“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
(Уривок з роману)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ПРОЛОГ
Втративши роботу, я, подібно до багатьох своїх співвітчизників, поклала шукати щастя за межами батьківщини.
Метою першої моєї подорожі був Нюрнберг. Громадянин, що заходивсь влаштовувать мене в Німеччині, показався шахраєм. Він оформив фіктивну прописку в приміщенні, де було зареєстровано ще двадцятеро осіб, а оселив мене у соціальній квартирі своєї спочилої родички. Соціальне – себто оплачуване державою – житло в Німеччині здавати заборонено, а стукати на сусідів узвичаєно, внаслідок чого мені пощастило зазнайомитись з німецькою поліцією. Мене та ще двох жінок, що тулились на залитих кров’ю диванах померлої, наш аферист назвав своїми гістьми.
По інтернету він знайшов для мене роботу в пральні, де я стала прасувати весільні чохли для меблів. Власники пральні обіцяли офіційний трудовий договір, але цілий місяць «приглядались»; платня показалась вдвічі менша за обіцяну. З роботи я пішла зі скандалом, приховувати будь-що було більше неможливо. На той час я вже дещо знала про правила прописки та працевлаштування у Німеччині, однак за «послуги» крутія було сплачено; отримавши своє, він позбавив мене і роботи, й житла – звільнив місце для наступної жертви. Скаржитися дорого би стало, адже я мимоволі була співучасниця правопорушення.
Завдяки добрим людям мені вдалось знайти помешкання й роботу – саме вчасно, затим що засобів не зосталось навіть на повернення додому. Я стала за конвейер упаковувати нюрнберзькі пряники й за декілька місяців повернула собі гроші, затрачені на облаштування у Німеччині. Далі, зважаючи на кінець сезону, дві третини робітників фабрики було звільнено – з обіцянкою скликати їх за півроку. Між мною та благами Німеччини стояв мовний бар’єр, і я з полегкістю покинула країну.
Пристосовуватись до життя у чужині було б простіше, коби я знала мову. Отож муза дальніх мандрів звернула мою увагу на Велику Британію. Ця країна, що й казати, далі од дому, але зі знанням мови – рішила я – влаштуюся як треба, ніхто мене не піддурить.
Оголошення про набір охочих влаштуватися на роботу, знайдене мною в інтернеті, мало наступний зміст:
АНГЛІЯ, МІСТО N
«Потрібні робітники (чоловіки, жінки, сімейні пари), можна без досвіду роботи та знання мови.
Работа на складах і заводах.
Обов’язки: пакування краму (одяг, косметика), збір замовлення, сортування продукції, підготування краму до продажу, кермування автовантажною машиною.
Повний робочий день (8 – 12 годин).
Плата в денний час:
– без знання англійської мови – 7,60 – 8,50 £/год.;
– зі занням англійскої мови – 8,50 – 10,16 £/год.
Робота в нічні зміни – 10,50 £/год. плюс переробітки – 25 % до платні.
Виплата заробленого щотижня.
Мешкання в комфортабельному будинку з усіма вигóдами,
вартість житла: 240 – 320 £/місяць плюс застава – 60 – 160 £.
Працевлаштування офіційне, контракт безстроковий.
Оплата послуг – з першої платні».
Для отримання додаткової інформації було запропоновано звертатись до Антипа або Алли за відповідними номерами телефонів. Антип не вступив у перемовини по скайпу жодного разу. Дізнавшись про те, що мешкає пара в Німеччині, я запідозрила, чи не мій німецький добродій приховується під псевдонімом Антип.
Але умови оборудки уявлялись чесні. Алла підтвердила: розраховуватися за послуги агенції, що влаштовувала громадян ув Англії, вільно із грошей, зароблених на місці. Мешкання в одномісній кімнаті коштує не більш ніж вісімдесят фунтів на тиждень, у двомісній – шістдесят. Заставу становить разова одно- або двотижнева плата; випада, за мешкання у двомісній кімнаті треба буде внести шістдесят – сто двадцять фунтів, в одномісній – вісімдесят – сто шістдесят. При собі рекомендовано мати близько п’ятиста фунтів: на харчування та ковдру.
