Міколай Душан (Словаччина). Фіакр

669

Швидкий поїзд, яким їхав Андрей Гласнік, виїхав із жилінської станції до долини Кисуцої. Трактори з п’ятилемішними плугами краяли на пустих, розмоклих полях жирні смуги глини, по шляху волоклась важка вантажна автомашина, аж по край облупленими смереками. Сизо-білі чайки кружляли над каламутним руслом ріки.

У цій атмосфері осінньої країни до Анредя Гласніка неочікувано підійшов час з-перед чверть століття. Підійшов так близько, що він відчув його майже фізично.

Селечко, в якому вчителював, знаходилось лише за кілька кілометрів від залізниці. Відчував його за вікнами поїзда. Село лежало в долині зелених пагорбів, над якими звисав сивий туман, збирались чорні хмари.

На Кисуці попав зразу ж після закінчення вчительської семінарії в половині п’ятдесятих років. За офіційним направленням проти власної волі та уявам, які собі про нову професію створював разом із співкласниками під час навчання. В селі не було кіно, ані пошти, млина, пили, та й навіть костьола не було. Ніякий громадський будинок, крім низького пожежного депо. Та й корчма на початку села, крамниця і національний комітет в центрі села знаходились у житлових будинках.

Єдиною більшою будівлею була школа на вишньому кінці. Від дороги її відгороджував пліт з мурованими фундаментами і вертикальними дерев’яними планками, який завершувався камінним склепінням. Від городів її відділяв потік, що протікав навколо всього двору, тож будівля справляла враження фортеці. А в ній — два класи, кабінет з безліччю зайвого приладдя ще з часів, коли тут навчалось усіх вісім класів, учительська і квартира для директора.

Андрейові Гласнікові на полях і горбках відлітаючого краю замиготіли три ряди дерев’яних парт в одному з двох класів. Зовсім попереду сидів білявий хлопець із стирчатим носом і яскравими синіми очима на довгастому обличчі.

Полудень, плине останній урок, малювання. Мабуть, найулюбленіший предмет сільських учнів. Робота з кольоровими олівцями зацікавила їх вже на початку уроку. Принишкли, схилились над партами, і Андрей Гласнік міг спокійно ходити по класі, відкривати світ, який діти вловлювали на папір незавченими штрихами пензля.

Надворі потеплішало, малювали весну.

На замерзлому потоці тріщала крига, ламалась на масивні плити, які гуркотливо били об себе, нагромаджувались в затоках, підмивали трами дерев’яних містків, несли із собою мотлох з берегів. Злежана і зліплена трава ще не встигла піднятись з вогкої землі, дівчата вже згинались за жовтими первоцвітами, стискали їх у дрібні букетики й несли додому матерям. За клунями під червоною черепицею рожево і біло наливались бруньки фруктових дерев, під зеленими щитами будинків ластівки заболоченими дзьобами ліпили світло-коричневі гнізда. Хлопці малими ножиками, кинджалами, кухонними ножами вирізували і оббивали із соком налитих вербових прутів пищавки. З прилиплих трісок і соснової кори вирізували човники, пускаючи їх на жовто-зелену воду, яку фарбував розталий сніг з лісів і гірських лугів. Вони вірили, що попливуть у далекі моря, куди хотіли раз вибратись на справжніх кораблях.

Першим перестав малювати Марек Сташло. Слухняно заклав руки за спину і намагався терпеливо сидіти. На ньому було знати, з якою напругою чекає, коли його нарешті вчитель помітить. Завмер, передчуваючи погляд вчителя, коли кроки притихли впритул за його партою.

–Ти що, Марек? Чому ти не намалював те, про що я говорив на початку уроку?

– Але ж у мене є, – зірвався хлопець і швидко встав за партою.

– Хто нам, діти, скаже, що ви мали намалювати на сьогоднішньому уроці?

– На сьогоднішньому уроці ми мали намалювати весну, – відповів Мареків сусід Стано спритно, з видимою втіхою.

