Містика

222

Як дивно згадувати юність, самого себе, тодішнього. І
не знаходив я собі місця. І мучили мене страх смерті й безглуздя життя. І все
мені чогось кортіло, і тягло кудись в незвідані світи. Іноді, буваючи в
райцентрі, де народився, я зустрічаю себе того, ще шістнадцятирічного.
Відбувається зсув часу, активізуються астральні тіла, чи ще щось. Можливо, це
просто моя фантазія.

 Марксизм

Першою його любов’ю
була Люда Волошина, другою – поезія, третьою – філософія.

 Йому шістнадцять і очі у нього загадкові, мрійні,
горді. Він сидить у кімнаті і пише щоденник. Я, нинішній, для нього невидимка,
фантом і тому можу спокійно зазирнути йому через плече і весело читати його (як
мені уявляється зараз) бридню.

«Я хочу пожертвовать
своей индивидуальностью во имя коллективного начала. Я – марксист, но очень
далек от рабочего класса. Я должен слиться с ним, но я не знаю, как с ним
слиться… Мое замкнутое бытие отрицает самое себя. Мне необходимы железная
воля и фанатизм».

 (Юний осел. А зараз? )

 На столі – російська класика, поезія
«Серебряного века», з української він любить, здається, лише «Лісову пісню».
Але жар душі витрачає переважно на марксизм-ленінізм – читає «Анти-Дюрінг»,
перший том «Капіталу», «Философскі зошити», «Діалектику природи».

«Я не могу понять, почему
у нас на выборах никто не входит в кабинку для голосования. Да, он там все
равно напишет самого достойного депутата, но войти в кабинку он должен и там
должна быть специально приготовленная ручка – ради торжества свободы. Чёрт
знает что такое – можно подумать, что кто-то чего-то боится!» 

 Вечорами, відпочиваючи від занять філософією,
він прогулюється. Поруч з ним симпатична п’ятнадцятирічна єврейка. Вони
вештаються осіннім містом.

– Куда ты будешь
поступать? – вона дивиться на нього з захопленням, чекає чогось незвичайного.

– Не знаю. Евреев
сейчас что-то опять никуда не берут.

– Да, мне мама тоже
сказала.

Він і сам був у душі
незлецьким антисемітом. Вона була зовнішньо оригінальною, темпераментною, і все
ж щось відштовхувало його від єврейських дівчат. Його тягнуло до демонічних,
язичеських українок, і навіть польки здавалися йому недостатньо близькими до
стихій. І все ж другом його була саме ця мила чорнявка, і всі вважали їх
зразковою єврейською парочкою. І у їхніх відносинах все було єврейське –
чистота, дружба, спокій, але й книжки та ідеї, від яких тремтить душа.

Його релігією був
марксизм, а найголовнішим питанням, яке не давало спокою, – проблема смислу
життя.

Одного літнього
вечора він докопався до серцевини – книжки наповнили його смертоносною
порожнеча. Він ще раз перечитав ці книжки – так, він не помилився, – скрізь
була порожнеча. Прості люди жили собі без усяких теорій і їхнє життя мало
якийсь відомий лише їм смисл. І його улюблений Маркс підняв руку на добро,
безсмертя душі, кохання. Маркс не побоявся, Маркс був титаном, Маркс підняв
руку.

А він був
беззбройним перед філософією юнаком. Він був лише райцентрівським єврейським
хлопчиком – він тільки безсило, безнадійно, з натугою підняв голову і подивився
у вікно. Був вечір.

Він вийшов у місто,
зустрів свою подружку. Вона засяяла, побачивши його. А йому якось розхотілося
жити.

– Ну, что ты сегодня
прочитал у Маркса?

Вона дивилась на
нього, як на генія – з власної волі Маркса не читав ніхто в райцентрі.

– Все… Жизнь
бессмысленна…

– Почему? 

– Все определяется
экономикой. Я это сегодня узнал… Религия, мораль, философия, любовь, все наши
взгляды, чувства… Все это, в конечном счете, – от экономического строя. А мы,
как дураки, верим, что это и есть истина, правда.

– И даже любовь? Ты
уверен?

 Йому подобалось, що вона не дуже схожа на
єврейку – очі в неї були трохи розкосі і вона нагадувала юну таїтянку. Вони
гуляли райцентром, була яскрава осінь, але він ніколи не помічав природи, та й
цієї дівчини майже не помічав.

