона не перечить. Впускає… А потім ще, й ще, й ще…
– До побачення, Любонько!
– …………………….
– Нашу любов освятила перша роса….
Йду. Місячне літепло пробивається крізь густе віття акацій понад шляхом і стрибає під ногами ясними пелюстками троянд. Легко ступати по них… Та ще й під музику солов’я, який усе птаство поклав спати, заколисав і — вольному воля! От-от на плече сяде. І хоч би на хвильку збився. Не збивається! Як кобзар — очі заплющив, а про всі світи співає. І бачить їх. До зір повертає!
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько,
Не щебечи, малюсінький,
На зорі раненько…
Зорі, зорі! Куди ви дивитесь, зорі! Напустили роси в зелену траву, в очі солов’ям і байдуже переморгуєтесь…
Не хиліть, зорята, золотих голівок,
Не дивіться в душу…
Ех! Не знаю, що сказати цим зорям. Ведуть мене додому, як арештанта, на п’яти наступають…
Не встигаю зачинити двері за собою, як їх уже повна хата. І на вікнах, і на стінах, і в ліжку. Я розсуваю їх золоту пелену і падаю горілиць у прохолодні простирадла…
Тиша… Блаженна тиша. Тільки зорі похрускують, тручись одна об одну, та з самого серця тиші раз по раз випливають вогкі фіалки очей Любоньки.
— Годі про зорі та очі!
Що це?
— Вила та шаблі потрібні!
Ага! Це той задерикуватий ліцеїст із зеленкуватими очицями…
Він уже годину розмахує руками за розкішним столом Білозерських і, здавалось, якби його змога, то давно б уже проковтнув свого розпашілого суперечника — міцного майора Боголюбцева, в якого від злості руді жолуді очей мало не вискочать з короткого лоба, а куці пальці весь час намагаються закрутити в рот задимлені вуса. Зацікавлена публіка порозвішувала масні губи і то корчиться, як списаний папір у полум’ї, коли крик ліцеїста потрапляє у саме єство їхнього животіння, то злісно розцвітає, як кущ будяків у глухій кропиві, коли Боголюбцеву вдається хоч на хвилю брати гору.
— Дурниць вас учать! Зелень он на губах! А чи знаєш ти, недовчене курча, що до нас приставлено нового губернатора! Я вже сам читав наказ, у якому говорено, що старий губернатор неправильно власть понімав, так сказать — моральне розложеніє і злоупотреблєніє культом, а новий губернатор обіцяє…
— Дулю з маком обіцяє вам новий губернатор! Під самий ніс! А ви вже й раді і готові лизати йому потилицю. Вчора лизали старому, аж язики облазили, а сьогодні вони у вас і повідвалюються, бо в нового губернатора потилиця вдвічі товща! Ви знаєте, хто настановляє губернаторів? Наші губернатори — це ганчір’я, яким Петербург вимочує бруд зі свого підвіконня або під час оргій протирає окуляри. І хай скільки їх міняють — толк один. Хоч скільки переставляй оці пляшки на столі, але коли вони порожні, то такими й залишаться. Треба або викинути їх, або наповнити новим вином…
Я радів, що всі гості звернені в бік Боголюбцева та гімназиста, і тісніше підсідав до Люби. В моїх долонях — її тоненькі пальчики, повні згоди і покори, в моїх очах — кожна рисочка її розпашілого личка, заквітчаного чарами двох голубих іскор, двох яскравих оченят. А губи! Легкі, в рожевому серпанку губи склалися «сердечком» і так і просять, щоб я доторкнувся їх своїми, але…
— Мені мама каже, щоб я довго не затримувалася з вами. З першою росою, каже, щоб уже дома була. Я кажу, що не помічаю, коли вона падає, бо ми не ходимо по росі, а вона…
— Любонько, ще тиждень і все життя — наше…
— А чи вистачить на нього нашого кохання?
— Любонько! Все життя наше стане раєм! Все життя… Ні! Тут тісно моєму голосу! Вийдемо ось на леваду, то я закричу на весь світ…
— Сміття!
Лихо з такими гостями. Поки не приходив ліцеїст, то й тиша стояла, ніхто не псував наші солодкі розмови. А тепер:
— Сміття! Сміття! Ваше місто! В ньому — від перукаря до губернатора — ніхто не знає нашої мови. Ні в кого там не болить серце за наш край. Добре, що маємо ще села та хутори, в яких зростають гайдамаки, в яких ще не погасла любов до волі, любов до своєї землі, не погас розум…
— Твій селюк стане розумним тоді, коли зозуля почне гнізда вити та на яйцях сидіти.
