“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
НОВЕЛА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
*
…Дійсність, до якої вона так прагла вкотре повернутися, насправді – не була ніколи раєм. Однак жінка чіпко трималася за життя в ній, сподіваючись на краще завтра.
Особисті янголи-охоронці повертали її сюди із-за межі і раніше. Може, так віддано любили її єство, але певніше – не могли порушити обітниці, даної Небесам при народженні, оберігати її до скону. Обітниця, сувора й жорстка, як і всі закони всесвіту, які ще нікому не вдавалося подолати чи навіть зрушити, аби якимось чином змінити.
Зазвичай, висловлювала безмежну вдячністьбатькам, що зачали і всі роки пильнували її життя та оберігають його і нині, з іншого світу…
Дух рідної землі, що ступав за нею вслід розмитими дорогами, іноді радився із охоронцями її душі й тіла. Тоді жінка відчувала, як її беруть сумніви, як вагається вона ступити вирішальний крок. Врешті, як величезними зусиллями виривають її із того провалля бід, розчарувань, зневіри, в яке вона зазвичай потрапляла по власній наївності та доброті, або необізнаності.
Часом вона занурювалась в езотерику, аби знайти відповіді на питання, що хмарою зависали над нею. Згадувала мамині молитви на оздоровлення тіла й духу, переказані ще давньою українською. Та найбільш її завжди вирятовували медитації, без різниці – з музичним супроводом чи без…
Їм і завдячувала сімдесятилітня пані Надія, вчителька української мови та літератури, збереженням свого життя під час окупації Київщини російськими військами в 2022 році…
*
Автобус гойднуло, люди прокинулись із напівсну, а з ними і літня жінка, що схилила на плече доньки голову, прикриту пасмом вибіленого сивиною волосся.
– Що вам, мамо, недобре?! – зойкнула Марина.
Пані Надія підняла кістляву, прозору руку, відкинула пасмо з очей, відкривши обличчя, що жахало своєю худорбою – то були вилиці, обтягнені зморшкуватою шкірою кольору пожухлого осіннього листя. Із двох глибоких впадин прозирали блискучі хворобливі очі настільки тужливі, що здавалося, жінка доживає останні свої дні.
– Де ми їдемо, дочко? – роззиралася на дорогу пані Надія.
– Не знаю, мамо, вказівники, бачте, познімали, війна… Але ще – в Україні…
Мати полегшено зітхнула і знову поринула в напівсон…
І вже не чула, як перешіптувались поруч:
– Господи, нащо її везти в таку далеч? Хвора ж, видно, дуже хвора… Нехай вже б дома помирала, на своїй землі…
*
Коли російські танки вдерлися в її селище, пані Надія встигла сховатись до підвалу багатоповерхівки. Зателефонувала донькам Тетяні та Марині, повідомила свої координати. Згодом, доки ще мобільний був діючим, пролунав дзвінок, і сусідка в паніці прокричала:
– Надіє Петрівно, не повертайтесь додому, пересидьте там, де ви є!.. У них списки, росіяни ходять за вказаними адресами, шукають військових, поліціантів, вчителів, активістів… Вже забрали голову громади та його родину!..
Це була остання розмова зі світом. Далі вона втратила лік дням та ночам. Відшукала кран на батареї для опалення, щоб вгамувати спрагу. Вода була тепла, недобра, але ж – вода! Вирятувала комора вглибині підвалу, одна поміж незчисленних зачинених, яку господарі лишили незамкненою, – поспіхом збираючись евакуюватись, – в дорогу брали найнеобхідніше. Жінка знайшла в комірці старі ковдри, теплий одяг та найбільше зраділа полицям із консервованими фруктами та овочами. Тут вона облаштувала ліжко із ящиків, міцно причинила двері та зав’язала їх зсередини. Коли окупанти йшли геть, відчиняла двері, щоб біля малесенького загратованого віконця насолодитись денним світлом. Тут-таки розбивала металевою коцюбою скляні банки, не знаючи як зняти покришки із консервації, адже постійно хотілось їсти та пити. Ризикуючи порізатись, чи проковтнути скалочку від скла, тремтячими пучками видобувала їжу, підносила до губів, смакувала, насолоджувалась.
