Монополія гріха (Новелета)

 
Роман АБРАМОВ
Брязкіт кілець зводить мене з розуму… Я йду по ранковій вуличці, дивлюся на зношені, але важнющі для людства архітектурні дива, що затьмарені чорною хмарою. Мій соромливий погляд устромився вверх, щукаючи хоч невеличкого проміня бабаруни, але марно. Я йду далі. Попереду – царський барак. Його цяцькувато-білі стіни заманюють перехожих, як муранділь на мед. Поруч нього – карлувата карелка, яка грає на йоухіко, та велет-парижанин, який танцює карманьйолу. Перехожі в захваті барагнозтично роздивляються дивакуватий дизайн пігментної будівлі та бурмочуть під ніс загадкову, але до болі знайому мелодію.
З вікнини того палацу зваблено видніється кінчик збучавілого носа бабакового жінколюба. Мабуть, того самого, який за свого короткого віку набув слави донкіхотського краболова із жабоподібним апетитом. Мляво його шпеник, як та рожина, виповзає на світло, красується у весь ріст. Слідом за ним ряхтливо визира шабашувате підборіддя, яке немов би натякає на своє вікінгове минуле і, таким чином, вимагає відповідної постави. В парі з розбатованим на дві частини павним підгорлям полискує і пліснявіле чоло, яке, випереджаючи жовтогарячий смух, завзято демонструє вмерлий аристократизм. Не відстаючи від дивацького лоба, вискакують нерозмірні оасівські магнезитові очі, які з гіпногенною силою невдало чарують заховане сонце. Через якусь мить і увесь лик феодала визирає на загальний смотр.
Мимоволі озираюсь назад – бачу здалеку заплутану глушину і голий степ: там іржава суга та ослабла вивільга. У тій заплутаній колючій глуші – їздові відправляють похорон, а у тому голому сакральному степу – няньки дають їдкуваті імення. Поміж ними з ощиреними ротами, одягнені у іржавіючий кобеняк, ходять глухі свистуни, які вже давненько не свистять. Тим часом угорі, сповнена співу, напівмертва вивільга видає впівголоса тоненький звук, немов привертає до себе хоч якусь увагу, але марно… Няньків лемент перебиває тихий стогінливий зойк птиці, а тому діти не чують. Їздові зайняті голосінням за верховими, а тому не помічають. А байдикуваті свистуни не чують із самого народження.
Все, що позаду і попереду, хаотично знищується, щезає. І мій полудневий (трохи ослаблений) жучкувато-розсіяний зір устромився вбік: там чабанисті темні шхуни біля кремезних шхер стиха шушукаються одна з одною, там сліпуватий ґаволов у химерному цайговому светрі цабекає, як ненажерливе бахурча, і навлежачки філософує на вічні теми, там безкрайня чудернацька габара незграбно тоне на мілині, в той час, як замурзану ґавру покидає мале безневинне звіреня, там прибережна дятловина висихає через брак сонця, уярмленого людською втіхою, там чхуни ешиніт добувають, розкрадаючи, там євза з правіку живе і травить місцян, жучить щосили, там забава-невольниця невпинно грає під дуду музик, там Ігдразиль починає згнивати і смердіти огидою…
Надвечір з’являється чорний, як сама смерть, одвічний кабальєро-поговір, і шквалистий сухий вітер, неначе підігруючи, несе його з розлючено шаленою швидкістю. Обабіч нього ошиваються зголоднілі гнильці кучеряві.  Набажно кабарговою спритністю вони па-де-труа мчать стрімголов убік, тримаючи в лабетах лайливі зерна. Тільки убік – бо все, що попереду і позаду, вже зникло.
Обагрені, гнидяві, вони прагнуть помсти. Учвал сіють зерню, знищуючи зсередини табасаранців. Змагуни мовчать. Раби злякано тікають, полишаючи свої мавзолейні домівки. Залишився тільки я.
Чимборше, минаючи хабаз, вони підступалися до мене, чимдуж, спотикаючись, я тікав від них. Нарешті, наздогнавши, вони окували мене в різнобій, і жадібно, немов голодні яструби, почали вдивлятися в очі, чекаючи істинного фіналісу. Нічники згасли. Чернь і смуток оповили мене. Не царгаючись, заплющивши очі, я стояв і чекав на сумбур.
Вже окляклий від холоду, вже олюднений миготливими тіньми, я отямився вранці від знайомого ще з дитинства ф’юкання. Павині вершники зникли. Раби повернулись до хат. Змагуни ораторствують. Позаду і попереду – розмитість, а мій комашиний зір знову встромився убік. Брязкіт кілець зводить мене з розуму…

м.Кіровоград