Це старий Білозерський, батько Люби, втрутився в суперечку. Всі гості засміялися з його дотепу і запропонували випити за здоров’я господаря. Ліцеїст скочив з місця і вибіг за двері. Гості продовжували плямкати жирними губами, голосно реготали, цокались повними келихами і тільки Боголюбцев, покусуючи вуса, сидів ображено і часом кидав косяки у наш бік.
— А правду каже ліцеїст, — шепчу до Люби, — в місті і кохання не таке, як у нас. Чого варті поцілунки під камінною стіною в порівнянні з нашими на леваді, коло млина під вербами чи й під чистим зоряним небом! Нічого не варті, правда ж, Любонько? Любонько, може, втечемо…
Вона вп’ялася в мою руку і тільки поблискує оченятами.
За якусь мить ми покинули розбуялу компанію, виносячи разом із собою лагідне мамине прохання: «З першою росою, гляди ж, повернися!»
…Вечір. Синій вечір.
За вікном синій вечір
Опустив теплі крила…
…Та тепер не до речі,
Бо зі мною ось мила!
Як після довгої розлуки, як після тривалих вагань, ми кидаємося в обійми одне одному. Крізь поцілунки лише зрідка пробивається її ніжно-тихе благання:
— Розкажи, розкажи що-небудь…
ІІ
Повз двір, де мила живе,
Проїхав я двічі,
Та не бачив миленької
Ні разу у вічі…
— Скажи, мій коню вороний, де наша Люба? Чом не вибігла на шлях, не всміхнулася мені, не погладила твою густу гриву?
Мовчить кінь. Похилив голову і жалібно дивиться на моє нелегке питання. Потім, щоб розважити мене, став гострити копито об маленький горбочок, всіяний тонкими травинами. Після перших же ударів з середини горбочка так і хлюпнула лава метушливих мурашок.
— Не чіпай, — мовлю до коня, — не чіпай, вони добрі, працьовиті істоти. Вони вміють жити великою і дружною родиною, вміють боронити себе від напасті. Ось бачиш, уже обсіли тебе до самих колін… Дарма, що ти великий. Їх багато і кепкувати над ними небезпечно. Загризуть. Тільки люди можуть довго терпіти знущання над собою. А звірина — ні. Насилля не зносить. Вона дорожить своєю свободою і вміє оберігати її…
Вмовляючи свого коня, я обмів з нього комашню, і ми побрели розкішними травами далі в степ. Пахучі квіти гнулися під нашою ходою і з легким стогоном припадали обличчям до землі. Але з дороги не звертали. Лиш коли ми сходили з їхнього виду — піднімали потоптані голівки, протирали ображені очі і знову всміхалися золотим струнам сонця та блакитному диханню високого неба.
Не журіться, квіти, не зітхайте, трави,
Ваша воля вічна, як свята земля.
Розправляйте плечі, розбудіть заграви
Під ногами глуму…
Дурниці якісь у голову лізуть.
Відпускаю коня і лягаю на траву. Перед очима манять багатобарвними перлами настої сонця і тепла, десь волошка з житнім колоском сердечну мову повела,
Маленький в небі жайворін
Затяг мелодію свою,
Де-де хмаринки з білих пін
Журливо в синяві снують.
Співуче мчить бджолиний рій
На медоноснії квітки,
Ромашки від солодких мрій
Розкрили вії-пелюстки…
Далі настої сонця й тепла розсуваються, і в небі з’являється солодкий погляд Люби-любові…
Я пориваюся поглядом до Люби, що завмерла серед білих хмаринок, і не вірю очам своїм: вона плаче. Сльози срібними зорями котяться з її очей і висихають, не долітаючи до землі. Лиш окремі бризки долітають до моїх грудей і мені важко дихати… Ох, цей сон недоречний! Він зіпсував мені настрій дома та ще й тут переслідує!
Мить — і я на коні. Ми летимо з ним назустріч Любі, назустріч долі. З шаленою швидкістю, з гарячими серцями, тільки вітер висвистує десь за нашими гривами.
Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає,
Шука козак свою долю,
А долі немає…
Що це? Вона відвертається? Вона відвертається і припадає до гриви мого коня… По тій гриві вже стікають на землю її рясні сльози!
— Що з тобою, зоре моя? Дай мені свої руки і очі! Хто образив моє світло, мій день ясний?