Перші кілька днів було спокійно, хоч часом автоматні черги та людські скрики прорізали тишу. Тоді на жінку чекала безсонна ніч. Страхи обсідали її, чим приборкати їх, не знала, – валеріана лишилась вдома. Медитувала, переказувала молитви. Те допомагало, доки до селища не зайшли нові підрозділи росіян. Оті створили поруч із нею справжнє пекло…
*
Пані Надія надто голосно застогнала, враз пробуркались інші пасажири, співчутливо поглядали на жінку:
– Ви із Бучі, мабуть? – запитували.
– Ні, – коротко відповідала Марина.
Інші додавали своє:
– Чи ж то в одній Бучі розбій і мародерство рашисти творили і далі, в інших містах та селах творять? А Бородянка, Ірпінь, Сартана, Маріуполь… А Чернігівщина, община Броварського району також постраждала…
Далі – переповідають новини із інтернету:
– У Богданівці, – чули? – стратили односельці катюгу із наших, сільських. Вислужувався перед москалями, водив їх селом та вказував, на подвір’я із молоденькими дівчатками, ще школярками. Брали їх вночі до своїх осель російські солдати, знущалися як хотіли, отак роздягненими і знаходили вже закостенілих на вулицях їхні батьки. Ще й обличчя розбите в декотрих, що неможливо було впізнати. Кара наздогнала колаборанта, фото із тілом вбитого виставили в інтернеті, під ним – послання для дружини: «Забери оце лайно!»…
Пані Надія вислухала розмову, адже говорили голосно, не стримуючи емоцій, – вхопилась за серце, спогади нахлинули знову…
*
В наступні дні росіяни зайшли до того ж підвалу, де переховувалась пані Надія та взялися облаштовувати досить простору площу при вході. Гелготіли московською, з якої жінка втямила, що вони тут надовго, отож для роботи їм треба якраз таке приміщення – не холодне, затишне та віддалене.
Вона назавжди запам’ятала першого в’язня, котрого привели рано-вранці до підвалу. Голос був їй незнайомий. «Мабуть, не тутешній», – подумалось. Чоловік вимолював прощення, пояснював, чому опинився так рано на околиці. Говорив російською, аби було зрозуміло окупантам. Над ним глумились, на нього кричали гидкою матюкливою мовою. Потім почали бити. Ні, вони не домагались якихось зізнань, вони били для задоволення, ніби практикувались перед великим боєм, набиваючи руку. Чоловік стогнав, далі кричав, а коли вже захарчав, його поволокли геть, але недалеко, бо невдовзі пролунала автоматна черга…
Відтоді тут відбувались щоденні екзекуції – допити, катування… Жертви кричали страшно, кати отримували насолоду та гиготали з того, пані Надії паморочилось в голові, час від часу вона втрачала свідомість.
Але суцільне божевілля настало, коли затягли до підвалу двох дівчаток. Їх ґвалтували по черзі. Вони кричали довго і страшно, доки похрипли, з ними заодно беззвучно кричала і пані Надія, запхавши до рота ріжок ковдри. Коли ж дівчатка затихли, втративши свідомість, впала в забуття і вона…
*
– Господи, спаси і збережи! – закричала пані Надія, чим сполохала весь автобус.
– Мамо, отямтеся, вже – Болгарія! Невдовзі будемо в Греції, там нас зустріне ваша внучка із правнучкою…
Пані Надія виглянула у вікно – високі скелясті гори праворуч, глибоке урвище ліворуч… Жахнулася!
– Боже, куди ти мене, дочко, везеш, нащо я їду так далеко від дому? – розплакалась.
