(Моррісон. Тексти. Рефлексії)
Ангел біжить
Через змиг світла
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Через кімнату
Привид поперед нами
Тінь поза нами
І кожен раз, зупиняючись
Ми падаєм вниз
Якщо звисока впасти обличчям у гарячий пісок… Це приємно?
Розігрітий пустельним сонцем, він не плавиться, не
злипається у брудно-жовтий моноліт. Тільки ще більше розчленовується. Стає
колючим. Кожна піщинка шорстко й палюче тисне на кожну шкірну пору. Кожна
піщинка впивається у пошерхлі вуста, і її відчувають стінки кожного капіляру.
Кожна піщинка щетиниться і ущипливо продирається крізь повіки, щоби її по інший
їх бік угледів кожен сон. Стрепенувся — і щез назавжди.
Це приємно?
Всупереч раціональним закликам біологічної сутності
впечатуєш розпашіле обличчя в пісок. І кожна піщинка дедалі настирніше пнеться
стати тобою. Кожна піщинка поволі протинає кожну із двох барабанних перетинок.
Кожна піщинка випалює кожну клітинку шиї. Кожна піщинка — в ніздрі. Кожна
піщинка — в легені. Кожна піщинка — в волосся. Ти — суцільна піщинка… Кожна
шкірна пора тисне на шорстку палючість кожної піщинки. Стінки кожного капіляру
пошерхлих уст упиваються в кожну піщинку. І так — по колу.
Щоби вирватись, потрібно зненацька для себе самого встати й,
не обтрушуючи піску, почати танцювати під неймовірно тихий і дуже проникливий
шепіт.
Ось Голос Змія
усохлий свист старості & жару
& золотавого
листя
давні книги у
поруйнованих
Храмах
Сторінки
розпадаються, мов попіл
Я не потривожу
Я не піду
Ходи, каже він м’яко
старий надходить &
рухається у
розморенім танці
поміж розкиданих
трупів
що обережно ворушаться
Пісок в’їдатиметься у босі ноги. Небо витискатиме зі
середини — ще зовсім недавно приналежної тобі, ще й досі твоєї частинки, —
аквамарин та багрянець. В небі ширококрило ширятиме хижий орел. Проштрикнуте
піщинками тіло (…Кожна піщинка — в ніздрі. Кожна піщинка — в легені. Кожна
піщинка — в волосся. Ти — суцільна піщинка…) стане шатром, у якому старий
індіанський шаман заклинатиме майбутню дорогу.
Велику магістраль
за/
полонили
коханці
&
шукачі
&
покидальники
яким
лише б
вгодити
&
забуть
Якщо пити кров своєї коханки… Це смачно?
Вичерпати себе так, щоби навіть за тонким вістрям леза, яким
доводиться розтинати розпуклі дрібні вени на зап’ясті, було видно тільки тіло.
Привабливе молоде тіло. Тіло первісного бога, що нанизує чужі і свої оргазми,
наче зуби міфічних драконів, на вервечку і прикрашає ними груди саме в тому
місці, де мало би бути серце. Обличчя, єдина кольорова пляма на якому — губи.
Губи барви свіжої крові, що її вони тільки-но скуштували. Причастилися до
частини часу, що невгамовно струменіє, тьмяніє і п’яною пульсацією натікає в
черепну чашу, праісторичну чашу молодого первісного звіробога, що нанизує чужі
і свої оргазми, наче зуби міфічних драконів, на вервечку і прикрашає ними груди
саме в тому місці, де мало би бути серце. Злизати зрілі, найвиразніші краплі
просто з дрижкої руки своєї співкровниці. Запечатати слиною вхід у часовий
портал талого оголеного тіла. Випити кров. Злитися кров’ю і тілом. Привабливим
іще молодим тілом. Тілом первісного богозвіра, на яке вдосвіта знову почнуть
полювати.
юна жінка, скута
безшумно, на
лікарнянім столі,
явно вагітна,
обшукана & позбавлена імперського трону
об’єкти непам’яті
Якщо померти… Це кінець?
Переступити міст. Тупцюючи і опираючись або звільна
розкинувши руки. Сипучим старим, заслуженим громадянином Америки (чи Землі?)
або молодим непійманим богозвіром. Переродитися. Перенародити власний міт. Міт
про тінь. Міт про талісман. Міт про мить. Міт про музику. Міт про Смерть.
Всі міти — кінечні. Вони так чи інак збираються поміж фата-морґаною
неба і землі на Останньому Мості. Вони
тиснуться (наче пісок), товчуться (наче кров у розпуклих судинах), стогнуть,
скимлять і ремствують. Їх стає нестерпно багато. Отоді Міст западає.
донизу
донизу
донизу
донизу
донизу
донизу
углиб
і ще далі
діти печер дозволять
вогням
потаємним зайнятись
Переродитися Поетом, постали до життя через музику. Створити
єдиний вартісний міт — міт про-себе-якого-не-існувало.
P.S. Якщо той, кого бачать довколишні, — лише проекція
себе-котрого-тут-немає, то скільки б каменів, стріл, проклять і любовних
обітниць у нього не сипалося, він уціліє.
м.Львів