– От, бачите, і Стано це знає. Але у тебе, Марек, я ніякої весни не бачу.

– Є!

– Яка? Ти ж коня намалював. Він гарний, але крім нього на твоєму малюнку не бачу нічого. Чи весняна природа нероздільно пов’язана з конем?

– Так, поєднана з конем, – відповів Марек переконливо.

– Не розумію.

– Навесні батько хоче купити коня.

– Вигадує, – вискочив з-за парти Стано. – Ніякого коня у них нема. Дідька лисого будуть мати. Де б вони взяли на нього гроші?

– Будемо мати, – захищався Марек. – Тато мені обіцяв. Буде світло-сірої масті, а по ній темні плями – яблука, такий, – підніс вгору намальований аркуш паперу, щоб бачили інші однокласники.

В його жесті було стільки впевненості, а разом з тим і придушеного страху, що Андрей Гласнік ще того самого вечора відвідав Марекових батьків.

– Говорив правду, – серйозно визнавав Матей Сташло. – Я йому обіцяв коня. Одного разу взимку, коли ми були змушені Паршового коня вбити. Простудився у вогкому сараї.

– Ти дивись, як це маленькій голівці запам’яталось, – зауважила Марекова мати. – А я думала, давно йому це вивітрилось.

– Діти багато пам’ятають. Вірять, що в житті все може збутись, – сказав Андрей Гласнік, завчено, як і належить вчителю.

– Але ж і я про це не забув, – захищався батько. – Але повірте, в людини стільки життєвих турбот і обов’язків, що на дітей у неї залишається страшенно мало часу.

– Діти – це ж не дорослі. Вони не хочуть так багато. Але треба їм обіцяти тільки те, що можна виконати.

– Мене не треба повчати, – перебив його Мареків батько. – Коня мені треба. Ґаздування на корівках – це муки, та й не шанують вас у селі. Але добрий кінь і шість, сім, та й навіть десять тисяч коштує. Ціни постійно ростуть.

– Коли ти перебираєш. Хотів би того найкращого з найкращих, – закинула мати.

– Правда, але не ціла, – сказав батько. – Я лиш не хочу, щоб мені у борозні впав.

– Якщо так, то роздобудь його від поляків. Багато людей вже так і зробило. За дешевий гріш, і я тобі скажу, таких тягунів дістали, – порадила мати.

– Ти краще дай мені з цим спокій, – заперечував батько, але зацікавлення йому так і не вдалось приховати.

Село лежало близько польського кордону, пачкарство тут не було чимось особливим. І не приховували його ні діти в школі. Говорили про це уривчасто, переповідали, що чули, але і з цих подробиць створював собі Андрей Гласнік власну уяву. Про довгі, певно, й небезпечні стежки, по яких ночами переводили коней з польського боку. Деякі мандрували ніби аж від Варшави. Копита їм обвивали ганчір’ям, щоб не тупотіли, щоб у пітьмі не збили собі ноги на корінні, гострому камінні, гілках. На кінці цього пригодницького і таємничого переселення підстерігали «фінанси», як тут привикли називати прикордонну поліцію. Пачкарі мали серед селян знайомих, яким повністю довіряли. Коней не продавали зразу на місці. Давали їх даром, або тільки на завдаток, і лише за декілька днів при-ходили на домовлене місце за своїми грішми. Тут мав силу закон, за котрим, якщо кінь нікому не підходив, могли його повернути. Але цим законом не було треба користатись. На поляків можна було покластись. Майже завжди пропонували гарних коней.

– Чому й ви не попробуєте? – запитав Андрей Гласнік Марекових батьків.

– Ви, може, прийшли шпигувати, чи як? – насупився Мареків батько. І думав це насправді.

– Я б хотів вам допомогти, – поспіхом запевнив учитель.

– Ми вже якось самі, – недовірливо кинув Мареків батько.

– Я нічого поганого, лише… Чув я, що поляки дуже цінують фіакри, карети по-вашому.