– Уверен. Ничего нет
– ни добра, ни зла – все это условности. Понимаешь, какой это ужас?

Її темні очі
потемнішали ще більше, вираз обличчя став серйозним і вольовим. Все, що він
говорив, вона намагалася сприймати серйозно. І їй не хотілося, щоб він
страждав.

– А зачем же тогда
жить? – запитала вона.

– Я думаю, что можно
жить ради славы, хотя бессмысленна и она…

– А зачем жить ради
славы?

– Так, быть может,
можно стать вы­дающейся личностью. А вообще-то жизнь кончена.

Того вечора його
життя і справді несподівано начебто скінчилося, не почавшись. Але зачекай,
дорогий, воно тільки-но починається.

 

Невдаха

Головним питанням
після школи було – куди поступати?

– Мама, я хочу
поступать…

– Куда?

– В Киев, в
университет. На журналистский, или на философский, или на иняз, на филфак.

– Ты знаешь, один
еврейский мальчик туда уже поступал.   

– И что?

– Ему сказали: «Тут
университет Тараса Шевченка, а не Шолом-Алейхема».

Це був міф, в якому,
по суті, все було правдою. Радянський єврей вважався породою, що надто швидко
розмножується в науці, культурі, освіті й торгівлі, і популяцію цю суворо
контролювали. Залишався доступний провінційний філфак – у школу євреїв
допускали. Але він поступив до автошляхового технікуму. Це була катастрофа.

Нерідко я бачу його
вже в Житомирі, вісімнадцятирічного, студента автошляхового технікуму. Він
бродить біля філфаку, до якого йому не вдалося поступити, іноді випиває з
приятелями, а гуляючи з дівчатами, забиває їм голови філософією. Він худий,
змучений, в очах палає гордість, самолюбство, надія, відчай. Тут його ніхто не
розуміє і він не хоче нічого знати про цю банальну реальність. Це справжній
романтичний типаж!

 

Шукачі

Бесіди з власним
фантомом – цікава, але важка для психіки справа, і я занурююсь у звичайні
спогади. Тепер «він» – це просто я сам.

У свої
технікумівські роки я дружив і жив на квартирі з одним дивним, виключеним з
філологічного факультету студентом – Віктором Литвиновим. У наш час написати
«жив з ним на квартирі» означає викликати сумніви в традиційності сексуальної орієнтації.
А сексуальна орієнтація у нас була справді нестандартна – щоправда, не
гомосексуальна, а онаністично-монашеська. Дівчат ми намагалися не помічати, ми
занурювалися у філософські системи. В жахливому прокуреному напівпідвальному
приміщенні, за неймовірним збігом розташованому неподалік від костьолу і
православного храму, наш розум породжував дикі химери, які були для нас
абсолютно реальними, набагато реальнішими, ніж нудне радянське життя.

Багато б я віддав,
щоб повернутися туди на машині часу і побачити це екзотичне видовище – Вітю і
себе тих часів.

Я перестав ходити на
заняття в технікум, Вітю виперли з педінституту.

Голодні, прокурені,
ми сиділи в читальному залі і займались, а точніше, молилися по книжках з
марксистської, давньоіндійської і давньокитайської філософії, по Гегелю і
Канту.

Лазня, випрасувані
раз на місяць штани, студентські прогулянки з дівчатами – все це вже було не
для нас, а коли до одного з безумців прибивалась якась піднесена жіноча душа,
то ми від щастя остаточно втрачали глузд і поводили себе надзвичайно
оригінально і дико. Вітя говорив дівчині, що вона – «його абсолютна ідея», я –
з’ясовував, у яких попередніх життях із дівчиною зустрічався. Я був невинним і
побоювався сексу – мені здавалось, що все закінчиться вагітністю, або що я не
зможу задовольнити жінку. Вітя мав колосальну перевагу – у нього був єдиний в
житті сексуальний зв’язок – зі своєю першою любов’ю – Лєночкою Смирновою, з нею
він переспав одразу після випускного вечора.

Філософія не йшла
нам на користь, а поступово зводила з розуму. Батьки жахалися, ми ж, тремтячи
від збудження, шукали Абсолюту.

