ПОВІСТЬ ІЗ ШУХЛЯДИ (ФРАГМЕНТ)
Ця книжка перенесе читача у ті, шістдесяті, коли
двадцятилітні, «що наросли з худеньких матерів в саду порубанім», піднесли свої
голови, свій дух і захотіли навести новий лад у ще міцній, але вже загниваючій
московській імперії зла. Автор – активний учасник тих подій – ще 1958 року
поширив листівки, де був такий заклик: «Геть фашистську диктатуру партії!»,
відбувши 18 місяців ув’язнення, з них рік у мордовських таборах. Наступний
арешт – 11 жовтня 1971 року.
Ця повість написана 1968-69 року, читана тоді Іваном
Дзюбою, Миколою Холодним, Дмитром Обуховим, Валентиною Осинською, Володимиром
Барсуківським, викрадена і прихована кадебістими перед другим арештом автора,
повертається знову у цей світ, будучи відновленою у часи київського Майдану і
видрукована після кривавих подій у Одесі 2 травня 2014 року…
Вас здивує
актуальність теми…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Незабутньому Олександру
ГРИГОРЕНКУ,
поетові від Бога, родом з
революційної Січеславщини,
з яким я перебував у
мордовських таборах,
і чиї вірші я використав у повісті, зберігши
їх датування
Автор
*******
Я полковник
Комитета госбезопасности. Фамилия моя – Улинец. Иван Петрович.
Каждое утро я
встаю точно в 6 часов. Люблю точность. Делаю зарядку йогов. Сидел как-то в
нашем блоховнике один… Йогнутый. Он целыми днями выламывал своё тело, ну,
конечно же, там, в камере. На допросах он только иногда, когда я задавал
подшкурный вопрос, закрывал глаза и делал глубокий вдох-выдох. И что странно,
это ему помогало. Выкручивался. Так я попросил у него эту книжечку, на
украинском, перевод с болгарского, почитал, мне понравилось. И вот делаю стойку
на голове. «Свечка» называется. Кладёшь ладони на пол, между ними вставляешь
макушку головы – и всё тело вверх. Стоишь на голове минуты три-четыре-пять,
думаешь. Медитируешь.
Я делаю эту свечу
возле нашего шкафа, т.е. свечу-освещаю простор вокруг себя, поэтому часто вижу
пыль под ним, говорю Белле: «Опять там пыль, дорогая!» Она сначала сердилась,
протирала, но сегодня вдруг пропела нашу давнюю песенку:
Он сказал мне: Дарагая!
Я сказала: Дарагой!
И мы вместе угощались
Газированой водой.
Ну что же, она
радуется, что у меня скоро отпуск и мы поедем на Канары, то есть в наш Крым. Сынок
наш, Феликс, благополучно перешёл в десятый класс, так что надо будет
отдохнуть, пока в нашем царстве-государстве лад и покой.
С просветлевшей,
промытой потоком крови головой я иду под душ, контрастный, чудесный. Завтракаю…
Феликс уже попил чайку и убежал… Хм, завтра-каю… А почему не севодняшникаю?
Не сегодня-каю? Прав был этот, йогнутый, когда хвалил украинское снидать, оно
лучше, от слова снедь…
Иду на работу.
Живу я недалеко от нашей резиденции, которая на Бебеля, минут пятнадцать идти –
одно удовольствие. Уже чувствуется весна, деревья зеленеют, ветерок провевает,
солнышко нежит. Красота! Как Высоцкий поёт: «Красота – среди бегущих первых нет
и отстающих, бег на месте обще-примиряющий».
(Від автора: на
жаль, не можу згадати сценку привітання з привратником, який стоїть при вході
до Комітету, розмова була коротка, питання – відповідь, повторювалася нібито
кожного ранку, і була вона з якимось двозначним підтекстом… Не пригадаю…).
Тут меня ждёт
сюрприз. Николай принёс мне целую папку каких-то писем. Ага, это начальник
расписал на меня: «Улинцу. Ознакомиться. Сделать вывод».
Сопроводиловка:
письма Александра Мастикаш, изъятые у военнослужащего Петра Войтыка, части
такой-то, сбежавшего из части, объявленного во всесоюзный розыск… Кратенькая
биография, родители – простые работяги… Школа – украинская… Ах, как там, в
глубинке, надо всё-таки русские школы открывать. Быстрее шёл бы процесс… Но вот
этот Шелест, Петро – «неудобоваримый тормоз»! Любитель украинского… Ладно, доберёмся
когда-то… Вступил в Литературный институт… в прошлом году.