Пригортаю її до грудей, і ми вже в траві. Її тіло захлинається риданнями, а трепетні пальці оповили мою шию, як хміль. Втративши надію почути хоч словечко, я засипаю її поцілунками. Виціловую кожну сльозину з її очей, обціловую кожну рисочку її розпашілого заплаканого виду.
… Тиша. Сонце і трава. Біля нас завмер у чеканні переляканий кінь, ми лежимо нерухомо, як загнані птахи. Люба нарешті ворушить віями і ледве чутно шепоче:
— Вже… вже…
Я никну до неї, щоб почути ще якесь слово і зрозуміти мовлене, але вона знову тоне в гіркому риданні. Я не знаю інших ліків від дівочого плачу, і град поцілунків знову виривається з мого розгубленого серця. На солоні факели ридань. Вони повільно глухнуть, теж разом з ними.
— Вже… Чуєш, мене, Вікторе? Вже не будемо ми разом…
«Сон чи дух якийсь»? — крутиться небо в моїх очах. — Що ти говориш, Любонько? Голосніше, не чути мені!
— Тато висватав учора мене за Боголюбцева….
Я нічого не тямлю і не хочу тямити.
— Любонько, ми ж заручені, що ти кажеш!
— Мама і я з самого ранку плачемо, а тато… а тато сказав, щоб ти більше не заходив до нас…
Мені важко щось сказати, бо губи висохли й подерев’яніли.
— Ходімо скажемо, впадемо до ніг, Любонько!..
В моє чоло вперся вусатий писок Боголюбцева, обвішаний монетами в кілька разків.
— Згинь, примаро! Поглинь його, земле сира!
Припадаю до місця, де була Люба, але її вже нема.
Вона сказала, що знала, і пішла. Біла сукня, підхоплена легковієм, линула від мене до обрію, як зів’яла квітка, що в час буйного цвітіння потрапила в негоду.
ІІІ
Зорям тісно на небі, і вони спихають одна одну до мене в шибки. Їх брязкіт остаточно заглушив мене, засліпив. В травмованій свідомості без кінця щось чадить і роїться тільки одне: вона пішла назавжди. Від мене. Самотнього…
А ми з конем і погаслими надіями мовчки ступаємо її мертвими слідами. Кінь часом повертав очі в мій бік, торкався мокрими губами моєї руки — та й знову мовчання.
До хутора залишалось ще більше версти, але поспішати нема до кого, а кінь хай вибачає, що не загнузданий, не осідланий. Я знаю, що йому образливо чапати старим волом, коли можна стати дибки, заграти на все поле пружними вудилами і соколом летіти над землею до тих пір, поки видно шлях перед собою, поки вистачить духу. А духу в ньому — море! Тільки б я забажав його перехопити, тільки б я забажав стиснути коліньми його м’язисті боки та звести над ним свою втрачену голову. Та я не бачу стежки перед собою. Палахкотіння квіток, що вранці так яскраво било в вічі, тепер завмирає, глухне. Ледве тліють ромашки сіруваті, тривожно чорніє блакить петрових батогів. Здавалося, лише хвильку тому ще вічі лоскотали сонячні брості, викликаючи теплий струмок солодких мрій і світлі польоти в незмірну далеч, а зараз — і в голові пітьма, і під ногами провалля. Бліді зорі, що вже встигли де-не-де повисувати тоненькі шиї з-під вечірньої молодої ковдри, були кволі, безсилі перед моїм мороком. Лише кінь добре знав дорогу. З ліхтарем своєї інстинктивної пам’яті, він упевнено йшов крізь сутінки, ніскільки не боячись спіткнутись, оступитись.
З напівсонного стану мене вивів галас. Звів очі — брами. Кінь уже вдруге обійшов зі мною маєток Білозерських і тепер зупинився перед ним біля головного в’їзду. Добрий друже мій! Ти й досі не знаєш, що нам сюди заборонено входити! Наша садиба дуже мізерна, щоб тулитися до цього розкішного палацу. Тут комори тріщать від монет та кривавого вина з усього повіту, а в нас усе хазяйство Архип за день перемиє і повисушує. Не нам судилася Люба! Нам на згадку залишились тільки слова про заручини. А слова, ти ж знаєш, — це порох, дим.
Кінь мовчав, зіперши голову на браму, а за великими вікнами кипіла жовта оргія. Літали кошлаті тіні по шибках, п’яним гомоном захлиналися товсті камінні стіни. «Зайти! Зайти і викликати з цієї оргії Любу. Може, придумаємо що… Може, погодиться… Може… Ти, коню, постій тут. Я не прив’язуватиму. На випадок чого — тікаємо. Куди очі бачать. А я зайду. Я зайду і скажу, що…»
Дурень! Дурень! Нема куди мені йти. Нікуди ми не підемо, мій вірний коню. Вона ж нас покинула серед поля! Вона з квітучого простору зробила для нас могилу і покинула самих у ній!
