Материнська пісня

Якщо не дивитися в дзеркало –
мені тридцять п’ять. Мій перший чоловік
пішов до армії і не повернувся, як і безліч „афганців”. Другий погнався за
мрією і пропав. За два місяці до Майдану я спокусилася на ніжні слова і гарячі
обійми третього – схотілося Марусі побути слабкою жінкою.

З першим чоловіком я прожила три тижні, з другим – три
десятиліття. З третім почала мучитись, щойно на Майдан з усієї України посунув
народ, якому урвався терпець.

Головна риса мого характеру – справедливість, яку в
Україні вже давно не практикують навіть у судах. Я стояла з народом.

Третій боявся. Навмисно пив холодне молоко, ходив босим
по керамічній підлозі, а потім театрально кашляв, шмаркав носом: „Ну, і куди я
такий піду!”. Спочатку телефонував на мобілку, радив, де мені краще стояти в
разі чого. Злився, коли пізно верталась додому, бубонів, що від мене смердить
димом і злиднями. Не дуже делікатно натякав, що народ і без мене обійдеться,
без моїх пиріжків і молока, які я щоранку носила повстанцям, а йому треба
затишку, гарячого борщу і сексу. Коли ж „беркути” розстріляли Майдан і
Президент з награбованим добром сховався під крилом двоголового монстра, коли
нібито ніким не впізнані зелені „ввічливі марсіяни”, озброєні до зубів
російською зброєю, захопили Крим, ввічливо обклавши його матом і триколірними
прапорами, почали в геометричній прогресії множитися в Донбасі, знищуючи мости,
залізниці, аеропорти, газопроводи, водогони, шахти, заводи, житлові будинки,
школи і навіть дитячі садки, третій перестав маскуватися.

Колись ми народилися в одному місті, ходили в одну
школу, сиділи навколо одного багаття на комсомольських „Зірницях”, вищу освіту
обоє здобували в совіцькій Москві… Щоправда, читали різне (я – книжки,  він – газети), і дивилися різні телеканали
(він – московські, я – українські). 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Він – патріот неіснуючого СРСР, я – України.

Переодягаючись у строї українських вояків, як колись у
часи Великої Вітчизняної кадебісти – у вишиванки, російськомовні „марсіяни”
видають себе за правий сектор і чинять своє двоголове зло: грабують банки,
мародерствують, підривають стратегічні об’єкти, гатять з гармат по житлових
кварталах. Але при загрозі знищення виставляють перед собою дітей і жінок,
вигукуючи: „Фашизм нє пройдьот!” і розстрілюють кожного, хто заговорить не
по-їхньому. Для „марсіян” любов українців до батьківщини дорівнює фашизму.

Я – „фашистка”.

Третій не піддавався логіці, бризкав мені в обличчя
слиною: „Зомбі!”, до світанку сидів з пультом навпроти телевізора, перескакував
з одного російського каналу на другий, на повному серйозі вірив кремлівським
брехням про українських вояків-фашистів, які снідають немовлятами і розпинають
на хрестах трирічних дітей. Матюкався, палив цигарку за цигаркою, голосно
кашляв, варив чай-каву, шумів у туалеті водою, рипів підлогою, дверима, зубами,
будив мене і ґвалтував – мстився.

Та Бог зглянувся: „тарілка” спіймала блискавку.
Цілодобове віщування антиукраїнської пропаганди припинилося. Третій лютував,
сікався до мене. Залежність від дивана і російської брехні немилосердно палила
його зсередини, ламала, мов наркомана. Навіть півлітра була неспроможною
притлумити ненависть до Незалежної і… до мене. Вийшло все, як в анекдоті:
хотіла, молодице, бути слабкою і беззахисною? На! Ходи в синяках і страхові
перед чоловіком. Ну й що з того, що квартира моя? Йому йти нікуди: після шлюбу
зі мною свою квартиру він подарував синові, якому коханка народила галасливу
двійню. Та й з Києва до Донецька він, хоч ріж, не повернеться. Мені його не витурити.

З волонтерами подалася на фронт. Якщо не видається жити
по-людськи, то хоч умру гідно.

Нашу вантажівку з гуманітаркою обстріляли. Важко
поранили водія. Розбитим склом мені зачепило передпліччя. Я не злякалась. Я
залишилась. Залишилась варити солдатам їжу, прати просолені потом і кров’ю
футболки, промивати і бинтувати рани – робити усе, що має робити матір.

Під час артобстрілу спочатку було страшно. Дуже страшно.
Я падала в окоп, затуляла долонями вуха і
молилась. Та згодом, надивившись досхочу на покалічені молоді солдатські тіла,
перестала боятися своєї смерті.

„Ой, орел ти орел, сизокрилий орел, ти літаєш високо, ти
видаєш далеко.” – Варю куліш, перу солдатську білизну… – співаю упівголоса:
„Чи літав ти, орел, в Україноньку, чи не бачив ти, орел, мою дівоньку?”.
Але  пісня з гордим птахом виривається на
волю, набирає сили, набирає висоти. Гарячий степовий вітер підхоплює і несе її
над ворожими блокпостами, над понівеченою вибухами, випаленою „градом” землею,
над териконами, де шуліками зачаїлися чужоземні снайпери, над прохолодним
Дінцем з потрощеними мостами, над зчорнілими соняхами і перестиглими
пшеницями… Втомлені, зажурені солдати думкою, спогадом про кохану, дітей,
друзів, батьківську хату враз наздоганяють і переганяють мого орла. Серце їм
стискає гостра, щемка аж до несподіваної сльози любов…

А я співаю.
Співаю пісню за піснею, як колись співала мені мама, скликаю ангелів-охоронців
боронителям моєї Батьківщини і моєї гідності, адже материнську пісню, як і
молитву, завжди чує Бог.