Мар’ян Красуцький. Зарічка

677

Низький уклін світлій пам’яті десятків, сотень українських сіл, які за останні десятиріччя із-за недолугих реформ зникли і продовжують зникати з мапи України.

         Автор

         Багато, ой як багато чудових, незрівнянно красивих місць є у білім світі, в милій серцю Україні. Вони, відкрившись для нас однієї звичайної, зовні буденної, миті, причаровують, хвилюють серце, хвилюють душу впродовж усього життя. Ти уже не зможеш забути їх, їхньої краси і неповторності крізь плин років і десятиліть. Вони завжди з тобою, в думах і спогадах твоїх. Ти бачиш їх у снах, вони приходять до тебе у радості і горі. Іншими словами, вони – частина тебе самого, твого єства, буття твого. . Без них немає тебе, а без тебе немає їх. Вони – твоя совість, твій біль. Щасливий той, у кого вони є. Двічі, тричі щасливий – хто залишався з ними завжди у погожі, сонячні дні і в холодні снігові заметілі, коли духмяно квітували у саду посаджені матінкою  жовтогарячі аргонії чи скромні чорнобривці і кресали, розрізаючи навпіл згорьоване, зболене небо, грозові блискавиці… Ти був з ними, не полишав їх у тривожний і непевний час  борінь, розчарувань і сумнівів, коли інші, втративши будь-яку надію, покидали, вирушаючи на пошуки кращої, більш сонячної долі. Будь же з ними і далі – вони того вартують. Сьогодні, завтра  і завжди…

Найнезабутнішою з незабутніх, ні з ким і ні з чим незрівнянною  є і навіки залишається  мила і дорога серцю мала батьківщина. Для мене – невеличке, всього понад три сотні осель, мальовниче, усе в розкішній зелені, сільце Воскодавинці – подільська «глибинка», хоч з обласного центру до неї усього-навсього кілометрів сорок.  Воно не дало світові чи бодай Україні геніїв, видатних особистостей, які б вписали свої імена на скрижалях перебірливої бабусі історії, уславивши тим самим  і його на довгі літа. Було щедрим і плідним на звичайнісіньких землеробів,  будівничих, простих орачів. Тих, чиєю працею воно народилося і продовжує жити (чи животіти?) попри злигодні і соціальні потрясіння.  Пригадую, по війні тут був колгосп «Червоний партизан», на ланах якого трудилися  і мої рідні – батько з ненькою, дві сестрички і брат. Одна із сестер була нагороджена медаллю й обиралася депутатом сільради.  Бо працювала ланковою буряківничої ланки і всю себе віддавала колективному господарству. Нещодавно я побував у неї в гостях. Що залишилося від колись веселої, вродливої подоляночки?   Стара, немічна бабуся  з багатющим «букетом» болячок і надією на краще життя ТАМ… Хоча ні, вона, молячись Господу, не випрошує блаженства для себе. Краще б для сина, котрий ніяк не може віднайти  хоч якусь роботу, для онуків, померлого передчасно чоловіка. Такі ми, українці. Про себе дбаємо в останню чергу. А владі до нас  також ніби й діла нема. При колишній, радянській, так було. Та й нинішня не вельми опікується  тими, хто віддав усе що міг, на олтар спільного блага.

Зарічко, мила серцю, тиха і незбагненно чарівна у будь-яку пору року (хоч ранньої провесні і пізньої, з дощами, осені багнюки тут  – не пройти, не проїхати, без гумових чобіт  ніяк не обійтись) вулице мого дитинства, неопалима купино моєї душі, моїх дитячих, а відтак і юнацьких дум, тривог  і надій яснозорих,  вічнозелена пристане, до якої я знову і знову  вертав з далеких і близьких доріг, яким водила мене тривожна, бунтівна, неспокійна моя молодість… Скільки часу відшуміло, води скільки збігло у нашій маленькій річечці, кимось жартома названій Кубанню, чи то Калабанею. І хоч де б я не був, хоч куди б не закидала мене доля, ти завжди залишалася зі мною, у найпотаємніших закутках серця мого.  Нині – також. Живу тобою. Ти приходиш до мене  у моїх думах, споминах. Вічно молода і назавжди моя, хоч живу я нині за півтори сотні кілометрів, для мене святі ці місця, і навідуюсь вряди-годи, «при нагоді».

