Марія Вайно. «Шоколад і він»

“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022

 

НОВЕЛА

 

Єдиний ворог, якого ми любимо, – шоколад, – він жартує з нашою фігурою, але робить нас щасливішими, – весело тараторила я…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

…Зі своєю троюрідною сестрою я зустрічалася нині у Львові, в кав’ярні, де ми колись дітьми смакували гарячий шоколад, він був такий, якого не відчувала на язику я ніде і ніколи. З Адріаною ми стали таємними родинними подругами, бо, хоч були троюрідні, наші сім’ї нечасто сходилися, лише на похорони і весілля, де ми малими одразу по приїзду знаходили одна одну, обирали свій куток, ховалися і гралися, поки йшла церемонія. На весіллі іноді виходили танцювати, збираючи таких же малих, як ми, а то й менших, і вистрибували так, що дорослі пари відступали, створюючи коло глядачів біля нас, і усміхалися, перемовляючись між собою. Ми знали, бачили, раділи, що їм це подобається, – і це був час нашого «виходу на люди», як казала бабця. Ми імпровізували, викручуючи своїми несформованими сідницями, заплющуючи очі та відбиваючи ритм так бережно, підтупуючи, наче він був найважливіший в цю мить у цілому світі. Тато говорив, що все треба робити настільки віддано, щоб робота на мене не ображалася, – тоді буде усе виходити… А я його слухала, бо він був мудрий.

І хай що радив – з того виходив мій успіх.

… Але тепер ми були геть дорослі. в мене донедавна була сім’я, я жила з чоловіком; тепер зоставалася тільки з дітьми, а от в Адріани сім’ї не склалося. Цьоця Аделя була полькою, зі знатного роду, в якому панував, як казала мама, «невиносимий польський гонір». Догодити їй було важко. А тут донька закохалася у Гаврила з Коломийщини, простого, але дуже мудрого хлопця з голубими-голубими очима і працьовитими руками, який навчався у Львівській політехніці, куди ми з Дрійцею (так ми називали Адріану, бо так малою вона себе сама називала) ходили студентками на танці, коли я приїжджала на канікули до своєї другої тітки Миросі; вона була нам далекою, але дуже родинною, привітною, працювала в театрі в гардеробі, але то ніхто не смів таке промовляти. Вона «служила» в театрі… Цьоця Аделя з приводу сватання доні нагадала, що колись дід мав конюха з таким мужичим ім’ям, і невже не видно, що в хлопця нема ніякого виховання, бо він не вміє поводити себе за столом з приборами, а міг би до двадцяти років тому навчитися… Неприязнь і шпильки з її боку та мовчання на те слухняної Адри, як називали її в медінституті, розхолодили хлопця, і він вступився геть, на що цьоця Аделя полегшено зітхнула, позбувшись мужичої крові в жилах її майбутніх онуків. Женихів вибирала і перебирала Адрі вона… і доперебиралася до того, що не знайшлося їй гідного парубка. За якийсь час мала дівчина таємні стосунки зі старшим набагато від неї професором кафедри, її науковим керівником, який полонив її мудрістю, що на той час була для Адріани ледь не рівною з чоловічою мужністю. У нього до неї була сім’я, хворий син, але його колишня дружина наче ніколи не була колишньою, бо сімейні проблеми у нього були завжди в пріоритеті…