За підрахунками виходило, що навіть не перетруджуючись – працюючи лише в денний час, звичайний робочий день, п’ять днів на тиждень, – за три місяці я одержу суму, яку на батьківщині змога заробити за півтора – два роки. Отже після трьох місяців роботи за кордоном я матиму предостатньо часу для пошуку роботи вдома. Або навіть для проходження яких-небудь курсів.
Впродовж трьох тижнів я спілкувалась з авторами інших оголошень, що пропонували допомогу в працевлаштуванні; декілька разів зв’язувалася з Аллою. І врешті зважилась…
ЧАСТИНА I
І сказав Бог:
«Нехай збереться вода,
котра під небом, в одне місце
і нехай з’явиться суходол!»
І стало так…
І створив Бог людину на подобу свою,
на подобу Божу створив її…
Книга Буття, 1:9,27
23 листопада 20__, четвер
Після нюрнберзьких пригод я мала уявлення про роботу фірм, що заходять біля працевлаштування вихідців з колишнього Радянського Союзу. От чому, петляючи переходами летовища «Лондон-Лутон», не могла погамувати побоювання неприємних сюрпризів.
Зателефонувала Алла, повідомила, що мене стрінуть біля кав’ярні при виході з приміщення летовища. Я наблизилась до виходу, однак кав’ярні, як ведеться у таких випадках, не знайшла.
«Певно, пройшла, не помітивши. Треба повертатись. Спитаю-но цього містера…»
– Bella! – мовив він, наближаючись і знімаючи окуляри.
«Отже, італієць. Спитати не вийде».
Тривога зростала, я передбачала знайомство з англійським варіантом окручування телепнів. Однак працівник фірми, що стрів мене на лондонськім летовищі, був на те вже типовий англієць, що у всякого прибулого неодмінно мали одпасти найменші сумніви стосовно поважности фірми та чесности її намірів.
Діллі привіз мене, а також ще двох молдаван до контори, бідя дверей якої на табличці було зазначено назву фірми: «Лінк». Темно-русі кучері англійця, кругленькі окуляри на тонкому кирпатому носикові та погляд ботаніка мали дещо недоречний взір у конторі, де нас стрів молдаванин – у бувальцях явно бувалий, почім ківш лиха явно обізнаний.
Низенька присадкувата постать Вадима перебувала в безупинному русі: в нескінченому потоці людей, що плинув через контору, він з кимось вів щирі бесіди, з кимось знайомивсь; з кимось говорив румунською мовою, з кимось – російською; когось садовив на диван, когось одразу ж одправляв до одної Аліни.
Балачки Вадима супроводжувала музика до мультфільму «Марійка і ведмідь»: за комп’ютером сиділа його трирічна дочка, по столу та на підлозі було розкидано іграшки. Було відчутно, що за дитиною він дух ронить; коб почувся її оклик: «Tată!», – він притьмом одгукувавсь: «Da, tati!» – і одповідав їй, урвавши будь-яку розмову – чи в конторі, чи по телефону.
Так минуло чотири години.
В перервах між балачками Вадим розповідав про себе, обіцяв, що все буде чудово – робота, житло…
– Мені уже дзвонили, питали, чи стаєте ви до праці, та я відповів, що спочатку мушу вас оселити… З часом можна буде придбати велосипед. Парубки, котрих я недавно влаштував, уже купили собі велосипеди, тепер ганяють на работу!..
Я не завжди простежувала взаємозв’язок між речами, про котрі йшлося, але не вірити людині, що мило лепетала з дитиною, було неможливо. Він виявивсь юристом, майором міліції, слідчим кримінального розшуку. На роботі взяв декретну відпустку на три роки, нещодавно вони спливли – продовжив на рік.
– …Англійці тупі! – пащекував Вадим не без самовдоволення. – Нічого робити не вміють! Наклепають п’ятьох-шістьох дітей і живуть на гроші, що їх отримують від держави.
– Що ж із ними буде, коли вони покинуть Євросоюз?
– Вони ненавидять емігрантів. До того, як приїхали молдавани, румуни й поляки, місцевим платили більше. А тепер скажи англійцеві: «Іди працюй!» – він відповість: «За такі гроші працювати не буду!» Єдине їхнє бажання – пити в пабі пиво.
