Марина Єщенко. Поговори зі мною, Колю

303

У мене була мрія: вивчити мову глухих. Щоб знати все про Колю. Якось я їхала в метро і спостерігала, як спілкуються ці чудернацькі люди. У мене є вибір, чи говорити голосно, щоб усі чули, чи говорити тихо, а вони цього позбавлені. Вони приречені, щоб кожна емоція відразу ж ставала доступною всім. Вони до непристойності відкриті перед нами, мов на долоні, але ми їх не помічаємо, не чуємо і не розуміємо.

Отже, Коля. Він живе нижче поверхом. Я його ніколи не бачила, і навряд чи колись би дізналася про його існування, якби одного прекрасного ранку не виявила, що зламався ліфт. Мабуть, чи не вперше відтоді, як ми поселилися у цьому будинку, я спускалася сходами. Він живе піді мною. Це лише згодом я усвідомила, що він ніколи не чує, як лається моя подружка Танька, як сміється вітчим Григорій («Зовітє міня Гріша»), і як мама щоранку відбиває цей жахливий ритм підборами від кімнати до дверей. А тоді, спускаючись сходами, я раптом спинилася перед дверима ефемерного сусіда… не знаю навіть для чого. Подзвонити у двері і сказати, що це наша весела сімейка живе над ним, щоб якщо що, то нехай стукає по батареях? Можливо, просто подзвонити у двері і втекти, як це я часто любила у свої тринадцять. Але я не подзвонила. Я заклякла перед вмикачем і не могла зрушити з місця. Вмикачем, розумієте? Не кнопкою дзвінка, а вмикачем, точно таким самісіньким, яким я вмикаю світло у кімнаті… Я побігла вниз – десь там унизу мене чекала новесенька подружка, здається, ще вчора ми з нею познайомилися на дитячому майданчику. Ми дорослі, гей-гей! – обидві вдавали, що то нашого братика вигулюють, а ми стоїмо збоку, і просто спостерігаємо, як це мале ліпить пасочки, і зараз у нього в роті з’явиться пісок, а потім у мами пасок, але далі наші фантазії не ішли, бо ми вже познайомилися, і швидко побігли геть від пісочниці, у якій було всього одне маля, навіть теоретично нікому із нас двох не брат.

Я довго думала над вмикачем. Навіщо вмикач ззовні квартири? Може, там живе стара бабця із хронічною клаустрофобією? Може, фізик якийсь, і вмикає він далеко не лампочку? Може, колись був дефіцит на дзвінки, і дядько-золоті-руки змайстрував ось таке?

А потім я підійшла і кілька разів клацнула. Один, два, три. Почула невпевнені кроки. Цікавість завжди брала верх, але того разу я боялася, а раптом вийде дядько із сокирою, або взагалі якийсь монстр, або, що найгірше, якась криклива бабця.

Дуже-дуже-дуже криклива.

 

Паскудне місце – лікарня! Я здебільшого потрапляла сюди, коли пила холодну воду, ходила без шапки, швидко їла морозиво, або змішувала солодке з солоним, а потім запивала невідомою рідиною, яку ми щойно ж набовтали з Танькою. Танька – це не свіжа подружка, це подружка, з якою я потоваришувала в лікарні, і практично лише там ми з нею і перетинались. Ну інколи, зовсім рідко, її лайку було чути у нас в квартирі, але наскільки рідко, що навіть ні разу ні вітчим-зовітє-міня-Гріша, ні мама цього не чули.

Лікар ретельно оглядав мене, заглядав у рота, вуха, ніс, навіть кілька разів вдарив по щоках. Ні сльозиночки не впало із моїх очей.

– У неї хворі очі, – раптом каже цей усміхнений дядько. Терпіти не можу усміхнених дядьків! Зазвичай вони потім виписують цілу купу таблеток, уколів, а мама їм вірить, і ця гидота з часом зі своїх упаковок переходить в мене, а мені боляче і страшенно противно. Навіть противно більше, ніж боляче.

– Як очі? – дивується мама. – Вона обов’язково заплаче! Ви не думайте, що вона егоїстка яка, чи що погана. Звичайна дитина, як всі.