… Я кручусь на ліжку, як у домовині, і не знаю, де подіти своє пожмакане тіло. «Вона пішла! Вона пішла від мене, а я не можу тепер видушити з себе хоч краплину світла! Може, вона вже й забула мене. Може, ніжиться десь із Боголюбцевим, захлинаючись у п’яних припливах бажань, а мене тут домучує непроглядна тьма, засмоктують невидимі змії печалі! Де вихід? Де світло? Хоч горстку… Хоч краплю…»
Раптом — світло. В розчинені двері повільно просувається жовта свічка. А за нею — тривожний погляд Архипа.
— Слава Богу, слава Богу, а я вже думав, пане, що ви там, та і вас… Коли ж, слава Богу…
Він тяжко зітхнув. Язичок свічки загойдався і на землю впала крапля розтопленого воску.
— Що таке, Архипе! Чому так пізно!
— А ви й не знаєте… Ну, слава богу, а то мене мало не розтрясло, поки дійшов до вас… Думаю, завтра вже й матінка ваші повинні вернути з Києва, а тут…
Знадвору донеслось глухе бамкання церковного дзвона. Архип повернувся до образів і перехрестився.
— Прийми, Господе, його душу в свої…
— Та що з вами, Архипе! Яку душу!
— Ох, слава Богу, що ви не знаєте… Приймита Білозерських бачили, може… в ліцеях учився…
— Позавчора приїхав на літо…
— Щось не поладив з хазяями, а сьогодні, от чуєте, й Богу душу віддав…
«Зелений ліцеїст!»
— …балювали, балювали, лаялися, випивали, а Боголюбцев — майор, що недавно тут з’явився, йому шашкою межи очі. «Язик треба коротший мати, — сказав, — та старших шанувати».
Я не дослухав до кінця Архипових слів і вихором вилетів з кімнати. Вивів на подвір’я коня, загнуздав, але він…
Далі воріт не пішов.
Дзвін на церкві вмовк. Його звуки завмерли в моїй голові. Я схиляюсь на гриву і відчуваю, що вона вже вкривається першою росою.
Нікуди ми не підемо… Хіба що до шинку…
IV
Я вмирав з радістю. Бо все життя перетворилося на шинок. Спочатку крадькома, а потім почав ходити до нього як на роботу. В другу зміну. Поштова контора в першу, а шинок у другу. Старі рецепти на різні напої, які перейшли в наш рід від прадіда Кирила Розумовського, доводив до блиску. Наливки, медівки, вишнівки, найсмачніші горілки… Архип казав: «Доводити до блиску можна, але навіщо все оте самому куштувати. Воно ж втягує і робить чоловіка залежним…». «Ти на цьому не розумієшся», — була моя відповідь. Бо як йому доведеш, що на дні кожної чарки я завжди бачив Любу. Таку усміхнену й теплу, як ото колись, що «з першою росою». Її вже давно не було в Борзні, відставний майор відвіз ледь чи не в Петербург, а мені залишився тільки спогад та написаний з горя віршик:
Не буть тобі, дівчинонько,
Ніколи моєю;
Тяжко мені се сказати,
Не моя в сім воля.
За що ж мене так карає,
За що злая доля?
Тяжко мені жить на світі.
Тяжко, як без роду!
Хіба ж себе отруїти.
Або з камнем в воду?..