Вадим пояснював правила безпеки на складах. Втім, сі правила, на його думку, – теж ознака тупости англійців. Стало зрозуміло: себе він вважає спритником, що знайшов спосіб використати мислену тупість англійців з чималою для себе вигодою.
У своїй червоній футболці, джинсах та червоних кросівках, а більш за все завдяки жмуту рідкого волосся, що настовбурчилося над чолом, і ледь гачкуватому носу Вадим скидався на яскравого папугу. Подібність посилювалась, як він розмовляв по телефону, наповнюючи контору гучними згуками соковитої румунської мови.
Англієць сії мови не знав, того колоритні завихрення згуків, що нуртували в конторі, його і трохи не займали. Він погідливо складав якісь папери; затим довго возився з англійською сім-картою, що ніяк не бажала з’єднати мій телефон з інтернетом; опісля люб’язно проводив мене до російської крамниці з історичною назвою «Перебудова», де я купила картки для поповнення рахунку. Потому Діллі одвіз мене до дешевого супермаркету; як поряд виявився ще дешевший – пішов зі мною туди, щоб нести мою сумку з придбаною провізією. Він уявлявсь наївним добряком, того його оповідь про знайомство з Вадимом та Григорієм, що з ними разом він передніше працював на однім підприємстві, а тепер допомагає людям, сумнівів не викликала.
На восьму годину вечора було заплановано зустріч з господарем мого гаданого житла. Однак, коли ми під’їхали до будинку, почалась плутанина. Господар і мій провідник ніяк не могли порозумітися стосовно того, хто, кого, куди й навіщо привіз. Гадаючи, що співрозмовник має труднацію з англійською мовою, Діллі передав слухавку мені, після чого я дізналася, що англієць неправильно припаркувавсь, зараз його забере евакуатор, і взагалі співробітник фірми «якийсь дебілкуватий».
Як ми зайшли до будинку, господар показавсь цілком зугарний висловлюватись і англійською. Виговорюючи Діллі за згадані проступки, він без обрізків використовував слово stupid. Далі запорощив російською, мовляв, він сам по собі, а ця фірма сама по собі, вони одне одному нічого не винні, і щоб я знала: представники фірми найшли його за оголошенням про найми житла. Він натякав на стягнення з мене грошей за послугу, котру я могла дістати задарма, коби знайшла в інтернеті його оголошення.
Господар квартири засипав мене зливою інформації: його кімнати призначено для мешкання не більш ніж однієї особи, одномісна – вісімдесят фунтів, двомісна – сто; звелівши роззутись, повів по своєму зразково-показовому ковроліну до номера розміром два на три метри, де став випоминати, чом то мені, мовляв, забаглося прийти сьогодні, як домовленість була на післязавтра?
– Вперше про це чую. Представники фірми знали, що я прибуваю сьогодні, обіцяли забезпечити житлом, привезли сюди…
– Кімната, як бачте, після ремонту, до неї вже замовлено шафу. Прийде майстер цю шафу встановлювать. Я хочу, щоб усе було, як слід; та й вам через майстра буде непридоба…
– Мені ж ночувати нíде… – спробувала було я покликáти на совість господаря, але він продовжував закидати про небажаність мого тут перебування.
Артобстріл не вмовкав ані поки ми спускалися до Діллі, ані в присутності самого англійця, який не розумів суті подій, того занепокоєно кліпав очима.
– Я не знаю, чого вони вам наобіцяли, що сказали, про що змовчали. Я шукаю мешканця щонайменше на три місяці. Захочете піти раніше – просто не віддам застави. Не факт, що житло вам пасуватиме – все залежить від розташування вашого майбутнього місця роботи. Знаєте уже, де працюватимете?
– Ні, та ж місто невелике…
– Це тільки так здається. Насправжки місто разтягнуте нівроку, а підприємства розкидані околицями. Як узавтра покажеться, що добуватися далеко, ви схочете піти – а я не зацікавлений у плинності. У мене тут не гостел, куди мені дарма, кого напхати, щоб тільки якнайбільше. Це вони такий бізнес мають, – глянув він на Діллі, що стояв за моєю спиною. – Їм число важить: сьогодні одні клієнти, взавтра другі. Він і тепер он стоїть – йому дарма, тільки б хутчій вас здихатись, додому дмухнути.
