Медитації в хаті з вікном на захід сонця

269

(фрагмент)

…тут він справді вдома; тут колись закопана
його пуповина, якою прив’язано до світу скороминуще тлінне тіло – поміж цими
гінкими сливками-дичками, котрі ростуть довкола – і попід дерев’яною
батьківською хатою, обкладеною червоною цеглою, і в їхньому просторому садку, й
за старим глиняним хлівом, уздовж огорожі над дорогою, і далі до межі, і за
межею; навесні, тільки-но сходять зчорнілі, виснажені примхливим березнем
сніги, і земля, пригріта першими весняними променями сонця, вранці на стежках і
вздовж шляхів по краях починає підпливати водою, – саме тоді молоді сливові
пагони несамовито прорізують земну твердь у найнесподіваніших місцях – так наче
якась невидима, але навдивовиж потужна і нестримна сила виштовхує їх на
поверхню, і вище – до осяйного світла; ніким не саджені, невибагливі сливки
щовесни дружно зацвітають, обливаючись сліпучим – аж очам боляче дивитися –
біло-молочним намистом, і стоять хвилястою стіною, пишно красуючись перед усім
предивним світом, такі ошатно-ніжні, врочисто-празникові, радіючи первісному
диву буття і втішаючись швидкоплинній марноті; їхнє свято шаленого буйноцвіття
триває зовсім недовго, чи не якийсь куций тиждень наприкінці квітня, другого
місяця весни, – тоді, коли з полів, котрі розлого, вільготно простяглися аж до
Журбинців, дмуть теплі південні вітри, висушуючи землю і здіймаючи хмари піску,
а сонце в полудень піднімається все вище й вище в чисті, вимиті щедрими
весняними дощами небеса, вигріваючи видолинки і даруючи скупу надію земної
радості кожній розквітлій квіточці й зеленому листочку, кожнісінькій найтоншій,
найніжнішій травиночці, найменшій стеблинці, і вістуючи буяння розкішного літа,
на згарищі якого сливи рясно дарують – неодмінно щороку – солодкі синьобокі і
жовтобокі плоди любові землі і неба… Тут спиняється час, тут він забуває про
марноту куцих, швидкоплинних днів, після яких на серці залишається хіба що осад
гіркоти і притлумленого, тупого болю, забуває про нервові стреси, постійну зобов’язаність
перед кимось і постійну необхідність щось робити, виконувати безкінечні
обіцянки, котрі наздоганяють одна одну, лаштуючись у довжелезну чергу без краю
без кінця, і повсякчас перебувати в якомусь стані, здавалося б, начебто нічим
не мотивованої напруги, жити похапцем, вкрадьки, ніби позиченим у самого себе,
і на якийсь непевний час, сповненим незрозумілих тривог і очікувань,
зворохобленим тимчасовим життям, ніби пересиджуючи на задубілій дерев’яній лаві
зачовганого і запльованого, сповненого базарного гамору, мерехтливого і
метушливого залізничного вокзалу; там байдужі й чужі, зі скляними каламутними
очима люди виринають із глухого небуття, пропливаючи повз нього блідими
примарами, і його погляд фіксує лиш тіні – маловиразні, нечіткі, розмиті, – як дим,
як безтілесні сновиди без бажань, без волі, без мети, – лиш кволе марнування
часу, лиш безглузде зависання над прірвою в чеканні потяга, котрий ніколи так і
не прибуде; проте – о, диво! – він мав надію, що після тимчасового життя з його
попутниками – епізодичними, набридливими і сірими, невиразними, крикливими,
нестерпними до огиди і водночас здерев’яніло-байдужими, – прийде час, і він
почне жити не так як тепер – захекавшись у безкінечній гонитві за примарами, а
по-іншому – так стишено і безсловесно ростуть дерева, проростаючи корінням і
гіллям у світ; так сумирно дихає трава, дослухаючись до гулу підземного і
вмиваючись чистими росами; так удосвіта падає дощ, коли над землею зависає
благословенна тиша; так розкошують барвисті квіти, вбираючи небесний нектар і
даруючи неземну красу зачудованому 
світові… З кожним роком ця віра набирала все чіткіших обрисів,
міцнішала, поволі обростала якимись, здавалося б, малозначними деталями,
нюансами, фарбами, а згодом ця уявна реальність зажила окремо від нього, у якомусь
паралельному світі; в тім житті він залишить цей камінний замкнений простір, у
якім задихаються птиці, гальмуючи лет, і втече – одного пронизливо-ясного
ранку, коли серпневе, настояне на густих ароматах гіркого полину, васильків,
п’янкого любистку повітря тонко вібруватиме натягнутою струною, а груди
гостро-солодко стискатиме приречена невідомість – туди, де в літній полудень
сонце немилосердно вигріває розмлоєну землю, а на Різдво білий саван чистих
незайманих снігів застеляє далекі поля; він уявляв себе сидячим у кріслі; ось
він читає Лао-Цзи, насолоджуючись дивними езотеричними одкровеннями мудрого
філософа, насправді чужого і непізнаного на цій дивній землі, у веремії
прісного повсякденного суєсловія, в потоці сірих маловиразних буднів, отруєних жовчею
пикатих ненажерливих і дрібних чоловічків і надміру агресивних, по-жаб’ячому
бридких, тельбухатих жіночок; там широкі дерев’яні полиці вздовж стін,
заставлені до стелі його улюбленими і впереваж досі так і непрочитаними
книжками – у кімнаті з вікном на захід сонця – через те вікно він, малий, у
дитинстві часто з подивом, незмигно спостерігав, як спроквола, але нестримно