– Це так, – увірвав Мареків батько.

– Я думав, чи не можна було б поміняти такий фіакр за коня…

– Не ви перший, у кого виникла така думка, – сказав Мареків батько. – Хто мав фіакр, давно вже продав.

– У мого батька є. Ще у доброму стані.

– Йому, напевно, самому знадобиться, – Мареків батько все ще з недовір’ям дивився на вчителя. Може, від побоювань, щоб його не обдурив молодий вчителик якимось дешевим жартом.

– Навіщо б йому був? Батько годує ялівки на державному маєтку. Не має коли возитися фіакром.

– А міг би його продати? Вигідно заробить.

– Він вам так віддасть.

– Можна й зараз туди вибратися? – запитав Сташло.

– Вночі? – зойкнула Марекова мати.

– Воля ваша, – сказав жартома Андрей Гласнік. Вони й насправді вирішили, що негайно вирушать в дорогу.

Матей Сташло позичив коня від свекра. За дві години вже були на залізничній станції, опівночі їм вдалось підкупити відправника. Він дозволив поїхати у вагоні, в якому перевозили худобу і де чекали на переправу дальші три коні.

У неділю скоро вранці приїхали до Гласнікового батька. Так його здивували незвичайним бажанням, що й не запитував, для чого їм фіакр.

А вони – заспані, брудні, втомлені від сидіння у товарному вагоні, випили лише по чашці чаю, сіли на вузькі козли фіакра і поспішали далі на північ.

Позичений кінь був повен сили, мов створений для галопу. Сташлові пригоди про пачкарів набирали на драматичності, загадковості та пікантерії, бо до них були вплутані чоловіки різних професій та жінки із строкатим минулим.

Відстань швидко скорочувалась. Поблизу Кисуці змушені були дещо сповільнити, щоб не прийти в село ще перед сутінками.

– Хочете йти зі мною далі? – запитав Мареків батько.

– А ви повернетесь додому? – дивувався Андрей Гласнік.

– Ні, я до свекра. Якби вдалось, поміняємо фіакр ще цієї ночі.

Андрей Гласнік був би краще поспав, але запрошення вважав проявом довір’я, яке не можна відкинути. Вабила його і можливість пізнати, як це на тому кордоні справді виглядає.

Зразу ж за селом завернули на незнану польову дорогу. Лише запах землі Андрею Гласніку давав знати, що десь поблизу ораниця, за вогкістю здогадувався, що близько молодий ліс. Можливо, минали й будинки, але світло в них не блимало. Люди у селищах не привикли серед тижня засиджуватися до третіх півнів, якщо для того не було поважної причини. Майже вся неділя належала відпочинку і довгому сну. А вчитель переконував себе, що увагу приділяють самим собі і своєму прийдешньому поколінню.

Зупинились перед пустою клунею.

Всередині біля підсліпкуватої керосинки сидів кремезний, кощавий дід.

– Я привіз обіцяне, – пишно сказав Мареків батько.

– Ти привіз, а я подбав про заміну. Можемо йти,– відповів дід.

Випряг коня, відвів його у шопу, засув замкнув ланцюгом і потиху розділяв завдання. Разом з Марековим батьком вхопився за дишель, а Андрею наказав, щоб тиснув ззаду.

Вибралися на довгу, трохи таємничу дорогу до кордону.

Фіакр був легкий, але посувалися помалу. Коротка трав’яна доріжка перейшла у вибоїсту лісову дорогу, прокладену колесами фурманських возів, стовбурами дерев, коров’ячими ратицями. Кабіна фіакра на кожнім горбочку небезпечно вихилялась, ресора хрипло скрипіла й зітхала.

Коли все це пригадав Андрей Гласнік у швидкому поїзді, у голові відтворювались деякі звичаї гірських селищ того часу. Коник, який тягнув на возику без бортів труну, змайстровану з обструганих дощок на опустілий цвинтар у сусіднє селище, прощання рекрутів і їх однаково п’яних друзів на переповненому драбиняку, весільна процесія на великій, по-домашньому змайстрованій відкритій колясці, яка була прикрашена гілками беріз і кольоровими паперовими стрічечками.

