Мушля

160

Гаразд. Я розповім тобі дещо.
Тільки нехай розвіються хмари. Сонце, гляди, лишень прорізало ясна, як
невідь-звідки взялися хмари, й сунуть і сунуть. Брудні, невмиті, пелехаті. Хоч,
ондечки, диви, крайнеба, проймається смужкою блакить. Блакить —
тонюсінько-манюсінька, мов лезо бритви: десь, зараз, як різане по неголеній
щетині, — раз, удруге, — й заходиться зчищати сталево-буре ряботиння.

А
ось і заграло в небі молоде вино: бурлить, вирує, б’ється на всі боки,
снує-витинає чудернацькі пасма, корчиться в судомах — й осад поволі щез.

Небо
стало синє-синє. Сонце розговілось. Ласує скоромним, упивається п’янистим
лугом. Хм…

Ходімо
в затінок. А в затінку лепсько. Нівроку під буком. Обіч — зарінок. Тліють
головешки пригаслої ватри. Хлюпає річка. По сей бік — поле, оторочене пралісом,
і по той бік — праліс, суцільний праліс: в улоговині смарагдових гір.

У
затінку покрученого вітрами, дощем і осонням грубезного дерева джерельне
повітря ріже в носі, перехоплює дух. Думками хтозна де ти, хоч, — онде тіло
сидьма, підібгавши ноги, мріє під буком. А думка думку підбиває: спотиньга,
візьми, й зав’юнилась десь аж на горище старої, можна сказати, допотопної хати.
В напівтемному кутку видніється навприсядки хлопчик. Порпається знехотя в
порозкиданому по горищі дранті, й раптом його руки й погляд міцно за щось
учепились. Знічев’я, либонь, натрапив на припалий пилюгою скарб. Очі його
заіскрились, і сам засіяв. Палає на радощах. Тримає плоску коробочку з металічною покришкою. Трохи пововтузився біля знахідки,
й нате — забавна машинка часів Австро-Угорщини з ґулею-кулькою, чорною, як
сажа. Натиснув на неї, й вигулькнула зісподу на зігнутій спиці манюсінька
невідома латинська літера, вдарилась об рухомий валик, і вмах заховалась.
Посовав кульку туди-сюди, по заокругленій, подекуди взятій іржею, бляшаній
абетці, натиснув удруге, вигулькнула знову літера, відтак цифра, й відбився
перегодом на валику розділовий знак.

Зараз, сидьма під буком, пригадався той хлопчик.
Запитуєш, який він з себе – важко сказати. Хлопчик-кульбабка. Образ-міраж.
Дмухнеш, – і розвіється вмах. Та мова, власне, не про самого хлопчика, а про ті
букви, числа й розділові знаки, що їх малюк уперше відбив на рухомому валику,
відтак на папері. Адже, перше ніж він «вимовив» А, невідь-звідки взялася
невидима думка, що її ніяк не вхопиш за барки; не помацаєш, а вона знай своє –
доточує букву до букви, складає в слова, вибудовує речення, ще й унаочнює їх.
Як той циклон, що породжує хмари. Саму ж «думку» неможливо передати словами,
хіба що, – вловити чуттям. Чуття, безумовно, не потребує ані знань, ані розуму,
воно, мов те зерня напровесні, жадає прорости…

Так ось: з роками той хлопчик підріс і став отроком. А
думки, на тобі, всупереч його волі, – набули інших ознак. (Слова, попри те,
залишилися сталими). Й вичинилися у вервечку поміж ним, хлопчиком,  і отроком, – стали буденними, а думки –
повсякчас іншими, можна сказати, святошними. Слова втратили цінність! І
заквацяли світ. Візьмеш, бува, слово до рук: помацаєш, натиснеш, а там, –
курячий послід поїдом їсть, й обпікає до сліз ядуча гноївка. Не той,
виявляється, проявник, що потрібно отроку.

І мало-помалу зв’язував у тривалих розмислах він, що
гутірку варто б подумки вести, не засмічувати простір буквами-балабушками, а
наповнювати проявом стріл Перуна. (Вміння ж розмовляти з вітром не потребує
заяложених слів). І покинув отрок людей, перебрався до полонин пустельних, де
можна зрозуміти мову звірів, кольорів і трав. А там, у повітрі, ширяють душі
померлих – нави. Царство навів – зась для смертних. Усвідомив отрок, як кілька
разів набивався до них на розмову. Проте ж, нави з’являлися йому у снах. Мова
снів надзвичайна. Там відсутні слова, тільки невбачай нуртує думка незрима.
Зате – уявна. Й не збагнеш: де ж та реальність – тут, або там!

Здавалося б, – думки беруться нізвідки. Й нізвідки
твориться світ. І я, виходить, осьде з тобою, під буком, розмовляю умовно. Бо ж
присутній насправді не тут, а там, звідки беруться думки. З таємного острова.
Назвемо його островом – Див, і він таки існує, вірніше є. Кілька разів зміг
його побачити здалеку, звідси, з вершечка онде тої гори, гожої літньої днини.
Таке, щось знайоме, у димці, видніється ген там, аж за краєм, у полах
тремтливих небес. Осібне, відмінне від інших. Острів Див. Кілька разів пробував
приступитися до його берегів. Але – марно. Щоразу, коли був майже поряд, як
обриси того загадкового острова щезали з очей, розчинялися в кучерях
білосніжної миготливої димки.