Легшає тільки тоді, коли загляну в кришталеву… На її дні Люба з’являється з лукавим усміхом і милою ручкою манить до себе… Один лише раз була зникла; на кілька днів: дно кришталевої стало являти мені Тараса. Але чомусь — у труні. Раз, другий раз… Його рука в труні пише мій портрет… Мені стало моторошно. Аж ось і звістка долинула: Тарас відійшов до Божого престолу… В душі ще більше потемніло, у темряві минали дні й місяці… І тепер ось уже відспівують його в Київській церкві на Подолі. Він з труни пише портрети не лише мої, а й усієї людської маси… Я приєднуюся до процесії, що рухалася від церкви до Дніпровського причалу, там було скільки люду, що побачити Любу в натовпі — неймовірна трудність. Але я її таки вгледів… Серед хлопців і дівчат, у студентській формі, вона так само, як і всі, втирала сльози і дивилася, як і всі, тільки в його бік. Убік його труни… Я проштовхався до неї якнайближче, торкнувся її ліктя і прошепотів: «Любонько, я тут…». Вона глянула на мене і ледь чутно проказала: «Я не Люба… Люба он там… І звати її не Люба, а Ликера». Щось привиділося, подумав я, і далі йшов мовчки, ніяк не розуміючи, чому Люба стала Ликерою… Полусмаковою…
На Чернечій горі в Каневі вона носила землю жменями, як і всі… Носила й сипала її на труну поета, поливаючи слізьми… Вони капали в могильну яму беззвучно. Беззвучно для всіх. А в моєму серці вони відлунювали, як на дні глибокої криниці… Може, то й Ликерині були сльози, вони стелили їй майбутню життєву путь аж до самого Канева… Але я в ній бачив тільки Любу… А потім чомусь соромно стало за себе. Згадав давній вірш-докір Тарасові… Коли він одного разу, буваючи в Борзні та в Качанівці, мене так і не провідав…
Який же ти земляк…
Боявся день подарувати.
Щоб побувать у мене в хаті.
Щоб пісень разом заспівати,
Якії серце нам гризуть.
Ми б на бандурці забриньчали,
А циганчата б танцювали
(Хоч би вже з лихом пополам).
Я рад би був тобі, як брату,
Якби забіг до мене в хату,
Неначе б сваху, шанував!
В мене худоби дуже мало,
Да ще б найшли — горілку, сало, —
І з’їли б трошки, й запили…
Дак ні!.. Зазнався, бач, з панами.
З писаками, з багатирями,
А земляка дак і забув!..
Гай, гай… Яка гіркота… Грудки землі падають на труну, як на душу мою… Ми так і не порозумілися більше з ним, а той вірш стоїть передо мною як докір мені за нестрим… Хоча нестрим той був і не злостивий; а більше — жартівливий; ніби в батька нашого полтавського, що «Енеїду» людям подарував. Пригадуєш, Тарасе, які «прокляття» я сипав на твою голову —
Бодай тобі за цюю штуку
Послали відьми тую муку…
Послухай, зараз іскажу:
Борщу, ковбас, вареників, литівки,
Сеньхи, чехоні і скумбрійки
З півгода щоб не куштував;
Щоб цілий день не пив горілки,
Не довелось щоб і наливки
Ковтнуть хоч раз один на сміх;
Да щоб приснилось: буженина,
В’юни, лоскірка і свинина
З сметаною да із хрінком…
І ще скажу слівце, Тарасу!
Біда жить в світі без запасу,
Грошима люди, що зовуть.
Я б ще побув у Тенетбурзі
І побував би в вашій бурсі,
Що Академієй зовуть.
Побачив би тебе, Тарасе…
І серце б трошки пожило…
Там Глінка той, що добре грає…
Дак що ж робить?.. Не маю долі:
Живу у світі, як в неволі…
А був же ти найбажанішим гостем у моїй хаті. Скільки посмаковано наливок, скільки перебалакано… Ти навіть із собою до Тенетбургу прихопив дюжину барилець, цілющих настоянок на всі випадки життя. Один випадок народив тобі дочку. Скільки пліток-перепліток снувалося про це, а правда була одна: навідалася якось до тебе в Тенетбурзі Ганна Закревська. Її чоловік мав якісь тяжби з сусідським поміщиком, поїхав до столиці, аби ту справу владнати, та й Ганну взяв із собою для супроводу. Ради такої оказії ти змінив квартиру, пригощав у ній настоянками Ганну і, мабуть, добре пригощав, бо через дев’ять місяців Ганна народила донечку Софію. Чоловік її розприндився, не хотів навіть глянути на дочку, але й тобі її не показали. Такою була воля самої Ганни. Ти казав, що від цього в тебе стався ледве не параліч. Ти впав у депресію, почав чекати смерті, намережив навіть «Як умру, то поховайте…», але мої настоянки… Я примчав до тебе з ними на схарапуджених конях, напував тебе своїм зіллям, як малу дитину, співав тобі про своє гірке кохання і навіть утішав… У тебе ж, мовляв, хоч донечка Софійка є, а в мене ж — нікого-нікого, тільки десь далеко недосяжна Любочка… Ти, мабуть, тоді таки втішився, став видужувати і навіть розуміти ту Ганну Закревську, яка не хотіла показати тобі твою Софійку… Не хотіла, бо любила тебе, а сказати про це не було як. Та й кому скажеш? Чоловік Платон став першим ворогом у хаті, а його на тебе не поміняєш… Бо ж ти або в Тенетбурзі, або в Києві злітаєш до небес у своїх поемах та єднаєшся з непевним товариством…
