Ішов густий дощ, а його жінка (так, це ще й досі моя жінка, понуро твердив подумки Оскар), намагалась припаркуватись якнайближче до вулиці, яку їй мейлом повідомив психолог, але тут – одні сині зони, а у неї не було паркувальної картки для цієї міської частини, тож були змушені залишити машину на відкритій автостоянці, віддаленій майже за кілометр від будівлі, в якій у психолога була ординація.
І срали, й мазали, і три дні їхали, твердив похмуро, як зазвичай, Оскар. Правда, Луція його взяла під свою невеличку розкладну парасольку, але оскільки із-за чистісінької необхідності тулилися одне до одного майже як колись, обом їм мокли рамена. З того часу, як вийшли з машини, кожен з них мовчав, та й під час попередньої майже годинної їзди не промовили більше кількох украй необхідних слів. Все уже було сказано, далі твердив Оскар гнівно. До Великодня розмальовуємо яйця, а перед розлученням – ходимо до психолога. Це народні традиції. Певна річ, цим розлученню не запобігти, розлучення все одно прийде – все одно безперечно, все одно як необхідність прийде, як оцей сраний Великдень. На вулицях невдовзі появляться хлопці під стьобання лозин і теж швидко – суддя, занадто молодий, щоб міг щось зрозуміти. Відкриє напрочуд тонку папку… – розмірковував Оскар. Що ж йому туди влізе? Буде дивуватись. А він залетить поглядом до своєї жінки (так, у цю хвилину вона ще таки буде його чудовою жінкою), посміхнеться, головою підкреслено кине до його тонюсінького реєстратора, і щоб, хтозна-чому, переконався, що вони досі сприймають більшість речей однаково, прошепотить Луції щось таке: «Чи у нього там на нас двох не замало?» Та вона і не посміхнеться, тільки скаже: «Не заважай!» Або ще скоріш: «Прошу тебе, перестань!» Але це я вже випереджаю хід подій, каже собі Оскар. Тепер вони йдуть лише до психолога.
Звичайні дейвіцькі багатоповерхівки. Звичайний випадок. Чого ж це він собі постійно навіює чи навіть вимагає якоїсь винятковості? – подумки
Оскар звинувачував самого себе. Кожне третє подружжя в республіці розлучається, у Празі – кожне друге. Життя – це прибуткова фабрика на невдачі, які завоювали більшість ринку. Тож собі, нарешті, припусти, ти старезний відміннику, ти п’ятдесят дволітній мазунчику! Вже знову от-от заплачеш.
Останнім часом у нього проявлялись нахили до пафосу і до плачу. Він цього не розумів. Був успішним, врівноваженим, веселим, навіть легесенько цинічним мужчиною, тепер змінився на плаксуна. На надміру чутливого хлопчика в літньому таборі. Існує ще щось неприємніше, ніж п’ятдесят дволітній, майже з центнер вагою, мужчина, який кожної хвилини рюмсає?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– І що це за баба, цей психолог? – запитав.
– Я вже тобі казала.
– Скажи ще раз.
– Гарний терапевт, – обережно нагадала йому Луція. – Відомий і
успішний подружній терапевт, – додала.
– Чим такий успіх вимірюється? Кількістю розлучень?
Він усвідомлював собі, що це справді злетіла з його язика дешевка. Зрозумів, чому Луція не удостоїла ці його випади відповіддю.
– А яка сьогоднішня мета? – запитав по хвилині.
Вона глибоко вдихнула, ніби повітря містило, крім кисню, і необхідну терпеливість.
– Перевірити, – промовила дуже повільно, – чи у нас є ще шанс
подолати нашу кризу.
Отаке рішуче визначення його налякало.
– Почекай, – майже верескнув, – а якщо нема?
– Потім допомогти нам культурно, безболісно розлучитись.
Це його знову шокувало. Він, звичайно, давно знав, що їхнє подружнє життя позначене кризою, але аж дотепер ніколи не допускав, що ця криза така велика і така серйозна. Ще кілька хвилин тому гадав, що їхній легесенько втомлений і трішечки ослаблий дванадцятирічний зв’язок йде у консультаційне бюро по кілька вітамінів, і аж тепер зрозумів, що насправді прямує в онкологію по протипухлинний препарат.
– Що таке? Серйозно?
– Так, серйозно. Або ти даєш перевагу некультурному розлученню?
– Зачекай, – нещасно вигукнув Оскар. – Тобто ти мене привела у
дейвіцький філіал цієї швейцарської клініки смерті?
– Не верзи дурниць, Оскаре.
– Дурниць? Наш дванадцятирічним подружній зв’язок розірвуть в шикарному дейвіцькому будинку, за чималу плату у нього там щось штрикнуть, і він безболісно помре?!
Вона мовчала.
– Так воно? Правда ж?
Проковтнула дощову краплю і під парасолькою повернула до нього голову, у її волоссі сивини і зморшок на обличчі останніми тижнями побільшало, та Оскар її любив більше, ніж раніше.
– Ця метафора, звичайно, притягнута за волосся, але мета та ж сама.
Це базікання не міг слухати.
– Як би ти цю мету визначила? – сказав роздратовано.
Завагалась, але тільки на хвилину.
– Тут хочуть уберегти людей, у яких вже немає шансу, від зайвої мороки.
Він був шокований.
– Отже, нам тут кольнуть смертельний психологічний коктейль?!
Чудово!
На дисплеї мобілки знову шукала згадану вулицю.
– Ми вже тут, – повідомила. – Це одразу ж за рогом.
– І я за це ще й маю розрахуватись, – ляпнув.
Вже це не міг узяти назад. Коли і де з неї постала така дурепа? – сказав для самого себе і відчув, який він нещасний.
– Так, – сказала його гарна, змокла сивіюча жінка злісно,
недовірливо. – І ти за це розрахуєшся!
Перейшли вулицю. Дійшли до мети.
З чеської переклав Іван Яцканин
Про автора:
Міхал Вівеґ (1962) – чеський письменник і публіцист. Один з визначних представників сучасної чеської художньої прози.
Почав друкуватися з 1982 року. Свої оповідання публікував у часописах «Mladá fronta», «Mladý svět», «Literární noviny». Дебютував книжкою «Погляди на убивство» (1990). У ширшу читацьку свідомість попав завдяки роману «Кращі роки – собаці під хвіст» (1992).
Міхал Вівеґ передусім прозаїк. Він не приховує, що під час писання книжок сильно надихається особистим життям, однак не можна ототожнювати його з героями його романів.
Дальші твори М. Вівеґа: «Вимисли ласкавого читача» (1993), «Виховання дівчат у Чехії» (1994), «Оповідання про одруження і секс» (1998), «Роман для жінок» (2001), «Янголи буднів» (2007), «Коротенькі казки для втомлених батьків» (2007), «Роман для чоловіків» (2008), «Оповідання про любов» (2009).