– Вона незвичайна, – продовжує посміхатися лікар, – У неї в середині не серце, а шматок дерева, а може, металу, або ще бозна-чого. Колись ви її привезете до нас, ми розріжемо і побачимо, що ж там у середині. Нам усім цікаво. Ми з хірургом уже заклали парі, тому не зволікайте.

– Та як ви можете! – починає плакати мама, у неї ніколи не було проблем зі слізьми, – У мене найкраща дитина у світі, я вам заплачу найбільші гроші, що тільки ходять у цій дірі, тільки врятуйте мою дівчинку!

– Звісно, парі цікавіше, але я обіцяв Богу, що буду лікувати навіть вередливих дівчаток.

– Лікарю, змилуйтеся, я вам Чебурашок вишию на полотні два на два, тільки не покидайте мою малу!

– Давайте Мону Лізу, і метр на метр буде достатньо. Я не буржуй, живу у звичайній хрущівці.

Поверталися ми вкотре з пакетом ліків. Мама трохи ожила, гладила мене по щоці, посміхалася, вітчим щось бурмотів під ніс, та я ніколи не намагалася його зрозуміти. Він же Гріша, а по нашому Грицько, то хай бурмоче, і не таких бачили.

Перший синець після тривалої перерви здається убивчим, але я терплю, а потім мама вимикає світло, і йде до своєї кімнати. Я ще кілька хвилин мацаю місце з-під уколу, але швидко засинаю. Може, вони колють мені снодійне?

Що його зовуть Коля мені сказав двірник. Якось сам сказав, я сиділа на лавці під під’їздом, чекала Свєту, а він ішов, спинився, почухав брудною рукою потилицю, і випалив:

– Що ти, мале курвисько, все клацаєш і клацаєш на дверях Колі? Коли ти вже втямиш, що глухий він? Дай йому спокій! Знаєш, як противно дивитися, коли світло блимає, а потім за двері – а там нікого. До нього ж друзі не приходять. А тут світло загорається. А виявляється, що все одно ніхто не прийшов. Що це лише чиїсь пустотливі рученята там пробіглися. Дізнаюся, що ти із Колі знущаєшся – буду бити по тому місці, в яке мама уколи коле!

Я не відповіла. Встала, поправила спідничку на «тому місці, в яке мама уколи коле», і пішла до будинку. Нехай не розповідає, що мені робити! У самого щетина тижнева, гуля на лобі, воші аж скачуть із потилиці за комір, а в мені щось не подобається. І я пішки піднялася на шостий.

– Виходь! – гукала щосили під дверима Колі. До останнього надіялася, що він почує і вийде.

Але Коля, глуха тетеря, мене не чув. А може, вдавав?

Про всяк випадок я кілька разів клацнула вмикачем, і почула кроки за дверима. Знову страх, який мене охоплював і минулого разу, мов маминою невпевненою рукою загнаний шприц, ввіллявся в мене, і я забігла вище й сховалася за сміттєпроводом.

Двері прочинилися, я чітко чула це. Вони відчинилися! Цей звук, звук відчинення дверей, особливо коли двері старі і жахливо скриплять, я ніколи не переплутаю ні з чим, тому можу заприсягнутися голубою сорочкою вітчима, а він нею дорожить більше, ніж нами з мамою, і якщо з сорочкою щось трапиться, то мені смерть, я можу нею поклястися, що тоді двері відчинилися. Я перемогла свій страх і виглянула з-за сміттєпроводу, але на порозі нікого не було! Нікого, і навіть кроків у квартирі теж не було чути.

Як же так? – не могла вгомонитися моя голова, адже я не могла переплутати, мені не могло нічого вчутися, у мене усе добре зі слухом.

Усе добре зі слухом… Усе добре зі слухом! Усе добре зі слухом… Це Коля, Коля у цій клятій квартирі під нами глухий!

Лікар вкотре дивиться на мене з-під лоба і посміхається. І я посміхаюся. Потім він питає щось про мій стан здоров’я, але я мовчу. Знаю, чим закінчуються ці невинні розмови. Це як у старих американських фільмах: «Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас». Ага, зараз! У мене усе добре, і найвірніший спосіб це підтвердити – просто не відкривати рота.

Але це не діє. Мама говорить і говорить, а ще інколи втирає сухі очі – це саме той момент, коли сльози уже скінчились. Розказує ВСЕ. Лікар заглядає мені в очі, ніби хоче сказати, що тепер я вже не сховаюся від нього, що він уже все знає, і я приречена.