І ось тут найбільша моя рана. Бо не пробачив ти мені мого хлоп’яцького вчинку. Я справді був перелякався, коли тебе з товариством арештували в Києві, а мене покликали на допит до Дубельта. Того самого Дубельта, який довів майже до божевілля й непритомності твоїх братчиків Костомарова, Андрузького, брата Любиного — Васю Білозерського. З переляку я спалив усе листування з тобою, а на допиті прикинувся дурником і цим урятував себе від можливого покарання. Дубельт запитує: «З бунтівником Шевченком ви підтримували стосунки?»… У мене кров у жилах потекла з такою швидкістю, що я залепетав, як застуканий у горосі хлопчисько: «Так, я підтримував стосунки з Тарасом. Було в мене ось таке ж, як оце, барильце вишневого меду. Прийшов я з ним до Тараса. Випили ми трохи, повеселили серце. Барильце я залишив у нього. Наступного вечора він прийшов з тим барильцем до мене на хутір. Знову ми повеселили серце. І так підтримували наші стосунки, аж поки барильце не спустіло. Бачите ось, у мене й зараз є таке ж саме барильце і з таким же вишневим медом. Давайте скуштуємо, і в нас будуть такі ж стосунки, як і з Тарасом». Дубельт, грізний Дубельт, розсміявся і скуштував з моїх рук чарку. Йому сподобалися і настоянка, і мій селюцький хитрик, і він переконався, що ні в які бунтівники я не годен. Хтось казав, що Дубельт зроду ніяких хабарів не брав, а від мене от барильце взяв та ще й заплатив за щомісячну поставку йому таких же звеселяючих настоянок. Цей мій ґешефт із Дубельтом тебе, Тарасе, розгнівив не на жарт; ще більше — Панька; бо його повість «Майор» дихає злим духом у мій бік. А ти, здається, мені трохи пробачив, бо згадав був у солдатській неволі про мене ніби незлостиво. Ти згадував там і про Глінку, тільки того написаного не побачиш у друці так, як і я вже ніколи, мабуть, не побачу своєї Люби. Тобі про неї я більше мовчав, хоча й траплялася нагода розповісти. Милий Штернберг тобі наказав про мене багато доброго, ти заїхав одного разу до мого хутора і він запав тобі в пам’ять так, що муляв, аж поки ти не звільнився від нього в своїй «Капітанші»:
«Между вербами вдоль плотины медленно прохаживался сам хозяин (тобто я) этого скромного пейзажа, в смушевом тулупе, крытом серым немецким сукном, подпоясанный красным поясом и в черной смушевой шапке. Увидя мой фургон, выдвигавшийся из рощи, он остановился и, заслонив рукою, как бы козырьком, глаза от солнца, смотрел на мой неуклюжий экипаж.
— Виктор Александрович! — закричал я ему (це так оповідач у «Капітанші» говорить), не показываясь из своей буды. Он стал всматриваться еще внимательнее.
— Здоровы ли вы, Виктор Александрович? — закричал я ему, все еще не показываясь.
— Да какая же сатана кричит там и не вылазит на свет Божий? — отозвался он, как бы сердясь.
— Это не сатана, а это я, Виктор Александрович, — говорил я, вылезая из телеги.
— Так ты бы так и говорил! А то кричит, кричит, а не показывается. — И мы, обнявшися, поцеловались.
— Ай да молодец! — воскликнул он. — Ай да козак! Спасибо, спасибо! А я уже думал, что ты непременно обманешь. Думал уже было сегодня на ночь пуститься к Семену Максимовичу праздник встречать, а вот ты и приехал. Спасибо, спасибо тебе, теперь не нужно и фрак доставать.
— Ну, как вы поживаете? Что поделываете, Виктор Александрович?
— Да что поделываю? Вот другую неделю, как поднял шлюз, да и гуляю день и ночь на гребле, как собака на цепи. Бог его знает, откуда эта вода прибывает? Так и поддает, и поддает! — говорил он и, взявши меня под руку, прибавил: — Ну, теперь просымо до хаты. — А ты, приятель, — сказал он, обращаясь к Ермолаю, — отправляйся прямо на конюшню, спроси там кучера Артема и бери у него все, чего душа твоя пожелает!