Пам’ятаючи доброзичливе і заклопотане бажанням зарадити обличчя Діллі, захотілось обернутись – побачить те, що бачив за моєю спиною тріскучий громадянин: а коли і справді підгледіла би твар без маски?
Але я стрималася, щоб не скривдити англійця: той одразу б утямив, що мова йде про його.
Питання, поставлені мені, господар комірного повторив для Діллі. В англійському варіанті його тріскотіння було остільки ж агресивне, але далеко менш розлоге; його думки мені доводилось для Діллі перекладати. Я механічно щось пояснювала англійцеві, щось питала, але втямити сенсу розмови була не в змозі. Словесний пронос нестриманого громадянина знищив жеврілу в душі крихітну надію на «все буде чудово»; починалась паніка, яку я щосили намагалася впинити на початках.
– …Ну, от, ви працюватимете у «Варгаузі». Знаєте, що це означає? Там треба працювать на швидкість: звідси взять коробку – туди побігти, покласти; начвалать двадцять-тридцять кілометрів на день. Там дівчатка двадцятирічні підбиваються, роботу насилу долають. Сумніваюся, що вам під силу ця робота…
Я похитнулась, мов од ляпаса.
– Знання мови не треба, – не вгавав господар, – головне – виконувати норму. Складають список робітників відповідно до виконання норми, починаючи з самих продуктивних. Хто насподі списку – того звільняють без розмов. Вам не розповідали? Та вже ж ні, їм же дарма – тільки б щонайбільш людей на склад привести. Знаю я, як цей бізнес робиться!..
Хотілося одного: якнайшвидше звідсіля піти.
«Та чи захоче зі мною возитися фірма?..»
Паніка накрила мене лавою.
Переймом чолов’яга згадував, навіщо я, власне, прийшла.
– Я набираю людей на тривалий строк, щоб комірне було як дім. Тут є свої правила: треба прибирать, глядіть порядку, дотримувати чистоти. Пройдіть сюди, подивіться, який вигляд має кухня… Бачте?.. Ніякої гульні та випивні…
Азартний громадянин захопивсь обливанням помиями незнайомих людей, не помічав, як суперечить сам собі:
– Ви принципова, а тут дівчата молоді – іще, бува, вам буде невигóда; мені не потрібно, щоб з чийого-небудь боку надходили скарги.
На горлі зашморгом затягувалось почуття, що коби я зосталась тут – опинилася б на ланцюгу, з якого нíяк зіслизнути, – ще й скаржитися заборонено.
Вигорнувши на меня сьогоднішню порцію наявних у запасі люб’язностей, господар комірного пом’якшав, зійшов до «Вирішуйте самі», «Як вам пасує – мені дарма».
Діллі, який мало що розумів, але, як і я, почував себе обісраним, теж був би рад чкурнуть, але перш він зобов’язаний був мене прилаштувати. Мені ж хотілось бігти звідсіля, і було соромно за нісенітну ситуацію, і треба було вирішувать, і вирішувать треба було мені, адже йшлося не про шляхетність – йшлося про гроші; сподіватись того, що Діллі схопить мої сумки і скаже: «Ходімо з цього негостинного дому!» – не випадало ніяк.
«Я просто маю стрес од тривалої поїздки й нового середовища, – заспокоювала я себе. – Звикну». І вже розтуляла рот, щоб вимовити: «Пристосуюся. Три місяці протримаюсь». Однак од думки, що квартира сього мурмила і буде моїм пристановищем, мене охоплював такий жах, що я щоразу судомно проковтувала згоду, ладну зірватися з уст.
«Жодної хвилини тут, жодної хвилини!..»
У машині біля засмученого Діллі знов було совісно: він притьмом не знав, куди мене діти. Гостели о цей час уже зачинено; на заїзд я не маю грошей; до контори – було виключено, позаяк користування приміщеннями будівлі суворо регламентовано; машина була Діллі потрібна, щоб дістатись додому.
«Нехай шукають, то їхня журба! – почала я зацитькувати совість. – То вони зобов’язалися знайти мені житло!»
Англієць привіз мене до заїзду, що став йому в 45 фунтів. Заїзд тризірковий, з претензією на розкіш: двоспальне ложе в номері до половини встелено вишневим атласом с тисненим візерунком поверх щонайбілішої постільної білизни.