* * *

Через рік-півтора
від філософії ми остаточно перейшли до містики.

Процес ішов круто.
Ми швидко входили в новий для себе світ. Гадали по книжках, даючи їм повільно
розкритися, трактували написане. Скоро ми помітили, що все це не так уже й
безглуздо, навіть зовсім не безглуздо, а цікаво і страшнувато. В газетах також
з’явились усілякі натяки і попередження – варто було тільки замислитися над
заголовками. Якось у нашій компанії сперечалися про те, чи можна рухати речі на
відстані. Я доводив, що можна. Суперечка в розпалі, я повертаюсь і бачу
дівчину, яка проходить поруч. Машинально втуплююсь у дівчину. Вона
перечеплюється і падає. Усі впевнені, що це падіння – моя робота.

Коли я закохався, то
виявив, що моє кохання за сюжетом уже було повністю описане в одному
фантастично-містич­ному романі Олеся Бердника – отже, про мене знали. Дівчину я
також захопив містикою і запевнив у тому, що ми – персонажі цього твору.

Це було найчистіше,
найшаленіше
і найщасливіше кохання моєї юності.
І в ньому була справжня містика, в ньому була справжня магія, про яку я не хочу
говорити.

* * *

У ті роки Житомиром
тинялось чимало геніальних обдаровань, які не вступили до вузів і тепер склали
еліту, міський мистецько-містичний люмпен-про­лета­ріат. Еліта спекулювала,
працювала сторожами і двірниками, писала вірші і прозу, малювала, завмирала в
йогічних позах, медитувала.

Кожного разу хтось
із наших знайомих потрапляв у психіатричку. Ставлення до цього інтелігентного
закладу було тоді не таким, як зараз, не міщанським. Психіатричка була
Гімалаями духу, там шукали Шамбалу, і потрапити туди означало бути людиною
непересічною, особливо, якщо ти виходив звідти з серйозним діагнозом. Якщо ми говорили
про когось: «Он лежал в психиатричке», – це означало як мінімум – «Він –
глибока неординарна особистість». Чим серйознішим був діагноз, тим більш
неординарною вважалася людина.

 Я приятелював тоді з одним книжковим
спекулянтом, який цікавився йогою. Він зажди знав усі найновіші міські містичні
відомості і міг відповісти на будь-яке запитання.

– Где сейчас Володя?

– В дурдоме.

– Как попал?

– Очень сильный
чувак… продвинутые медитации…

– Достиг транса?

– Транса?! Почти
достиг самадхи!

– Самадхи?!!!

– Вышел в Космос…
но потом все-
таки не выдержал – при возврате –
шизофрения.

– Ты смотри… в
космос… от…елки-палки!

І душа моя ридала
над своєю посередністю, і заздрив я виходу в Космос, психіатричці. Та й взагалі
ми інстинктивно тягнулися до психіатрів і психіатричок – там нас розуміли. Щодо
одного з психіатрів я не в силах іронізувати. Назву його умовним добрим і
банальним іменем – Гуру.

 

Гуру

Нам було по 18-20
років. Йому ж – близько тридцяти. Він був досить відомим лікарем і неймовірної
сили гіпнотизером, але свої справжні можливості він не демонстрував серед колег
чи на сцені – свідками були, переважно, ми. Нам він показував, зокрема,
зовсім незвичний гіпноз – повернувшись спиною, мовчки і навіть через віконне
скло. Але був і містифікатором, і до цього часу я не знаю, де правда, де обман,
де жарти, а де фантазії з того, що він говорив.

 У моєму райцентрі був знайомий інженер М. –
приємна, порядна людина, середніх років, інтелектуал, але алкоголік, ще й
чотири рази одружений і розлучений. Якось я розповів Гуру про нього і запитав,
чи ефективний гіпноз проти алкоголізму.

Гуру вийняв з кишені
невеликий зігнутий шматок дроту – я тоді ще не знав, що в екстрасенсів це
називається «рамка», та й слова
«екстрасенс» тоді ще не вживали.

– Представь себе
этого человека, – сказав Гуру.

– Внешность или
характер?

– Внешность.

Я смутно уявив собі
обличчя інженера.

– Четче, – попросив
Гуру.

Через хвилину він
сказав:

– Лет 15 тому ему
неудачно сделали операцию на прямой кишке. У него импотенция. Поэтому он пьет и
расходится с женщинами.