Панская хата (моя, тобто), как снаружи, так и внутри, отличалася только своими размерами и ничем больше. Да и сам пан, правду сказать, мало чем разнился от своих подданных; разве только тем, что носил красную шелковую рубашку и черные плисовые шаровары, а по праздникам надевал фрак и ездил обедать к своему церемонному соседу. Больше ничем. Воспитывался он, правда, в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в каких-то гусарах, и служил с таким успехом, что и тени в нем не осталося прежнего воспитания. Он уже лет пять как оставил службу, но и теперь непрочь был погусарить при удобном случае и жаловался только на упадок физических сил, т. е. на головную боль после попойки. Но это, я думаю, происходило вследствие недостатка практики. Как настоящий бандурист, играл он на бандуре. И в часы досуга занимался сочинением чувствительных малороссийских романсов, из числа которых один положен на музыку известным нашим композитором Глинкою» (тут, Тарасе, твоя пам’ять тебе підвела: не один, а два моїх романси Глінка поклав на музику: “Гуде вітер вельми в полі” та “Соловейко”. У подальшій оповіді про мене ти, Тарасе, трохи нафантазував, особливо про моє читання та одруження). «И чтобы сохранить самобытность в литературе, не читал он ровно ничего, кроме басен Федра, переведенных во время оно знаменитым Барковым, да еще кое-когда заглядывал в «Царь, или Спасенный Новгород» Хераскова. Словом сказать, он совершенно оградил себя от всякого подражания на поприще литературы. Для полноты его характера надо прибавить, что, ведя уединенную жизнь в самых привольных местах для охотника, он был заклятый враг охоты и охотников называл не иначе, как живодерами и псарями.
Приятель мой не отличался изящными манерами и привлекательной наружностью, но в его смуглом, изрытом оспою лице было столько веселого прямодушия, что нельзя было смотреть на него без удовольствия, особенно когда он рассказывал малороссийский анекдот или передразнивал кого-нибудь из своих соседей: самой естественной мимикой владел он в высшей степени.
Был он уже мужчина не первой молодости, но нельзя было назвать его и старым холостяком, хотя он уже и близился [к] категории сих последних. Он так освоился с своим одиночеством, что о женитьбе и помину не было. На современное воспитание барышень вообще и соседок в особенности он смотрел по-своему, то есть косо. И, судя по его оригинальному взгляду на предметы, нельзя было предполагать, чтобы он когда-нибудь женился, а вышло иначе: не дальше как через год после моего свидания с ним он женился, и, как в литературе, так и в этом деле, он поступил самобытно».
Так, Тарасе, я справді вчиняв незвично для інших; дружину свою ні в хаті, ні на господарстві, ні в постелі практично не помічав… Бо з душі не зникала Любочка. Я ось бачу її навіть біля твоєї труни, хоча була вона твоєю-нетвоєю Ликерою. Ти зазнав із Ликерою прикрощів не менших, ніж я з Любою. Але ти її, мабуть, і забув, а Люба мене терзає, як той вітер, що так полюбився був Глінці. Аж поки не поклав його на ноти:
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає:
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає;
Козак нудиться, сердешний.
Що робить, не знає…
Козак стогне, бідолака,
Сам собі гадає:
«Ревеш, вітре, да не плачеш,
Бо тобі не тяжко;
Ти не знаєш в світі горя,
Так тобі й не важко…
Одірви ж од серця тугу,
Рознеси по полю!
Щоб не плакався я, бідний,
На нещасну долю.
А коли цього не зробиш,
Кинь мене у море!
Нехай зі мною потоне,
Нехай моє горе».
…Не потонуло моє горе, я з ним ще й після прощання з Тарасовою труною у Каневі сім літ нудив світом. Звідки було знати Панькові Кулішеві, чому я став, за його висловом, «хуторним проявою»? Йому здалося, що мова моїх віршів — то мова українських циган. Брехав ти, Паньку, ваше благородіє. І за це одержав моє «Посланіє». Роздратувало воно Панька неабияк, я того «Посланія» і згадувати не хочу, бо після моєї смерті Панько таки спромігся на краще слово про мене; писав, що я складав «українські пісні взором звичайних жіночих та й козачих, і в інші з них улив стільки душі, що співались вони або читались у рукописі геть широко по Вкраїні між панами, а деякі чував я й між простацтвом». Тому простацтву моя особа мало що промовляла, але я не ображаюся, бо слова моїх пісень вони таки пам’ятали. Панько про це ще раз згадає аж на схилі віку: «Сегодня наши девушки пели его песню “Не щебечи, соловейку”. Я объяснил им, кто её сочинил, но они остались равнодушны к литературному факту». Нехай і так… Мене теж той факт не тішить, а мотив «Соловейка» — то моя біографія:
Не щебечи, соловейку,
Під вікном близенько…
Ти, щасливий, спарувався
І гніздечко маєш!
