Міхал Вівеґ (Чехія). «Клініка подружньої смерті»

Ішов густий дощ, а його жінка (так, це ще й досі моя жінка, по­нуро твердив подумки Оскар), намагалась припаркуватись якнай­ближче до вулиці, яку їй мейлом повідомив психолог, але тут – одні сині зони, а у неї не було паркувальної картки для цієї міської ча­стини, тож були змушені залишити машину на відкритій автосто­янці, віддаленій майже за кілометр від будівлі, в якій у психолога була ординація.

І срали, й мазали, і три дні їхали, твердив похмуро, як зазвичай, Оскар. Правда, Луція його взяла під свою невеличку розкладну парасольку, але оскільки із-за чистісінької необхідності тулили­ся одне до одного майже як колись, обом їм мокли рамена. З того часу, як вийшли з машини, кожен з них мовчав, та й під час попе­редньої майже годинної їзди не промовили більше кількох украй необхідних слів. Все уже було сказано, далі твердив Оскар гнівно. До Великодня розмальовуємо яйця, а перед розлученням – ходимо до психолога. Це народні традиції. Певна річ, цим розлученню не запобігти, розлучення все одно прийде – все одно безперечно, все одно як необхідність прийде, як оцей сраний Великдень. На вули­цях невдовзі появляться хлопці під стьобання лозин і теж швидко – суддя, занадто молодий, щоб міг щось зрозуміти. Відкриє напро­чуд тонку папку… –  розмірковував Оскар. Що ж йому туди влізе? Буде дивуватись. А він залетить поглядом до своєї жінки (так, у цю хвилину вона ще таки буде його чудовою жінкою), посміхнеть­ся, головою підкреслено кине до його тонюсінького реєстратора, і щоб, хтозна-чому, переконався, що вони досі сприймають біль­шість речей однаково, прошепотить Луції щось таке: «Чи у нього там на нас двох не замало?» Та вона і не посміхнеться, тільки ска­же: «Не заважай!» Або ще скоріш: «Прошу тебе, перестань!» Але це я вже випереджаю хід подій, каже собі Оскар. Тепер вони йдуть лише до психолога.

Звичайні дейвіцькі багатоповерхівки. Звичайний випадок. Чого ж це він собі постійно навіює чи навіть вимагає якоїсь винятковості? –  подумки

Оскар звинувачував самого себе. Кожне третє по­дружжя в республіці розлучається, у Празі – кожне друге. Життя – це прибуткова фабрика на невдачі, які завоювали більшість ринку. Тож собі, нарешті, припусти, ти старезний відміннику, ти п’ятдесят дволітній мазунчику! Вже знову от-от заплачеш.

Останнім часом у нього проявлялись нахили до пафосу і до пла­чу. Він цього не розумів. Був успішним, врівноваженим, веселим, навіть легесенько цинічним мужчиною, тепер змінився на плак­суна. На надміру чутливого хлопчика в літньому таборі. Існує ще щось неприємніше, ніж п’ятдесят дволітній, майже з центнер ва­гою, мужчина, який кожної хвилини рюмсає?

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

– І що це за баба, цей психолог? – запитав.

– Я вже тобі казала.

– Скажи ще раз.

– Гарний терапевт, – обережно нагадала йому Луція. – Відомий і

успішний подружній терапевт, – додала.

– Чим такий успіх вимірюється? Кількістю розлучень?

Він усвідомлював собі, що це справді злетіла з його язика дешевка. Зрозумів, чому Луція не удостоїла ці його випади відповіддю.

– А яка сьогоднішня мета? – запитав по хвилині.

Вона глибоко вдихнула, ніби повітря містило, крім кисню, і необхідну терпеливість.

– Перевірити, – промовила дуже повільно, – чи у нас є ще шанс

подолати нашу кризу.

Отаке рішуче визначення його налякало.

– Почекай, – майже верескнув, – а якщо нема?

– Потім допомогти нам культурно, безболісно розлучитись.

Це його знову шокувало. Він, звичайно, давно знав, що їхнє подружнє життя позначене кризою, але аж дотепер ніколи не до­пускав, що ця криза така велика і така серйозна. Ще кілька хвилин тому гадав, що їхній легесенько втомлений і трішечки ослаблий дванадцятирічний зв’язок йде у консультаційне бюро по кілька ві­тамінів, і аж тепер зрозумів, що насправді прямує в онкологію по протипухлинний препарат.

– Що таке? Серйозно?

– Так, серйозно. Або ти даєш перевагу некультурному розлучен­ню?

– Зачекай, – нещасно вигукнув Оскар. – Тобто ти мене привела у

дейвіцький філіал цієї швейцарської клініки смерті?

– Не верзи дурниць, Оскаре.

– Дурниць? Наш дванадцятирічним подружній зв’язок розірвуть в шикарному дейвіцькому будинку, за чималу плату у нього там щось штрикнуть, і він безболісно помре?!

Вона мовчала.

– Так воно? Правда ж?

Проковтнула дощову краплю і під парасолькою повернула до нього голову, у її волоссі сивини і зморшок на обличчі останніми тижнями побільшало, та Оскар її любив більше, ніж раніше.

– Ця метафора, звичайно, притягнута за волосся, але мета та ж сама.

Це базікання не міг слухати.

– Як би ти цю мету визначила? – сказав роздратовано.

Завагалась, але тільки на хвилину.

– Тут хочуть уберегти людей, у яких вже немає шансу, від зайвої мороки.

Він був шокований.

– Отже, нам тут кольнуть смертельний психологічний кок­тейль?!

Чудово!

На дисплеї мобілки знову шукала згадану вулицю.

– Ми вже тут, – повідомила. – Це одразу ж за рогом.

– І я за це ще й маю розрахуватись, – ляпнув.

Вже це не міг узяти назад. Коли і де з неї постала така дурепа? – сказав для самого себе і відчув, який він нещасний.

– Так, – сказала його гарна, змокла сивіюча жінка злісно,

недовірливо. – І ти за це розрахуєшся!

Перейшли вулицю. Дійшли до мети.

 

З чеської переклав                                                           Іван Яцканин

 

Про автора:

Міхал Вівеґ (1962) – чеський письменник і публіцист. Один з визначних представників сучасної чеської художньої прози.

Почав друкуватися з 1982 року. Свої оповідання публікував у часописах «Mladá fronta», «Mladý svět», «Literární noviny». Дебюту­вав книжкою «Погляди на убивство» (1990). У ширшу читацьку свідо­мість попав завдяки роману «Кращі  роки – собаці під хвіст» (1992).

Міхал Вівеґ передусім прозаїк. Він не приховує, що під час писання книжок сильно надихається особистим життям, однак не можна ототожнювати його з героями його романів.

Дальші твори М. Вівеґа: «Вимисли ласкавого читача» (1993), «Виховання дівчат у Чехії» (1994), «Оповідання про одруження і секс» (1998), «Роман для жінок» (2001), «Янголи буднів» (2007), «Коротенькі казки для втомлених батьків» (2007), «Роман для чоловіків» (2008), «Оповідання про любов» (2009).