Фіакр подалися міняти за коня аж тоді, коли Андрей Гласнік до цього краю нарешті привик і почав його розуміти… Дедалі частіше залишав свою кімнатку на мансарді, відходив від книг, які позичав в окружному містечку, вибирався за тутешніми людьми. Інтересувало його їх повсякденне життя, кисуцька місцевість з вузькими полями, високими межами, стежками, які стрімко ступали у селища з кількома хатинками й стодолами, які стояли за кілька кілометрів одна від одної. Говорив з лісорубами, з бабусею, яка несла в’язку хмизу, щоб розтопити пец із відкритим вогнищем, жартував з молодими жінками, як вони, мовляв, витримують без чоловіків, коли ті відходять з дому на весь тиждень за роботою. Любив посидіти біля майстра, який стругав ґонти. Андрей мовчки дивився, як з-під дворучного ножа звиваються спіраллю стружки, а з розколотого дерева виходить гладенький ґонт з карбами річних кільцят колишнього стовбура.

Прикордонна зона не відрізнялась від лісу, який Андрей Гласнік знав з попередніх мандрівок, і все ж таки при перевезенні фіакра його охопив дивний настрій. Коли проходив місцями, де могли зустрітись із поляками, був неспокійний і напружений.

Обмін коней, фіакрів, спирту, кожухів, текстилю, продтоварів і багатьох домашніх і закуплених виробів вважав у цю мить чимось зовсім нормальним.

– Тихо, – попередив Мареків батько, хоч нікого не треба було застерігати.

Вертався Сташлів свекор, який зразу же після приходу до прикордонної зони кудись зник.

– Все, як домовився, – шепотів. – Над ранком би тут мав бути кінь. Ви, пане вчителю, зачекайте у клуні.

– Почекаю тут, – сказав Андрей Гласнік.

– Не гнівайтесь, але тут не можна, – сказав Сташлів свекор. – Не хочу, щоб нас стільки вешталось біля кордону.

– Ідіть, – нервово сказав Мареків батько, – я прийду за вами.

Коли Андрей Гласнік відходив від кордону, почав жалкувати за фіакром. Більше, ніж інколи, усвідомлював, що фіакр був прекрасним витвором людської спритності, майже історичним експонатом. Високі, тонкі колеса із тонкими спицями, крила з червоного дерева, лискуча латунна окова навколо дверцят і по боках чорної кабіни, яка була зроблена з легкого, але тривкого дерева. Майстер не забув про жодну дрібницю… Подбав і про погонича – відкидний навіс на випадок непогоди, по боках фіакра у місячному сяйві мерехтіло скло ліхтарів, наповнених карбідом.

Думка про те, що назавжди прощається з фіакром, Андрея Гласніка засмучувала. Зразу все навколо стало чужим. Ніч була холодна, безсоння різало очі.

Пішов і ліг на свою постіль у мансарді.

В понеділок вранці прокинувся досить пізно. В учительську зазирнув хвилину перед дзвінком. Директор був якийсь роздратований. Нервово переступав з ноги на ногу біля вікна, яке заглядало у шкільне подвір’я. Вдавав, що не побачив, коли увійшов учитель.

На повторне привітання здригнувся і почав кричати:

– Де ви так довго пропадаєте?

– Вибачаюсь, але я не почув будильника, – виправдовувався Андрей Гласнік.

– Бо вчора блукали довго до ночі. Ви блідий як стіна.

– Я був удома. Провідати батька.

– А після того? Ввечері у кімнаті я вас не знайшов.

– Хіба і прогулятись не можу?

– Я теж дещо знаю про ваші прогулянки, щойно дістав інформацію.

– Яку?

– Нічого не вдавайте. У мене інформатори непогані. З пачкарями дружите! Аж до пачкарства з фіакрами допрацювались! Не скажу, коли б якусь дрібницю, але це!