– Мультфільми дитині показуєте?

– Ні! – дивується мама, – Вона уже доросла, в школу сама ходить.

– У школу то одне, а хвороба – то інше. Треба, щоб розвивалися образи зайчиків і вовчиків. Я бачу її наскрізь, у неї в голові цього нема.

– А можна якось це з капельницями влити? – питає мама, – Ну маленькими дозами, поступово?

– Тільки мультфільми. Ну… або… Але це буде вам коштувати.

– Кажіть! – кривиться мама, а я думаю, що все одно цю гидоту споживати мені.

– Ось! – простягає маленьку пляшечку, – капайте їй куди-небудь, мені взагалі байдуже, чи ви своїй вередливій дитині це закапаєте, чи улюбленому псові, – і він перевертає для наочності пляшечку і кілька разів смикає донизу, типу ми з мамою такі нетямущі, що не здогадаємося, як закапувати цю невідому рідину, – Сто вісімдесят тугриків.

– Сто вісімдесят тугриків? Та ви здуріли?! Я квартиру дешевше купила. А швидко допоможуть?

– Можуть узагалі не допомогти, я ж не знаю, що з вашою донькою, може у неї погана карма, або вона любить книжки читати лежачи, або завтра вийде на вулицю без шапки і застудиться. Ви взагалі дивіться за малою, ну хоча б трохи, щоб потім, як плакатимете над нею, совість не сильно мучила.

– Що ви, що ви! Та як ви можете!.. – і мама виймає гаманець, витрушує звідти купу грошей, і простягає лікареві.

– І ще одне, – підступно говорить лікар, коли ми вже вдягнені і майже дійшли до дверей, – Ніколи не розповідайте доньці, про що ми з вами говоримо, а то вона зненавидить вас.

Я заприсяглася собі, що неодмінно маю познайомитися з Колею. У мене до нього багато питань. Перш за все: як воно бути глухим? Як воно не мати друзів, не чути, що говорять по радіо, телевізору, і взагалі, як машина на повороті круто розвертається. А раптом машина на швидкості зіб’є людину, людина перед смертю голосно закричить, пронизливо-пронизливо, і за кілька секунд з неї вийде душа, а він же ніколи не дізнається, як боляче людині, коли вона помирає. Або дізнається, коли помиратиме, але навіть себе не почує. Хоча можливо він звик себе чути.

Я годинами могла дивитися на його балкон, але він ніколи не виходив на балкон. Я годинами чатувала під його дверима, але ці старезні грубі двері більше ні разу не заскрипіли. Я вмикала світло, вибігала на вулицю, дивилася у вікно: так, це кляте світло там горить! Потім бігла нагору, вимикала, спускалася, і воно не горіло. Але ніхто не бив мене по руках, не кричав, не погрожував і не просив припинити. Навіть двірник-голова-у-вошах більше не говорив зі мною. Особливо після того, як із ним помізкував про щось мій вітчим.

Подружка Таня все рідше потрапляла до лікарні, і одного разу мені сказали в лікарні, що вона померла. Так і сказали, але може то було адресовано не мені, я просто стояла біля виходу і гукала:

– Танько!

А якась жіночка на другому поверсі, біля вікна, заплакана така і з телефоном у руці тихо сказала:

– Вона померла.

І я зрозуміла, що це її мама. Або тітка. Або знайома. У неї ж мали бути знайомі у лікарні, вона ж скільки разів туди потрапляла!

Але Колі я ніяк не могла зустріти. Ні вдома, ні в лікарні, навіть у сни мої він не приходив. І тоді я зрозуміла, що мушу вивчити мову глухих, мушу, бо інакше я заговорю до нього, а він пройде мимо, він не почує мене, а момент буде втрачено, можливо, один момент на тисячі, і  мені більше ніхто не зможе відповісти на питання, які я весь час тримаю у голові, бо якби записала, цей підозрілий дядько Грицько усе б показав лікареві, і тоді б мені виписали втричі більше ліків, всього лиш за те, що у мене є якісь зацікавлення, що я думаю, а вони, лікарі, напевно, дуже бояться того, що діти уміють думати.