Я поїхав до
райцентру, зайшов до інженера і все розповів. Той підтвердив, що все це правда
і був дуже враженим.

Я мріяв дізнатися
про свої минулі народження. Гуру сказав:

– Это можно узнать
случайно, мимоходом, но к этому не надо стремиться.

Якось я сидів у полі
і бачив там табун коней. Милуючись ними, я відчув якусь тугу. Зустрівшись з
Гуру, я сказав йому:

– Мне кажется, я в
прежнем рождении был лошадью.

– Нет, ты не был
лошадью.

– А кем я был?

– Ты был адвокатом и
брал взятки. И в наказание за это родился евреем.

Я ніколи не міг
зрозуміти, коли Гуру жартує, а коли ні, у що він вірить і над чим сміється. Хоч
як би там було, ми від містики сходили з розуму, а йому все сходило з рук, хоча
саме він і був справжнім духовидцем.

* * *

Іноді Гуру частував
нас афоризмами, своїми і східними.

«Чтобы видеть тот
мир – надо умереть в этом».

«Прежде, чем цветок
завянет, он должен расцвести».

Одне слово, все
зводилось до повного самозречення. А після цього повинно було початись якесь
незбагнене цвітіння.

Я прочитав
буддійські тексти і обережно поскаржився Гуру на байдужість і мертвий спокій
нірвани.

– Да ты знаешь, что
ты сможешь делать после нирваны? Вот тебе не нравится это дерево – ты сможешь
создать другое! Тебе не нравится вон то женское тело – ты можешь создать для
себя лучшее! Будда и другие просветленные могут творить миры! Хотя даже Будда
пока всего лишь на четвертом луче… А есть и седьмой луч.

 

* * *

Я несвідомо
відчував, що особисто для мене стати ортодоксальним буддистом чи йогом означає
повний крах, і запитав Гуру, чому Гете не любив і навіть боявся Індії?

– Многие боялись
Индии. Но ты знаешь, чем хороша Индия? Тем, что там нищий может лежать под
забором и рассуждать о таких вещах, которые тебе и не снились!

Я знову думав про
свою посередність, бездарність і про те, як це чудово – лежати під парканом і
думати про якісь тонкі проблеми теорії пізнання в абсолютному ідеалізмі
Шанкари.

– А что означает эта
мысль в Ведах: «Этот путь ведет к тому, кто выше всякой истины и другого пути
нет»? Кто этот, который выше всякой истины?

– Ты не поймешь.

Куди подівся цей
дивовижний, такий далекий від самозречення демон? Мені казали, що він живе у
Харкові, став професором. Я би не ризикнув зустрітися з ним ще. У житті іноді
зустрічаються фатальні люди – ті, перед якими ми безсилі.

 

Безумство

Я заходжу в міську
бібліотеку і знову бачу його тих часів, коли він остаточно «поїхав» на
містицизмі.

Він ще більше
схуднув, в очах вже проступає відчай і безумство – зараз діалектику йому
замінює пошук самадх.

– Малыш, – шепочу я,
– привет, малыш, привет.

Він не впізнає мене.

– Кто вы? – запитує
він.

– Я философ,
литератор.

Ніякий я не філософ,
але так йому буде цікавіше.

– А ты, судя по
книгам, интересуешься индийской философией…

Він спалахує від
радості. У нього такі очі, Боже мій!

– Да. А Вы тоже?

Наскільки ж я
скептичніший за нього!

– Очень.

– Вы никогда не
пытались достичь нирваны?

 – Мистика шире одной индийской философии.

– А что же еще есть?

– Есть и современные
талантливые мистики. Есть, например, такой философ – Бердяев.

– Он просветленный?
Он достиг нирваны?

О, Господи, в цьому
він непереборний, безнадійний віслюк.

 – Видишь ли, мистический контакт с
Бесконечностью – это не совсем то, что ты думаєшь.

– А что это?

– Видение. Но, поверь,
после этого ты совсем не будешь знать столько, сколько ожидаешь. Просто ты
будешь больше верить в то, что жизнь имеет смысл, что есть бессмертие души,
Бог, абсолют.

– А Вы верите?