– Я лише хотів допомогти батькові одного учня. Властиво, і цьому учневі. Для нього я…

– Чорт би узяв таких помічників! Ви насамперед вчитель цієї школи. Школи, де я директор, і відповідаю не тільки за неї, але й за вас. Ви собі й не усвідомлюєте, що наробили? Задумувались над тим, у яке світло поставите нашу школу?

– Як буде треба, я за себе сам відповім.

– Сам… Ясно, що сам, але це геройство у вас швидко зникне, пройде. Як хочете зараз увійти в клас, подивитись учням в очі?

– Діти зрозуміють.

– О, ні! Що собі наварили, те й з’їсте. У мене лише одні нерви. Ваше перебування в нашій школі після такого вчинку, напевно, кінчається. Будете змушені пошукати собі місце десь інде. Правда, якщо вас ще приймуть вчителювати.

– Це ви не думаєте серйозно, – сказав тоді Андрей Гласнік.

– Абсолютно. Такий наказ із району, можливо, ще сьогодні одержу. Але чого таїти. Вранці були за мною двоє. Підказали мені, що ви за пташка.

– Що мені робити?

– Від мене поради не чекайте. Ніхто вам не допоможе, якщо сам собі не дасте ради. Подробиці вам скажуть в районі. Попереджаю вас, що рішення району буду строго виконувати. Не можу ризикувати, аби хтось мені закидав, що перед кафедрою в класі проходжає… Це слово мені не хочеться й висловити!

– Гаразд, рішення району виконаю. Але зараз мені треба йти на урок. Учні в класі самі, – сказав Андрей Гласнік.

– Навчання – це вже не ваша справа, – сказав директор школи. – Все ви зіпсували. Зразу ж на початку. Винувата ваша… ваша аморальність.

З міста у село повертався Андрей Гласнік аж після обіду. Біля школи не зупинився, йшов прямо до Сташлів.

На їхньому подвір’ї бігав Марек із жмутом конюшини у руках. Поспішав до сивого коня.

– Дивись, Матей, – застерігала Марекова мати. – Хай кінь хлопця не укусить.

– Нема чого боятись. Вони вже друзі, – весело відповів батько.

– Аби лиш було по-твоєму… – недовірливо додала Марекова мати.

– Вони ж однолітки. Зб’єнку минуло сім, стільки й хлопцю. Може, й народились у тому ж самому місяці. Шкода, що нема паперів.

Андрей Гласнік обернувся і вертався вниз по шляху. Хлопець все ж таки помітив його і розбігся йому услід.

– Товаришу вчитель, ідіть до нас.

– Іншим разом, – сказав Андрей Гласнік.

–Тато ще вранці говорив, щоб я вас покликав. Сталось щось, бо ви сьогоднішнє вчили?

– Та дещо у місті влаштовував.

– А товариш директор повідомив, що ви нас вже не будете вчити. Це не правда, так?

– Мені вже пора.

– Прийдете увечері?

– Не знаю…

– Приходьте. Покажу вам батькові малюнки зі школи. Мати казала, що й тато гарно малював.

– Передай батькам, що колись зупинюсь. Напевно прийду, – тихо додав Андрей Гласнік.

Коли наспіх пакував свої речі, вірив, що невдовзі дотримає обіцяне. Йому подобався і цей край, і люди, які тут жили. Тому ні з ким не прощався.

На початку не хотів сюди повертатись, щоб не зіпсувати уяву про все гарне, що тут прожив. Пізніше було дедалі менше часу, та й кисуцький край йому вже не здавався таким привабливим.

Тепер, коли поїзд минув долину ріки Кисуці, бажав собі, щоб міг зразу ж вийти. Він знав, що коли зараз цього не зробить, може, відвідини вже ніколи не здійсняться.

 

Зі словацької переклав

Іван Яцканин

 

“Українська літературна газета”, ч. 15 (281), 31.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!