Думала про свій городець, який бур’яніє, про сад, що так гарно відцвів та мав щедро вродити. Бачила безлад у своїй хатині, що вчинили нелюди, де так і не встигла прибрати, бо, як тільки звільнили селище від російського окупанта, знайшли її дочки разом із невгамовною сусідкою вже без свідомості, але ще живою. Шкіра та кістки лишились від здорової в тілі жінки. Потім – довгі набридливі процедури із крапельницями…
Лікарі лише розводили руками, невропатолог відправляв до психотерапевта, намагаючись зорієнтуватись, як віднайти жінці опору для неповернення до минулого, адже вона продовжувала жити лише тими страхітливими подіями…
– В Грецію – на сонце, море, свіжі фрукти! – вирішила Марина. Стала поспіхом збиратись, аби не дати матері отямитись, адже знала її вдачу: розпитається, роздумається і, врешті, не схоче нікуди їхати із дому. Адже було не раз, коли просила поїхати разом на Егейське море, однак, мати так і не вибралась, не змогла відірватись від грядок, які треба поливати, від курочок, які не зможуть без неї…
Не знала Марина, чим обернеться поїздка, і як швидко вона пошкодує про свій задум.
*
Греція зустріла жінок запаморочливою спекою далеко за тридцять градусів. Пані Надія обрала не найкращий засіб порятунку, – під кондиціонером простудилась, і вже вночі не давала спати сім’ї задушливим кашлюком.
– Організм – слабий, імунітет – ніякий, – бідкалась Марина. Внучка, – сердита та невиспана, – скоса зиркала на бабусю: впала, мовляв, на нашу голову. Зять побіг рано на роботу, бурмочучи щось незрозуміле.
Трирічна правнучка, Лялечка, здається, була найбільш рада прабабусі, вважала, що та прийшла із книжки, звати її Бабайошка, але добра, бо ж – усміхається, тому тицяла їй мітлу в руки, щоб уподібнити її образ до казкового.
Марина купила в аптеці ліки, які мати категорично відмовилась пити, адже лікувалась травами. Донька невдовзі принесла кілька пакетів трав.
Пані Надія повертіла їх, перечитала рекомендації і в сльози:
– Нащо ти принесла мені цю рашистську бридоту? Бачиш, тут не написано «деревій», а «тисячелистник».
– Але ж «бузина» однаково звучить?
– А рецепт якою мовою написаний? Ні, не буду пити із москальського казана!
Втрутилась внучка, Аліна, яка порадила бабусі найпростіше – вийти на сонце, щоб вигріти її кашлюки.
Отож, Марина заходилась підбирати матері купальник, адже всі мали бажання швидше податися до моря. Пані Надія вперто не хотіла знімати штани, які ледь натягла на неї донька, коли рушали в дорогу, жахалась надто відкритого купальника, що оголив би її випнуті ребра, висохлі груди та запалі сідниці. Коли ж донька із внучкою почали наполягати, влаштувала істерику із гучним голосінням: «Відвезіть мене назад, додому!»
Втихомирив їх зять, що раніше повернувся з роботи, аби забрати сім’ю та вивезти із задушливого міста на морське узбережжя. Мовив розважливо:
– Не хочете вдягати купальник? Добре, можна купатись і у звичайному одязі. Їдьмо, любі мої, море зачекалось!
І вже біля морської затоки пані Надія зрозуміла, що тут ніхто ні на кого не зважає, кожен гурт тримаєтьсясам по собі, а дев’яносторічні бабусі подібні їй, худі та виснажені літами, не стидаються роздягтись до купальників, мають модну стрижку та ще й малюють нігті на руках та ногах яскраво червоним кольором. Вона всунула руки до кишень штанів, а ступні ніг зарила в пісок, соромлячись покалічених обезводненням нігтів. Донька помітила те, заспокоїла:
– Нічого, мамо, не журіться – зробимо вам і педікюри, й манікюри!
Пані Надія скептично усміхнулась, однак на те не сказала нічого.
*
Звідки воно наповзло, із чого почалося – зрозуміти непросто. Здається, вже із першого дня приїзду до Афін пані Надія почала прозрівати і розуміти, наскільки далеко від рідної хати її завезли, наскільки все навколо їй чуже аж до сліз. І ця постійна нестерпна спека!