…Дівчина занурилася в науку. По закінчені медінституту залишилася на кафедрі, захистила кандидатську, далі докторську. Була завжди охайна, із елегантною зачіскою чи модною на той час стрижкою. Трішки повновида, хоч це не псувало її, а робило такою апетитною дівчиною, тепер жінкою. Риси обличчя були не ідеальні, але коли вона всміхалася чи раділа комусь, а чи була закохана, її обличчя набирало такого світла, ставало таким вродливим у цьому почутті, що її вважали виключно красивою ті, хто її знав. От лише чутливість фотоплівки не збігалася із чутливістю Адри. Неправильної форми ніс і невеликі очі не робили її вродливицею… Проте щось було в її ході, повороті голови, погляді – від князівського роду. Вона вміла подати себе… Мала персонального перукаря, популярного в своїй професії ледь не на весь Львів. Мені завжди повторювала, що гінеколога, стоматолога і перукаря треба мати свого, перевіреного, аби ходити до нього, як до друга чи родича. На останньому слові вона, було, прикушувала губу, бо їй було досі не по собі, що її батьки не спілкувалися з моїми тільки через те, що колись цьоця Аделя приревнувала свого чоловіка Броніслава до моєї мами, бо вони дуже гарно кружляли у вальсі на весіллі в цьоці Миросі, аж «люди сі ззирали на то цудо, ніби той пан не має жінки», говорила маминому братові, чоловікові її сестри, цьоця Аделя… З того часу наші мами віталися крізь зуби, а вуйко Броніслав при зустрічі з мамою опускав очі, червонів увесь, навіть його лисина, – і тоді говорили усі, що моя мама подобається йому. Я роками думала: і що з того, що мама подобається йому? А їм було просто добре, як то десь є, почуття неможливої такої любові. Воно не паскудило вірність їхніх сімей, воно тримало усмішку малого ковтка радості в паскудний день, воно розправляло плечі – і жило, ні, давало жити(!) далі в тремкій, недотичній, такій неможливій і такій можливій любові…

…Сьогодні Адра була як ніколи! Щастя не можна сховати… Воно виривається, випинається, б’є ударами серця і переймає, спиняє той стук, мов на смерть…

– Ти все бачиш, письменнице. Що ж. Це правда.

– Хто він. Де? Нарешті і ти не сама зачинятимеш двері своєї квартири.

– Тут, у Львові. Але…

– Ти мешкаєш, сестро, окремо. Мамі його не показуй. Просто виходь заміж. Народжуй дітей.

– Мені під сорок… Коли вже. Та й…

– Вік – це таке відносне поняття… І для любові, і для дітей.

– Тут таке…

– Він одружений?

– Ні. Одруженим він не був. Але…

– Ну ж бо без тих «але». Скільки вже можна?

– Коли б ти дізналася – сама б захлинулася від здивування…

– Мене здивувати, знаєш сама, важко.

– Він мій студент, третьокурсник. Він молодший за твою доню Миросю…

Гарячий шоколад не втримався на язику, здалось, десь взялись у ньому солоні краплі, так несподівано й невмолимо перекочувався його смак, що я аж закашлялась – напій пішов не в те горло…

– Постій, сестро, – затиналася я.

– Он бачиш… Та то минеться… Мусить. Воно не має права на майбутнє…

– А хто нам роздає оті права? Все ми самі, люди…

– Я не допустила його до себе. Не був він в мені, а здається, що є… Якось так може бути…

Я мовчала… Мені неодмінно треба було прийти до тями. Молодший за мою Миросю! Це ж дитина. А якщо би це був мій син? То – ненормально. Затягнулася пауза, а Адріана, опустивши голову, беззвучно помішувала маленькою ложечкою напій.

– Відчуття, наче я вже всім щось винна…

Я мовчала… А потім говорила, що спало на гадку тут і зараз…

– Ти знаєш, я завжди – за любов… – сказала я і подумала, що то не за ту любов, за яку я була, розуміла, знала… –  й замовкла…

Ця любов була якась така, як злочин… В мені бунтувала мама. І вона мала рацію. Переді мною була рідна мені людина, яка просила в мене поради… І вона кохала. І… не мала на те права?.. Я злостилася на неї, що вона поставила мене у незручне становище своєю відвертістю, на яку я не мала ради. Я не знала такого кохання… (За традицією, за складеним віками стереотипом, який проголошував таку правильність). Але воно могло бути? Коли двоє дорослих людей… відчувають, що то найближче і найкраще для них обох в часі нинішньому. Але час – невблаганний пан. Він потребує жертви віку, він насміється, всипавши обличчя зморшками, і гладке тіло зробить обвислим і зіжмаканим – час буде глузувати над їхньою близькістю.

