Коли Матей Бак зловив чотирикілограмового жереха, про якого так довго мріяв, то взяв його на руки й в супроводі десятирічних хлопчаків три рази урочисто обійшов місто. Після того його охопив невідомий смуток. Хлопці вже давно розбрелися; він присів на невеличкій залізничній станції з рідкісною рибою в руках і трохи заздро слідкував за робітниками, зайнятими розмовою, чекаючи на поїзд у Меджилабірці. Ніхто не звертав уваги на рибину, тоді Матей Бак встав, підійшов до молодого залізничника, який курив цигарку, доторкнувся роззявленою риб’ячою пащекою до його ліктя і сказав:
– Ага, який жерех! Я три роки його підстерігав – а нині він мій!
Залізничник зиркнув на жереха, але не сказав нічого.
– Гляньте, – озвався Матей Бак і тицьнув йому рибу під ніс, – лиш погляньте, який синій!
Залізничник мовчки випустив дим і дивився десь понад колії, можливо, на дівчат, які стояли на другому пероні, може, на гори, які височіли над новозбудованим житловим кварталом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ну, прошу, отакий жерех, – каже Матей Бак і висовує рибу на всі боки. – Знаєте, як отакий жерех рве? Колись, якщо рибалка зловив отакого жереха, зорганізовував урочисту вечерю. З уловом його вітала вся вулиця.
Але й інші люди нічого не сказали. Дівчата із сумочками, перекинутими через плече, спокійно стояли між лавками і читали кольорові тижневики.
– Дозволите, дівчата? – обізвався Матей Бак до молодої блондинки і приклав мертву рибу до титульної сторінки часопису. – Ну, прошу, погляньте, як би він тут виділявся! Скажу вам про нього вірша. Хочете? – не чекав відповіді і зразу ж почав, притупцьовуючи у так ногою:
Два брати, два жерехи
плавають водою.
Перший з них поголений,
другий – з бородою.
Блондинка пирхнула. Сусідка вхопила її за лікоть, й обидві почали про щось швидко теревенити.
– Не хочуть нас, – сказав Матей Бак жерехові і ніжно його постукав по головешці. – Не хочуть нас, ми для них огидні. Не знають, як важко тебе зловити і який ти рідкісний.
– Хоча б ви, пане, подивіться, – звернувся до солідного пана в капелюсі і рибою йому відтрутив газету з-перед очей. – Дивіться, погляньте, який у нього гарний хвіст. Ага, який широкий, граціозний.
– Гарний, – процідив пан у капелюсі поміж зуби й хотів далі читати.
Матей Бак йому знову відтрутив газету.
– А знаєте, чому в нього такий хвіст? Живе у чистій воді. У жерехів, які живуть у брудних водах, немає таких граціозних і гарних хвостів. У них тріскаються хвости.
– Певно, – забурмотів пан і намагався уникнути з його досягу.
– Двадцять хвилин я його тягнув з води! – крикнув Матей, зрозумівши його намір. Рушив, щоб йому в цьому перешкодити.
– Він висів лише на одному гачку і знаєте де? Біля голови. Якби я був тягав на хвилину довше, то він безперечно б зірвався!
Люди почали відвертатись. Пан у капелюсі щось замимрив і знову занурився у газету.
Матей Бак жалісно глянув на жереха, який зараз грав усіма кольорами.
– Не мав я тебе вбивати… Ти міг жити, і ніхто про тебе не знав би…
Зі словацької переклав Іван Яцканин
З ВІДСТАНІ ВИДНІШЕ?
Нещодавно появилась його нова книжка – збірка есе «На краю культури, на краю життя». Вона цікава і для нашого читача. В есе «Стимульована зустріч» цей словацький письменник висловлює думки, як він сприймає поезію Тараса Шевченка і взагалі українську мову. Поезію Тараса Григоровича Шевченка він читав і читає в оригіналі. У цьому зв’язку Мілан Зелінка пише: «Я переконався, що він нам близький своїм баладним романтизмом, усім своїм єством захищав людину, яку кривдять. Його «Катерина» незабутня, його думи чарують, залишаються не у тимчасовій, але тривалій пам’яті. Поезія Шевченка мене переконала, що українська мова чарівна і цікава та ще, що Шевченко з роду великих поетів.ловацький письменник Мілан Зелінка (на фото) – прозаїк, поет, есеїст народився у селі Іграмі в Західній Словаччині, неподалік Трнави, тепер живе і творить на Сході Словацької Республіки, в Гуменному. Він автор майже двадцяти книжок – збірок оповідань, новел, романів. Його твори виходили й українською мовою – в антологіях «Полегшуючі обставини», «Таїна», в літературних журналах «Дукля», «Кур’єр Кривбасу».
Це моє твердження може багатьом здаватися носінням дров у ліс, правда, якби у нас не існували пересуди з минулого, які нам, як нагромаджені скелі, перешкоджають на шляху до справжнього, об’єктивного пізнання культурної специфіки українського народу».
Це, до речі, своєрідна «лекція» для багатьох. Виявляється, що з відстані насправді видніше.
Іван Яцканин
“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.