Вечеря ситними м’ясними стравами із салатами, щедро политими оливковою олією опісля двадцятої години стала для пані Надії справжнім випробуванням, адже в неї багато років була особиста скромна дієта. Сім’я ж обурилась – бабуся піде спати голодною! Вдень не готували, бо спекотно, отож, обід поєднували із вечерею – сідали до столу, коли споночіє та стане прохолодніше.
Непорозуміння виникали на кожному кроці. Часом їх створювала сама пані Надія, сподіваючись таким чином пришвидшити повернення додому. По наказу повинна йти в душову, адже пізніше – мали купати Лялечку, потім – песика… Не хотіла, бо ж була не готова, – внучка заштовхала майже силоміць, – вона запротестувала та заголосила так, що переполошила сусідів, і доньці довелося вибачатись перед кожним.
Вона не могла призвичаїтись до низького афінського неба, яке посилало до Афін набагато коротший літній день, аніж вдома, в Україні.
Коли, часом, залишалась одна в квартирі, пані Надія намагалась вибратись на волю. Якось їй це вдалося, двері лишила причиненими, але не замкненими, що дуже налякало сім’ю, сама ж заблукала в тісних афінських вулицях. Лише те, що їй вдалося вийти до центральної площі Омонії, – а всі навколишні вулички приводять, врешті, до неї, – допомогло поліціантам знайти бабусю та передати доньці. Настрахана Марина благала матір більше не втікати, на що та мовила:
– Відвези мене, дочко, додому. Я тут геть пропаду…
– Що вам, мамо? Може, болить щось, скажіть?
– Тану я тут, дочко, сил не стає в мене…
– Завтра до лікаря підемо, вітаміни сильніші випише, мають додати сил…
– Ой, доню, сила моя там лишилась, на моїй землі. Тут навіть трави чужі, вітаміни інші – мені не допомагають, і не допоможуть. Бо все рідне, наше, –земля, мова, небесна та природна міць, – закодовано в нас від народження. За їх знаками народжуємось та живемо, за їх велінням помираємо…
*
Марина водила матір по лікарях, які не спромоглися щось сказати змістовне. Невропатолог перепровадив до психіатра, що радив психіатричну лікарню і тільки, вважаючи, що жахлива худорба є ознакою крайньої неврастенії. Хоч як намагалась Марина пояснити лікарю причини та наслідки раптового схуднення матері. Лікар був молодий, недосвідчений, поняття «окупація» не мав і в уяві, зрозуміти обставини, за яких отримала жінка психологічну травму ніяк не міг. Отож, любляча донька, врешті, зрозуміла свою помилку і дуже пошкодувала, що самовільно вивезла матір на чужину. Тепер знала напевне – не буде покращення матері в чужім краї.
Вона ретельно переглянула хроніку воєнних дій, пересвідчилась, що Залужний, як головнокомандувач, стійко тримає оборону із воїнами ЗСУ далеко від Київщини, куди відігнали російських окупантів і, як подейкували журналісти, готується до звільнення окупованих територій, отримавши із-за кордону хаймарси. Лише тоді почала збирати пані Надію в Україну.
Везти назад матір Марина не мала змоги, щойно влаштувалась на роботу до престижного салону, і брати відпустку не випадало. Отож, припасували бабусю на час поїздки в компанію доброї знайомої, вчительки, пані Віри, відповідальної та обов’язкової, яка заїхала ще до війни, під Новорічні свята на гостину до подруги, і змушена була пересидіти в Афінах півроку, аби дочекатись звільнення Київщини, щоб мати змогу повернутись додому.
Худорба пані Надії зовсім не налякала колегу, але викликала шквалемоцій та сліз.
– Що вони із нами роблять, орки прокляті! – проказала із серцем.
Пані Надія зраділа такій компанії, згадала про інших знайомих та сусідів, що лишились в рідному селищі.