Так-так – поэт.
Хм, что же тут
такого может быть?? Ну-ну, посмотрим… посмотрим… Родом оба из нашей области,
ага, соученики, друзья. Почерк читабельный, аккуратный.
Номера писем
проставлены уже нашими…
******************************
№1
7 вересня 1967 р.
Вітаю, друже
Перче!
Вітання з Москви
москальської!
Можеш мене
привітати – я таки вступив до Літінституту!
Уявляєш? – Я тепер
у місті, де колись у ВГІКУ навчався сам Микола Вінгран!! І де його приютив сам
Олександр Довженко!
******************************
Ну что же, сразу
видно – заражен вирусом национализма: «москва москальская». Впрочем, что тут
удивительного? Поет. А они все, эти украинцы-поэты, заражены. Ну что такое??
Откуда это у них берётся? В школе, наверное. Учителя есть такие. «И как один
умрём в борьбе за это!» … Да черт его знает, откуда! А Вингран – это конечно же
Николай Винграновский, кумир их нынешний…
******************************
«Вчила Москва мене
мову мою українську любити, вчила любити тебе, Україно, майбутність твою
шанувати»… Це – Миколу вона вчила, а ось я тут, побачимо, як мене вона буде
вчити мову мою українську любити. Перші дні був дуже зайнятий, ти ж не знаєш,
як влаштовуватися, а ще не знаю, чи дадуть гуртожиток.
Як ти там служиш?
Знаю, ти зараз промовиш своє сакраментальне служити б рад, прислужувати тошно.
Але знову кажу: мені прикро, дуже прикро, що я не з тобою! А з другого боку я
радий, та думаю, що й ти радий, бо ніколи навіть не думав, що мені вдасться
поступити до цього прекрасного Літературного інституту. Ходжу по Москві,
дивлюся на ці будівельні огроми, а в голові, в уяві – наші з тобою хатки,
нормальні, чудові хати… Не знаю, як ці люди можуть жити у таких хмарочосах…
чосохмарах…
Зате у соборі
Василя Блаженного я відпочив духом. Знаєш, друже-козаче, якесь просто
колихання, ніби на хмарині. Чудово було – закриваєш очі – і відчуваєш себе ніби
вдома, у нашій прекрасній, охайній церковці з отцем Віталієм… Невже я тут, у
цій москві, буду стільки років??!
В останньому листі
ти знову розквасився, упав духом!! Не смій! Вище голову, мій друже! Життя
ізмєнчіво, мій друже!
№2
9 вересня
Друже Перче!!
Нарешті я влаштувався з квартирою. Я тобі писав, що
гуртожитка мені не дали. Зустрів на майдані Івана Іванова, москвича.
Розговорилися. Він мене запросив у гості, посиділи, я лишився на ніч у них.
Його дружина українка, із Одещини, наша землячка. Я їм почитав свої вірші. Та й
узяли мене на квартиру. Так що я, друже мій Петрусю, маю де прихилити голову.
Як Тарас колись у Петембурсі…
О, братику, тут
такі справи буяють – куди нашому болотові! Просто тобі «Тиша і грім», як писав
незабутній Василь Симоненко. І ще одне диво – Іван Іванов читає роботу нашого
дзюбатого земляка.
******************************
Да ты что! Вот это
да! Там, в Москве, есть работа Дзюбы!!?? Вот сволочи! Уже она и там. Надо будет
написать докладную в Московский комитет. Пусть поищут…Хм, заметку сделаю.
******************************
Друже Петрусю, козаче мій чорновусий!
Уявляю, як тобі там, у дикій Сибірі, під отими паскудами,
та ще коли поруч, за кордоном, китайські мармизи. На ось тобі вірша, згадай наш
степ.
СОЛОДКІ МУКИ
Стою, думками оповитий,
Серед мертвотних, в’ялих лиць.
Не пахне тут домашнім житом,
Не чути запаху пшениць.
А дома – поле, гори сині,
До болю рідне, миле все,
Та тільки вітер з України
Далекий спогад принесе.
І бачу я сади крислаті,
І чую запахи хлібів,
І наче я вернувсь до хати,
В простори волі голубі.
І ладен я лицем припасти
До груддя доброї землі,
Коли забачаться квітчасті
Малюнки в рідному селі.
І сльози капають поволі
На мрійне жито польове…
У час такий на кращу долю
Надія в серці оживе.