– Тіло – це оболонка, каже він. Його не лякає моя старість… Якщо ти про це думаєш. Дивися крізь тіло. У нього були молоді дівчата, у нього був просто секс, а він хоче… більшого. Прагнення бути поряд, боязнь втратити, бо то як втратити завтрашній день, утвердження чоловіка в жінці, яка є його бажанням.

– Адріано, Адріаночко… А якщо то молодече захоплення? Чоловіки люблять очима…

– Я сама цього боюсь. Не край моє щастя на тороки…

І я зрозуміла, що я не Бог, аби її вбивати чи народжувати, не суддя, аби судити; не знавець любовей, хоч пережила немало, але не втримала жодної, хоч різниці у віці з коханими не було… Може, я чогось не знала, не відала?

В усі часи було те, що заперечували, що здавалося комусь неприйнятним: така споконвічна традиція вікової сумісності. І в тому була фізіологічна рація…

І разом з тим все це тепер розчинялося перед моїми очима, розмивалася якась чіткість промислення, разом з тим – змивалася зашкарублість спроможності відчуття інших не «у форматі»… Проглядався світ, якого не бачила досі, який оминала я чи він оминав мене. Я його ще не відчувала, не відчувала належно і Адру, проте я його торкнулася і вже не могла заперечити….

– Змоделюй отак сходу, не задумуючись, мені моє неможливе, але щасливе майбутнє, письменнице…. – попросила тихо. – Придумай мені моє щастя…

– Не можу отак… Мушу подумати… – говорила я механічно.

– А жаль… Немає вже значення…

Я щось загадала… Якщо почнеш щось говорити, навіть якусь дурню, щось вигадуючи, все у нас буде… А ні – стримаюсь і не псуватиму майбутнє хлопцеві. Іноді хочеться просто померти… – вона запнулася. – Щоб не нівечити комусь життя, щоб не допустити помилки…

А ти кажеш, що винна у всьому мама.

Я вже й не знаю хто…

…Адріана рвучко підвелася, посміхнулася з жалем і докором і, не обійнявши мене, пішла, не озираючись.

Я ще довго сиділа і думала, що того її загадування не треба було. І моєї розважливості теж… Сьогодні я для неї була однією із натовпу. Так зреагував би будь-хто з чужих… Але вона прийшла зі своїм щастям саме до мене, а пішла зі сльозами і відчаєм. Я сиділа ще довго як вкопана, і холодний шоколад був якоюсь масою, яку хтось просто так придумав, цікаво назвав, визнав цей смак – понад іншими, ввів у свою традицію, а я прийняла це й повірила… Шукала, як мені за нього вхопитися…

. . .

Не бачились ми кілька місяців. Я намагалася телефонувати, але Адріана відповідала тільки на запитання, і відчувалося, що була чужою і далекою.

. . .

На Скнилівському летовищі Львова мало відбутися велике аерошоу, і я поїхала до тітки Миросі, яка трішки прихворіла і просила навідати, якщо зможу, а ще заманила цим шоу, на яке варто було подивитися, бо дійство, як вона казала, «навіть не на кожну неділю»… Я приїхала, зателефонувала Адріані. Вона була весела. Ми зустрілися. Ще говорили, як годиться, про все на світі й ні про що, як через хвилин десять до нашого столу підійшов юнак у трешових джинсах, зі стильною стрижкою, привітався, і Адріана нас познайомила.

У нього була широка усмішка і добрі сірі очі, ніс з горбинкою і борідка, яка дуже гарно обрамлювала обличчя і додавала йому віку. Вони явно виглядали, як мама із сином, майнула думка. Адра вхопила цей порух і криво посміхнулася.

– Олесь. Мій студент. Гадаю, його також полюбить наука.

Я розгублено дивилася на них, на нього, на неї і пила жадібно каву. Розмова не в’язалася.