Але моя мама була розумною жінкою, і ще коли я вперше подумала, що треба вивчити мову глухих, вона взяла мене за руку і тихенько, щоб цього не чув вітчим, відвела в якийсь центр, де була купа глухих дітей, і мене туди записали, і вже ввечері я знала кілька рухів, якими могла б привітатися із Колею, якби ми з ним раптово зустрілися під його дверима, на яких я ще минулого четверга написала: «Колю, будь ласка, поговори зі мною!».

Нічого вічного не буває. Я це здогадалася не із книжок. Оці уколи, каплі у вуха (але чому саме у вуха?!), різні там обстеження мали перерости у щось більше. І переросли. Мене поклали в якусь палату, де ніхто зі мною не говорив, але я теж мовчала. Я не знаю, що це за одні, і що потім про мене скажуть лікареві.

А що скаже лікар я знала дослівно.

– Вашій доньці треба випиляти шматок мізків, щоб вона ними не рухала. Це нервує і заважає працювати.

– Але як? – дивується мама, – Їй потрібні ці мізки.

– Їй нічого вже не потрібне. Я взагалі не знаю, навіщо вона існує. Вона вам про це коли-небудь говорила?

– Говорила! – вперше чую, як бреше мама, – Вона хоче бути ляльководом у театрі, або вчителем малювання, або фотографувати зебри на перехрестях.

– Ось бачите! – вибухає злістю лікар, – Даремне її життя, а для даремного життя скільки засмічених мізків не знадобляться!

Далі не продовжуватиму. Головне, щоб не продовжував він. Бо у нього у лівій кишені халата завжди нагострений скальпель. Скотина!

Мама найняла таксі, і ми їхали мовчки, здається, кілька годин. Це було рівно через тисячу років, як вона полишила мене у цій проклятій лікарні, і як мене щодня лікували. Так-так, вони думають, що я хвора, і що оте все, що потрапляє в мене, неодмінно лікує. Я намагалася опиратися, але якоїсь миті цієї прозорої і гіркуватої рідини в мені стало більше, ніж самої мене, і я вже не могла нічого вдіяти, жоден годинник не говорив правду, коли за мною приїдуть, жоден лікар більше не намагався ввімкнути на телевізорі мультфільми, жодна муха більше не дзижчала у моїй голові, хоча раніше, пам’ятаю, усі казали, що там живуть полчища тарганів. Стало наскільки спокійно, що я вже було повірила, що і справді була колись хвора. Була хвора, але ніколи, ніколи не була здорова. І навіть тисячі їхніх капель, пігулок й уколів не можуть мене зробити такою, доки в мені ще хоч шматочок залишається мене.

Ми приїхали додому, і я відразу ж попросилася піднятися сходами. А раптом Коля вийде мене зустрічати? Ну або сміття виноситиме, і я його зустріну? Але мама нічого не відповіла. На її обличчі застигла така усмішка, ніби це вона його вигадала – мого Колю. Хоча насправді він мій Коля, і ніхто не має права його вигадувати. Я побігла сходами нагору, намагалася рахувати поверхи, але швидко втомлювалася, збивалася, а тому дивилася лише на двері: їх я упізнаю навіть у темряві, на дотик, на запах… І ось ці двері нарешті вималювалися, лиш пара сходинок відділяли мене від них. Я підбігла, і не роздумовуючи кілька разів клацнула на вмикач. Я не чула кроків, я не чула, як відчинився ліфт і з нього вийшла мама, я лише чула, як шалено калатає серце, те дерев’яне серце, яке не вдалося вийняти для своєї колекції старому хірургові із лікарні, у яку я вже ніколи більше не потраплю.

Мама вставила ключ у щілину, але не встигла провернути, двері смикнулися і відчинилися: на порозі стояв заспаний вітчим. Обійняв маму, забрав пакунки і поніс до моєї кімнати. Я вражено ішла за ним. Це не Колина квартира, це моя квартира. У голові гупало, мов би каменем об камінь, але каменя у моїй голові не було, тому іншим каменем потрапляло на щось м’яке, і це м’яке стискалося, вгиналося, зіщулювалося від болю, і ще трохи від несправедливості. Адже як це несправедливо, що у моїй кімнаті горить світло, і що кожен шкідливий підліток, що бігатиме вгору і вниз сходами нашого будинку, може його ввімкнути у моїй кімнаті, щоб я, знаєте, часом не засумнівалася, що навколо вирує життя.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!