А там, перегодом, змужнів той отрок і став леґінем,
заодно – дорослим. Одчув неборака у пусці потребу в протилежному статі його,
одчув потребу в жінці. Й хіть зажадала вогню, тіло – тертя. Довго вагався, щоб
покинути думки напризволяще, і так і сяк не міг розпрощатися з ними, аж поки
зважився – міцно стиснув руками роз’ятреного межи ногами винуватця, густо
намиленого в липкій піні, та подався майже навприсядки куди очі ведуть на
пошуки тої, що в змозі впокорити невтримну страсть. Та недовго раював після
пошуків любки, бо відчув огиду до сперми. Вона ж бо затлумила потяг побути
наодинці з думками. Так тривало з рік. І вже десь під осінь наважився завернути
голоблі, повернутися знову в полонини пустельні до того ж отрока, що покинув самого.

Дорогою,
беручись угору буковим пралісом, шерехи сухого листя під ногами збадьорили
його: ось-ось, і через хвилю-другу він переступить межу поміж тінню й світлом
та опиниться в травах на чолопку сонцесяйної гори. (Тут будь-яке тіло відсутнє,
навіть гори аморфні). Гелій грає у небі, розбризкує рясно квачиком барви.
Чутно, хіба що, як стопи лоскоче цупка пряжа псянки-трави. Та вітер невтомний
то стихне то хвацько обдає рвучко тебе. Скажи, про які ж слова та букви може
іти мова! Тут навіть думкам невтямки. Ось, власне, се й є той острів, звідки
беруться думки.

Учорашній
леґінь, а нині підбитий роками чоловік, і сам розчинився у сьому невпинно
рухливому маєві.

Хлопчик,
отрок, леґінь, підбитий роками чоловік. Виявляється, лише легкий спогад
залишився по них на тьмяно оповитих серпанком осяйних берегах. Забагато,
здавалося б, перевтілень для однієї Особи-Людини, Особи-Духа. (Особу-Дух чуєш
відмінно на острові Див).

Ат,
ні! Не забагато. Перш ніж стати отроком, хлопчик мав народитись. Зав’язатись в
материнському лоні. Зав’язатись?.. Легко сказати: зав’язатись в материнському
лоні… Проте відомо, що людину насамперед формує думка! Звісно, людину, не
овоче-плід.

Отже,
хто така Особа-Людина – начебто знаємо. Важче з образом Особи-Духа, щоб
передати його…

А
втім, ондечки річка полоще замшіле від часу каміння. Поволеньки, леле, рушаймо
до споконвічних у горах джерел. Цікаво, що, коли ідеш перелогом, не відчуваєш
утоми. Вгору берешся, й наче котишся вниз. Відсутня будь-яка протидія. Шальки
терезів тримають рівновагу. Ти зібраний увесь. Маятник у повітрі, – цятка роси,
що власне й привела нас до гірського джерела, звідки береться ся річка.
Про  р і ч к у  казано-переказано. Тече собі, і квит! Аге
ж… Тече. Та спершу побудьмо в улоговині під розкішним покровом букового
пралісу, біля війстя пологів води. З-під землі крізь кам’яні зазублини
дзюркотить потічок. Овва! Бач, як на твоїх очах народжується думка, й неквапом
переходить у дзеркальний потік. Потік свідомості. Вода ж зчитує наші думки.
Ось-ось, на твоїх очах, твориться світ. Особи-Людини. Особи-Духа. Тіло людське
лише огірок, що містить майже сто відсотків води. Числа ж складають будову
тіла. Нуль і більше віддзеркалюють затаєний образ води.

Що
тут скажеш: гутірка подумки біля війстя води наводить на думку, що десь там у
товщах землі числа не мають кінця, й безугаву складають і виводять найскладніші
рівняння, які з водою виплескуються на поверхню. Ну, скажімо, як немовля під
час пологів.

Завваж,
що бабі-повитусі все’дно від кого приймати пологи. Знахурку цікавить сам процес
«лущення квасолі». Так само відбувається й з слуханням річки: приймай таїнство
хвиль без особливих зусиль, але з потрійним бажанням. І річка охоче відкриється
навстіж. Тільки вміло слухай її. Ох! Чуєш, як перехоплює дух…

А
ось, гляди, і равлик нагодився з настовбурченими ріжками в ледь прим’ятій од
жмутиків падолішнього листя траві. Волочиться, либонь, із мандрів, а мо’
полювання. Райдужний слимачок. Грає-переливає тілом, мов пструг-форель у річці
поміж замшілих лискучих валунів. Вода всуціль прибрала вигляд трав. Що равлик,
що форель – воді підвладні.

Диви-диви,
равлик знехотя плазує до своєї комірки, а риба на льоту спіймала жабу і
проковтнула цілком…

Надвечір
я поверну слимакові його домівку, а собі на вечерю зловлю в річці онде того
пструга, випотрошу з нього тельбухи та здохлу ще не розкладену в нутрощах жабу,
й засмажу рибу на живій ватрі. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!