– Мені про вас, ваше дитинство багато розповідала Адріана… Броніславівна. У… вами подарованій різьбленій шкатулці вона зберігає найцінніші речі…

Я вже, було, забула про шкатулку, яку подарувала на гроші, зароблені у будівельному загоні, куди їздила влітку після другого курсу, а приїхала якраз на її день народження… Але моя увага прикипіла до юначого погляду. Він дивився на неї такими закоханими очима, що, здавалося, той погляд хотілося пити!

Коли Олесь відійшов, аби перемовитися по мобільному із роботодавцем, де підпрацьовував, я не втрималася.

– Він тебе кохає, бачу. Ви разом?

– У нас все, як було. Кличе заміж. А як я можу це серйозно сприймати? Та й що люди скажуть? Його мама того не переживе… У нас дуже бережні стосунки. Ми у них вільні. Я дозволяю собі його не просто обійняти, а пригорнути – це різні речі… – сміється. – Відчути його неголену шоку і ледь не втратити свідомість від бажання…

– Ти що. І кому такі жертви потрібні?

– Йому… Я хочу, щоб він був щасливий… із рівнею.

– Все так відносно… Хто був тобі чи йому нею… до цього?

– Не знаю. Я його бережу…

– Ти пришпилюєшся чи так насправді?

– Він каже, що буде мене чекати. А це я чекаю і відпускаю його кожен день. Кожної хвилини. Щаслива, що кохаю і кохає він мене. Я не хочу в наших стосунках розчарування від віку…

– Ти неможлива. Не розумію. Будь щасливою…

– А він розуміє… Знаєш, як він мені сказав? Що я жінка-каплиця, до якої можна прийти помолитися – і тебе почує Бог…

– Романтик. Невже ти не бажаєш мати його близько?..

– Чому ні. Я ще жива. Буває така невтоленна спрага, що я ледь не втрачаю свідомості… Кохання буває поза нами, нашими тілами…

. . .

Мені зателефонувала тітка, в неї підскочив тиск, схожі симптоми на гіпертонічний криз чи інсульт – і я побігла до неї, а Олесь з Адріаною пішли дивитися на авіашоу… Туди… де літак, пілот якого не справившись із кермуванням, падаючи, порізав-пошматував сімдесятьох сімох осіб, двадцятьох чотирьох дітей з них… Олесь відійшов купити для них морозиво. Перед тим вони фотографувалися у музейному літаку. Це була перша і остання їхня фотографія, де зафіксоване Адрине щастя. Чутливість плівки спасувала перед її чутливістю в цей день. Вона вийшла красунею поруч красеня-хлопця, який бережно її обійняв за стан.

А тепер… Її на місці не було. Рвало зір жахне видовище: розкидані понівечені тіла, скрізь кров… А ще – запах пального і смерті. Це була трагедія країни, всього світу і окремішня трагедія…

. . .

Я бачила Олеся на церковній відправі за загиблими у спільноті потерпілих у Львові. До нього припадала дівчина із великими й сумними очима. Він з нею говорив не раз. Минало п’ять, десять, п’ятнадцять років… Дівчина постійно підходила до нього, останній раз із малою дівчинкою. Я думала, вони разом, але за мить молоду жінку відвів у інший бік чоловік, підхопивши дитя на руки…

Я зайшла в нашу кав’ярню. Чорний гарячий шоколад був наче із перцю, пропікав мене аж до болю…

А потім Олесь був на могилі Адріани.

Коли ми прощалися, я спитала:

– Ви сам?

– Так.

– Щось змінилося у вашому житті?

–Так, захистив докторську. Тему починали вивчати ще з Адріаною Броніславівною…

– Вам треба жити далі, думати про свою сім’ю…

– Не знайшов. Не в порівнянні інші… Мені на п’ятнадцять років більше… Як бачите, і я наздоганяю її у віці… Це єдине, що її не влаштовувало у наших стосунках… А я її кохав…

Кохаю…

– Вона вас теж кохала шалено.

– Стримано, я би сказав…

– Пора забути і відпустити…

– Мені треба… бути… Залишатися… Знати, що я з нею. Так я сильніший…

– Тож… Нехай додає вам сили ваша любов…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/