– Верю. Если
существует одушевленная бесконечность, а она существует, то, скорее всего, и
многие другие откровения мистиков тоже не пустые разговоры. А вообще… – брось
пока что все это – о матери подумай…

Мені так хочеться
вхопити його за астральні барки.

Він блідне,
замислюється.

Що я можу йому
сказати? Хоч що б я радив – все це буде безнадійно. А Бердяєва в сімдесятих
роках ще немає в бібліотеках.

 

Вихід

Ах, містика,
містика! Я був твоїм, любив і любитиму тебе, але ти – палке кохання, – і як з
тобою не перейти всі межі! Хто і куди нас кличе, чому минає ця пристрасть і ти
маєш сили насміхатися з того, без чого не міг жити? Ніхто не знає цього, ніхто
не скаже, чого хочуть безсмертні духи, які живуть в нас.

Як це жахливо, дико,
цікаво – відчувати себе китайцем, індусом – навіть не сучасним індусом, а
древнім. Як це вражає оточуючих – люди бачать, що ти «їдеш» і, однак, ти
відчуваєш себе надзвичайною особою. Тиняєшся містом, всі заклопотані, всі
здобувають гроші, а ти ставиш їм хитромудрі запитання, ти – мудрець,
Лао-цзи, Будда. І я збирався перебратися в буддистський монастир, і підбивав
їхати туди дев’ятнадцятирічну красуню, і вона згоджувалась…

А між тим, все це
був, по суті, зовсім не Схід, а замасковане від самого себе європейське
фаустіанство. Тепер я прозрів стосовно себе і навряд чи вже повернусь в
індійську віру – скоріше я займусь магією, чи бурмотітиму милі моєму серцю
українські замовляння, ніж знову почну відрікатися від світу, шукати спокою
нірвани. (Хоча… хто-зна – все повертається на круги свої!)

 

* * *

Хоч як дивно, тепер
в давньоіндійських текстах я поряд з неймовірною геніальністю бачу дещо від
радянських парторгів. Філософськи одурманити мене досить легко, але обійти мою
літературну інтуїцію не до снаги й Священним книгам. Я добре бачу, хто, як і
навіщо пише. І ось я знову беру ці Веди, що хвилювали мене так сильно і (о,
жах!) ясно бачу – Боже мій! – таж ці йоги, поети, містики, пророки – де в
чому (а й багато в чому!) – давньоіндійські парторги! І тоді слабких парторгів
не тримали!

 

* * *

Швидким був мій шлях
до містики, але довгим вихід, і вихід цей пролягав через Китай, дзен-буддизм,
карате і Бог знає ще чим я займався, і все це, як правило, було нічим і
закінчувалось нічим.

Вихід з містики
ознаменувався першою дівчиною, яка, наче Апсара перед древнім аскетом,
з’явилась переді мною – вперше за довгий-довгий час.

Що вона знайшла в
мені – не знаю. Очевидно, мода на Індію торкнулась і її. А може, завдяки моєму
симпатичному юнацькому обличчю вона зуміла не помітити немиту голову? Вона була
стрункою і сильною, хорошою спортсменкою. Пам’ятаю, як я притиснув її до
паркану, вчепився в її щедрі і гарячі губи і груди і покрив поцілунками
одурілого монаха її пружні ноги. Мацаючи і цілуючи її, я відчув, як потойбічні
світи залишають мене в спокої, як Пекло повертається в пекло, Рай – у Рай, а
сам я, нарешті, відчуваю під ще слабкими ногами благословенну і прекрасну
Землю.

 

* * *

Хіба я можу
насміхатися над богами моєї юності? Я був би циніком, брехуном, блазнем. Там
перед нами відкрився Безмір, там ми отримали віру, що життя має сенс, що смерть
– не всесильна.

 Як же я розірвав пута містики? Скажу відверто
– це було осяяння. Воно довго не приходило, і йому передувало безумство. І якби
я зустрів на своєму шляху Христа, я став би християнином, якби Їєгову –
іудаїстом. Але  врятував мене Геній
Буття, можливо той самий, що з’явився Фаусту, а може й самому Йоганну
Вольфгангу Гете. І одного разу він таки постав переді мною в усій своїй
безмірній могутності, і якщо вже так сталося, то йому я і служитиму, а говорити
більше не личить містику, подібно до того, як чесній людині не до лиця надто
багато говорити про мораль…

м.Житомир

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!