І п’янко пахнуть квіти ніби,
Молочаки і полини…
Мов жебракові крихта хліба,
Отут ввижається мені.
Мій край, земля моя квітчаста
У найпрекраснішім вінку.
І захлинається від щастя
Моя душа у мить таку.
25.07.61
Твій Сашко
Мастикаша.
******************************
Нет, ты сматри, как малец писать умеет. Хм. А мой
лобуряка – только футбол гоняет. Эх, мама мая родная… Что мне с ним делать? Природа
на нём отдыхает… А они – смотри – от земли и сохи, от коровы и козы – прямо в
Москву!! Да ещё куда – ВГИК, Литературный!? Вот что значат гены. Гены…
Шевченки, Гоголи, Королёвы, Вернадские, Хрущовы… Да, тут мы пока бессильны.
Подгорные, Шелесты… Мда. Природу победить?? Пока не можем… И главное –
ненависть к коммунистам. Откуда она? Наши, здешние, еще притворяются: Ленин,
украинизация, растоптаны идеалы… А вот когда на Запад попадают – там они
раскрываются полностью. Маланюк, Осьмачка… Ведь тоже из села, а какая
ненависть! Этот Осьмачка в своей «Ротонде душегубов» как поиздевался не только
над Сталиным, а и над всеми коммунистами… Гены, гены… Нет, надо в самом
зародыше пресекать. На взлёте сбивать, суки…
******************************
№3
20.09.67
Друже Перче, мій дорогий!
Нарешті я отримав на головпошті твого листа. Першого в
Москві!
Знову ти нюні розводиш!
Перестань! Щоб я не чув більше твого плачу!! Бо зірвуся і
до тебе полечу! От лихо, не Петрусь – біле личко, чорний вус. (Це не я, се
Котляревський!!)
Протримайся рік-півроку, щось придумаємо там.
У мене є тут один викладач, старюган. Василь Іванович на
нього кажуть, себто Чапаєв. Родом з Дону. Так чим він уславився? Будучи ще
молодим, написав повість про донецького шахтаря, через два роки переробив її на
п’єсу, поставив її кілька разів і став знаменитим.
Потім переробив на кіносценарій. Зняли кіно. Анекдоти про
нього тут такі ходять!!
Так ото уже разів 10 перевидавав її, бо про партійність
там дуже гарно виписано… О, Іван Іванов розказав гарний анекдот: А і Б сидєлі
на трубє. А – сказало і пропало: Б служило в КГБ. … Отаке буває. Сергій Сергєєв
пояснив, чому це буває:
Коли Бог сотворяв людину, він дав їй три якості –
чесність, совість і партійність. Дідько підглядав – і украв одну якість. З тих
пір люди так і живуть – якщо має партійність і розум, немає чесності, якщо має
партійність і чесність – немає розуму. А якщо має розум і чесність –
безпартійний.
******************************
Хм! А я партийный… Это раз. А какая вторая моя якость??
Умность или честность ? Наверное умность – это два! С умом я проживу дольше,
чем с честностью… Ну хохмачи, понапридумывают…
******************************
Я черкнув епіграму на нього, прочитав Іванову, той
похвалив. Каже – дотепно. А мені здається, що ні. Ось читай:
Якщо людина народилась на Дону
і тихим Доном живиться с пелёнок,
яке наймення можна дать йому? –
Донець? надДонок? чи поДонок?
Як мене дивує оцей Іван Іванов! У нього такі гарні друзі,
приходять щовечора, п’ємо (тут кажуть: ганяємо) каву-чай. Дуже хвалять нашого
знайомого тобі дзюбатого Івана, весь час говорять про націоналізм і про
русифікацію. У них якийсь такий націоналізм правильний, наш, чи що.
Часто говорять про наступні вибори до Верховних рад.
Сміються – знову будемо вибирати одного депутата з посеред одного кандидата!
Пригадуєш, ми у школі питали нашого Василя Петровича: «Що ж це за вибори? Це ж
просто маразм: хіба можна вибирати з одного?» Не вірили ми, що вся країна може
бути палатою №6. Він молодець, чітко нам сказав… Ми більше й не питали нікого…
А тут не бояться, прямо чешуть! Ось чим місто – а може,
столиця? – відрізняється від степу нашого!! Аж душа буяє, друже мій. От що таке
свобода! СВОБОДА!
Хай хоч і думки свобода, а не насправдішна.
м. Одеса