– Треба кожному щось привезти, хоч якусь дрібничку із Греції … – благала доньку. – Вони ж оберігають моє добро!
Марина вказала на сувенірний кіоск, – вибирайте!
У пані Надії зблиснули очі і вперше з’явивсярум’янець на впалих щоках. Це помітила донька і смутно всміхнулася.
*
Вщерть наповнений автобус повертав тих, хто вже за кілька місяців зрозумів: в евакуації жити не зможе. Їхали у війну, – тривожились, але й раділи, – за півтори доби будуть, нарешті, вдома! Гомоніли, кожен намагався більше розказати про своє, адже вражень від чужини зібралось багато.
Вночі, коли сон зборов майже всіх, пані Надія молилася, аби її впізнала та оздоровила рідна земля, аби не цурались люди, бо як вона тепер житиме одна-однісінька, адже дочки повернуться додому нескоро.
Мабуть, молитви дійшли за адресою, бо в Києві на автовокзалі на неї вже чекали колеги, які й відвезли пані Надію додому. Після теплих обіймів, розчулившись до сліз, друзі просили її лише про одне: не зважати на те, що застане в будинку, не брати до серця, не приймати до душі. Вони, звісно, вигребли після рашистів із оселі все, що подужали, викосили бур’яни, але ж те, що забрано, знищено або пошкоджено, треба поступово відновлювати. Бо ж як бути жінці у її віці без пральної машини, чи різних електричних пристосувань на кухні, викрадених орками?
Пані Надія слухала, і, такі значимі проблеми для її односельців, робилися все більш дріб’язковими для неї. Вона вдивлялася у рідні простори полів, знайомі з дитинства вулиці селища, і її душа кричала від радості: люди, я – вдома! Навіть розбиті будинки, понівечена школа та сільська рада, які пропливли перед її очима, не притишили торжества душі – ще мить і вона ступить на свою садибу!..
Врешті, її ступні торкнулись землі, і пані Надія, відчуваючи слабість в ногах, мала би впасти. Тієї миті її з усіх боків підхопили міцні руки односельців.
– Не бійтесь, люба Надіє Петрівно, підтримаємо! – запевнили її колишні учні.
І коли вже разом оглянули будинок, занесли клунки із гуманітарною допомогою, де було заздалегідь приготовлено односельцями для неї і постіл, і рушники, і одяг та взуття, – хоч донька і купила все необхідне для матері в Афінах… Коли добросердні сусіди кинулись готувати в своїх оселях борщі на честь її приїзду, пані Надія, врешті, лишилась сама і виступила до саду, що бовванів ще невеличкими зеленими яблучками.
Вона прихилилась до старої яблуні, яку посадили із чоловіком, як тільки побрались. Відчула, як Дух землі проникає в єство через відземок, як міцнішає, набирається сили, пружніє її тіло. Почуття вдячності до всіх, хто її захистив, зберіг для її землі, лавиною нахлинуло на жінку. Підняла голову на крону, яка шепотіла до неї лагідно та шанобливо, а побачила високе українське небо, що осявало найдовший день та тримало найкоротшу ніч на час її приїзду,і їй враз перехопило подих. Спогади про подружнє життя, відхід чоловіка, її самотність, до якої звикала довго й болісно…
І жахливі картини підвалу, що навернулись в уяву миттєво, перенесли її за межу дійсності та буття, розбили фантазії неповернення у минуле, які постійно нав’язують лікарі. І крики замордованих, що засіли в душі назавжди…
І невдала поїздка до Афін, але щасливе повернення!
Сплюндрована Україна, покалічені долі, загублені життя – краю тому не видко…
Хлинули сльози, ридання, схожі на виття овдовілої вовчиці, сполохали тишу саду, зупинили на мить сусідів, які те зачули.
– Нехай плаче, викричить пережите – полегшає, тоді й піде на одужання та прибудуть сили, – говорили, смутно зітхаючи …
Написано зі слів дійсних персонажів, що пережили окупацію російськими військами на Київщинів 2022 році.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.