Холодильника у номері немає, тож харчі, що швидко псуються, довелось розташувать на підвіконні в ванній – безпосередньо над унітазом. На обідку ванни розкинувсь гумовий килимок, який з виворітного боку показавсь всуціль укритий чорними плямами слизької цвілі. Шланг душу проселено в кільце на рівні голови – мити змога лише верхню частину тулуба.
«Сількісь, дарованому коневі зубів не лічать. Висплюся – спасибі і за це».
Але виспатися не судилось. З тієї хвилини, як я переступила поріг номера, з сусідньої кімнати безперервно лунали сласні жіночі стогони; надривався увімкнений на повну гучність телевізор. А що в стіні, суміжній із сусідньою кімнатою, наявні дерев’яні двері, то видавалося, ток-шоу проходить у моєму номері, а оглушливими оплесками участники ток-шоу схвалюють валувальників.
Я поїла, взяла душ, поговорила з рідними по скайпу. Згуки за дверима не переставали. Жіночі стогони переходили то у виття, то в регіт, їхній діапазон простягавсь од трелей до надривного вібрувального хрипу, створюючи враження, що дам декілька.
«Лесбійки?..»
За англійським часом була північ, але мій годинник пак показував дві години по півночі!
«Що ж, удам, буцім те, що я переживаю, – геть-то не стрес. Лепська карусель заповідається завтра відновитись, ложе вабить жаданою перспективою сну…»
Злягальники умовкли, але оскаженілий телевізор не вгавав. Окрім того, виявилося, що в номері немає жодної розетки, до котрої змога було би встромити зарядний пристрій телефону: всі вони дивного взору – з трьома квадратними отворами.
Спустившись до вахтерів, я пояснила, що хотіла б зарядить акумулятор телефону і втихомирить телевізор у сусіднім номері. Дівчина-індуска через кабель підімкнула мій телефон до розетки й пообіцяла дати раду сусідньому номерові.
Впродовж півгодини телевізор продовжував вибухати то реготом публіки, то оплесками, то покликами відників ток-шоу. Я вдруге спустилась до стійки прийому одвідувачів. Дівчини-індуски не було – був дядько, що бадьоривсь і гортанно гавкав англійські слова, ніби лаявсь.
Я забрала телефон (уже ж не зоставлять його в руках людей химерної поведінки!) і вдруге поскаржилася на галас за дверима. При цім мене змагали сумніви: а як тут за скаргу виселяють? Хто їх розбере з їхніми правилами: ввімкнули ж телевізор на всі заставки – може, мають тут такий триб?
Коли повернулась до номера, навкруги було тихо. Я лягла, та лише розслабилася, у двері енергійно постукали…
«Отже, поправді виселяють», – майнуло в голові.
Слухаючи калатання свого серця, я принишкла у постелі.
«Або із сусіднього номера прийшли бити писок».
Затим долинув стукіт у двері номера поряд. Якщо персонал заїзду вирішив провести зводи, скажу: спала, не чула стукоту…
Серце знов скажено смикнулося, як вимогливий стукіт повторивсь – дві години по тому. Я сиділа на постелі, очманіла зі сну.
«А чом би то я мала ховатись?! Нехай кажуть, що хочуть!» – і я одчинила двері…
Нікого. Визирнула в коридор – біля дверей сусіднього номера стояв гавкучий дядько. Ледь-не-ледь розібрала його гавкання:
– Ага! Це не вони, це ви!..
«Отже, не виселяють», – одійшло від серця, і я з полегкістю поринула у сон.
Але години через дві схопилась од того таки енергійного стукоту в двері. Нічого не розуміючи, вибігла до коридору – нікого, лише під сусідніми дверима валялася біла ковдра. Злощасні двері одчинились, на порозі виринув негр у білих штанях і білій майці.
«Отже, не лесбійки».
– Why are you knocking at the door? – звернувся до мене негр.
– Прошу?..
– Хтось постійно стукає в двері!
– То не я…
– І для чого ця ковдра?
«Чи тут так розважаються, чи що?» – чудувалась я, засинаючи, тривожно начуваючись чергового стукоту.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.