занурюється в хмари за обрій велике червоне сонце – там, на самісінькому
краєчку землі, де і досі ледь-ледь синіє тоненька смужечка лісу, щовечора
відбувалося неймовірне і якесь фантастичне диво; спершу великий, багряного
кольору обруч торкався нижнім краєм своїм вузенького і ніби повитого в далекому
тумані окрайця лісу, потім, зупинившись на якусь мить, ніби роздумуючи, сонце
на диво прудко, – так, ніби сторч головою пірнати з високого берега їхньої
Коденки у воду, – опускалося просто в синє обрамлення світу; він не встигав
порахувати навіть до ста, як від сонця залишалася лиш малюсінька, невимовно
яскраво червоніюча верхівочка, ще кліпнув очима – а сонця вже й нема, лиш
крайнебо багряніє, як на пожежі… У тій хаті з вікном на захід сонця на горищі
зберігалися книжки – разом зі старими, зжовтілими газетами, журналами і
плакатами пізньобрежнєвських часів, що їх він передбачливо поскуповував у
книгарнях тоді, коли почали несподівано стрімко мінятися часи – на тих плакатах
мускулясті мілітаризовані робітники в неодмінно сталеварських чи шахтарських
касках або в кашкетах військового покрою вкупі з радикально емансипованими,
мужеподібними жінками в червоних хустинах, з мармуровими обличчями, напрочуд
тугими персами і ніби вилитими із бронзи стегнами і литками мужньо й піднесено
закликали, гордо дивлячись кудись уперед і неодмінно догори, йти за ними у
світле народне майбутнє; скручені в трубочки плакати він прилаштував, ховаючи
від мишей, на бантинах, звідки вони часто падали – мабуть, від поривів тужливих
осінніх вітрів, котрі подеколи ночами вривалися у вікна стогоном дикого
пораненого звіра і розхитували хату, від чого натужно і мелодійно скрипіли
дерев’яні крокви; в тому скрипові йому вчувалося щось неземне, сатанинське,
ніби й не осінній вітер, а хтось невидимий і велетенський, цупко вхопившись
гігантськими пальцями за черепицю з обох боків даху, розгойдував хату,
намагаючись повалити її, а чи настрашити господарів… А ще для зберігання книжок
він використовував старезну простору скриню, розмальовану кольоровим
орнаментом, стертим від часу і ледь помітним; у тому орнаменті переважали
червоні, приглушено-барокові барви; опинившись на горищі, він нерідко підходив
до скрині, гладив рукою її гладеньку, наче відполіровану за  двісті чи й більше років поверхню; на дотик
відчував знайоме тепло; так, ніби скриня була в його житті давно-давно –
завжди, і він багато разів у іншому часі відкривав її, прислухаючись до
приглушеного рипіння завісів і вдихаючи характерний запах дерева (він тоді жив
у просторій дерев’яній хаті зі сволоком під стелею і невеликими віконцями,  глиняна підлога в тій хаті була гладенько
вичовгана ногами кількох поколінь його роду, найменша з якого, його дворічна
внучка, так смішно, але з притиском, по-їхньому, лопотіла щось, силкуючись
поділитися з дідом своїми враженнями від неймовірних відкриттів цього
неогортанного, сповненого незбагненних таємниць, щойно відкритого світу); у тій
скрині тоді зберігалися широченні полотняні простирадла – груботкані,
сірувато-сизого кольору, він пам’ятає їхню жорстку шкарубкість своїм тілом;
пам’ять тіла несподівано відтворює вже майже стерте з матриці часопростору
відчуття… Довкіл хати ранками вібруватиме свіжа і пружна тиша, за ніч
настояна на розкішних ароматах хвої, і в розчинені навстіж вікна буде чутно
солов’їні виспівування і хвилююче, втаємничене шумовиння соснового віття; не­одмінно
старезні сосни ростимуть близько до стін, так, щоб гілля можна було дістати
рукою, перехилившись через підвіконня, просто з вікна; по інший бік хати, з
південної сторони, ростиме яблуневий сад, осінні запахи якого – він знає про це
– будитимуть в його душі пронизливий, до щему, неспокій; буває так, що
вдосвіта, коли благовіститься новий день, якоїсь миті світ раптом завмирає в
очікуванні прийдешнього сотвореного неземним промислом дива; злітаючи над
блаженним садом у просторі, напоєнім ароматом стиглих яблук, душа в такі
миттєвості розкошує, зіллявшись із небом і враз прозираючи крізь товщу
спресованого часу до сокровенних глибин; він знає, що Господь обирає цей час
для того, щоб передати світу затаєні смисли, і застиглий в німотнім очікуванні
сад кожним листочком своїм, кожним корінчиком і кожною травинкою, тремтливою
росою і цією первозданною тишею – радіють життю, возносять хвалу Всевишньому:
благослови, Господи, землю досконалу в красі своїй многоликій, землю-породіллю
щедру, життєдайну і вічно спраглу дарованого небесами зерна твого; благослови,
Господи, день новий, що постав із праху ночі, і в ніч перейде, щоб потім
постати знову, і знову в ніч перейти, і відродитися знову й знову – як це було,
і як буде під високим склепінням небесним безкінечну кількість повторень;
благослови, Господи, ці неперевершені осяйні барви, що їх не годен передати
жоден народжений земною матір’ю художник, бо ж хто зрівняється з Тобою,
Господи?..

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!