А я, бідний, безталанний,
Без пари, без хати:
Не досталось мені в світі
Весело співати…
Довго й чутки вже не маю
Про милу дівчину;
Цілий вік свій усе плачусь
На лиху годину…
Пугач мені так годиться:
Стогне, не співає;
Нехай стогне коло мене.
Да смерть возвіщає…
А смерть я зустрічав з радістю. Бо нарешті заспокоївся у своєму безнадійному чеканні на «живу» Любочку. Архип щось хотів мені допомагати, пропонував свіжу кварту з моїх найчистіших настоянок… А мене вона вже не гріла. Люба стояла в глибині душі, як непогасне світло… Мені здавалося, що я обов’язково винайду саме такий напій, який допоможе забути Любочку. Шукав його в медах, горілках, наливках, квасах і навіть у легкому пиві. Рецепти прадіда Розумовського, хоча й був він законним мужем імператриці Єлизавети, нічого не допомагали. Почав винаходити свої власні — і підбадьорливі, і звеселяючі, і нібито любовні… Любовний напій «Кохановка» робився з горілки, вигнаної з диких груш. Цей напій описали мої шанувальники майже правильно: перед другою перегонкою горілка настоювалась на любистку, насінні пастернаку і петрушки, до яких для поліпшення аромату додавалася паличка кориці і гарбузовий мед, а перед третьою перегонкою подвійний первак настоювався на гілочках чорної смородини і м’яти кучерявої… Для смачного пиття він давався всім, але від Любові, від Забуття не допомагав…
Бо якби допомагав, то я, споживши його, вчинив би великий гріх: з-перед мого виду, з душі моєї зникла б Любочка… Що б тоді мені залишилося? Вірші, книжки, бандура… Тарас ще казав, що якби я більше до книг, до науки схилявся — був би з мене другий Гоголь… Гай-гай… Другого Гоголя нам не треба… Ми б і першого не мали, якби йому трапилася така, як Любочка. Він тому й став Великим Гоголем — що вона йому не трапилася. Вона б струїла його талант, висмоктала б із нього всю загадку геніальності, всю містичність спілкування його з вищими небесними силами… Більшої отрути, як любов, не існує в світі. Але вона солодка, та отрута. Тому й тягнеться до неї кожен, хто на цьому хоча трохи розуміється. У мене з тим розумінням, мабуть, був перебір… Але від того мені не важче, а легше вмирається…
— Пане, Вас прийшли провідати…
Що це? А… Це Архип подає голос від порога… Він дивиться на моє радісне вмирання і ніяк його не дочекається…
— Хто мене хоче провідати, якщо зі мною моя…
— Так, до Вас хоче зайти Люба… Люба Боголюбцева…
— Ніяких Боголюбцевих… Зі мною Люба Білозерська і нікого мені більше не треба… Відправ її геть із двору…
Дурний я, дурний… Треба ж було дозволити… Може б, мені ще легше й радісніше вмиралося… А так — прогнав… А вона, мабуть, мала мені щось сказати…
Не сказала… Ні, таки сказала, але вже над моєю могилою… Хто її напоумив — доглядати за моєю могилою?.. До останніх днів своїх вона приходила до мене, а коли вже стратилась на силі і зібралася на той світ, щоб бути до мене найближче, то попросила сестру свою старшу — Олександру, Ганну Барвінок…
— Ганю, сказала вона, ти одна в цьому розумієшся, не дай занедбатися його могилі… Хреста на ній пильнуй… Барвінок щоб завжди цвів… І першої роси на ньому виглядай… У ній відіб’ється його погляд…
Так воно й було… Ми вже лежали з Любочкою поруч, наші могили на небі зустрілися і ми звідти бачили, як Ганна Барвінок до останніх днів своїх вичікувала на моєму барвінку першої роси… Хіба не варто було ради цього жити і вмирати? Вмирати з радістю і з надією, що вмираємо тільки ми з Любою, а Любов же наша ніколи не вмре… Навіть тоді, коли час спиляє хреста на моїй могилі… Люди шкодуватимуть, що не вберегли того хреста, але дяка їм за те, що вони хоч пам’ятають нас як однолюбів… Ось виберемо хвилинку, знайдемо десь тут Тараса і він напише наші портрети вкупочці… Він уміє і згодиться, бо ж «Ми вкупочці колись росли…». Так писав про себе. Напише і нас…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.