Скільки літ промчало з тих пір! Оце нещодавно я знову прибився сюди. Раніше приїздив чи приходив із сином, тепер – з онуком. Поволі йдемо, роздивляємося довкруж.  Рідні мої Воскодавинці (колись, дуже давно, місцеві селяни давили тут віск, тому й село так назвали) немов  і не мої. Усе позаростало бур’янами, На вулицях чомусь зовсім не видно людей. Село наче вимерло.

Пам’ять наче бездонна скарбниця. Знов і знов вертає мене у минуле… Приклавши долоню козирком до лоба, дивлюсь ген туди, за синій виднокіл. Там колись ми, сільські хлопчаки, пасли худобу. А ондечки – битий шлях, що веде до синього пралісу. Коли ранньої провесни сходили сніги і через поле навпростець було можна пройти, ми ходили цим шляхом, попри старе кладовище, до школи-восьмирічки у сусіднє село Чепелівку. Дорога далека, тож вставали вдосвіта, аби не спізнитись.

У шостому-сьомому класі   я подружився з тамтешнім  бібліотекарем, він же  – вчитель  фізкультури, Олександром Івановичем Либою, і після уроків він довіряв мені ключі  від не такої вже й багатої шкільної книгозбірні. Щоправда, для мене вона здавалася  ледь не бібліотекою Академії наук. Яка ж то була розкіш – перекладати книги, запоєм читати їх. За короткий час я  уже встиг перечитати геть усе, що було у шкільній  та сільській бібліотеках, і вирішив податися до районної, у містечко Красилів. Там мені дали відкоша. Мовляв, принеси довідку зі школи, з печаткою, підписом директора, і ще, здається, якийсь документ. Тоді, може, й запишемо. Приніс. І згодом став одним  з найактивніших  читачів райбібліотеки.  Я і по сьогодні пам’ятаю ледь не усі ті прочитані мною книжки, навіть малюнки на обкладинках. Зараз би так!

Шістдесяті, «хрущовська» відлига, повели мене далеко від рідних Воскодавинців. Та я повертав сюди, як тільки міг. З дорослістю, зрілими роками поволі спадав молодий, рожевий туман  з очей і життя поставало дедалі складнішим і буденнішим. А так хотілося, прагнулося чогось такого…

Іду попід вербами, на вигін – наш сільський майдан. Ось тут, в цьому – ні, не в цьому, в іншому приміщенні була наша школа чотирирічка. У кожній з двох невеличких кімнат по два класи. І всього двоє вчителів. У нашому класі на стіні, здається, впродовж усіх чотирьох літ навчання висіли великий портрет Микити Хрущова і кольоровий монтаж на честь ювілею «великого вождя усіх часів і народів» Сталіна. Я не раз чув од батька, сусідів сокровенно-утаємничене: Сталін – кат, хоче винищити народ. Жилося нам – не приведе Господи. Якраз узяв тоді в бібліотеці Тесленкового «Школяра», читав його у холодній батьківській оселі, позираючи за вікно, де гуляла по садах і ярах снігова віхола, бачив замість Миколки себе з торбинкою за плечима, а замість вчителя в теплій, затишній кімнаті – нашого Олександра Степановича Биба, гарну, добру людину. Це він сказав якось моєму батькові, який підлаштовував шкільний штахетник: «Знаєте, ваш хлопчина якийсь дивний. Він уже зараз знає  не менше, а може, й більше за мене». Дорогий  мій померлий уже вчителю, то було не вельми вірно сказано. Я багато читав, прагнув якомога більше знати, уже третьокласником знав не лише усіх відомих діячів держави, президентів чи прем’єрів, а міг відрізнити їхні лики. А ще писав вірші, цікавився дуже політикою. У п’ятому класі навіть узявся писати повість зі шкільного життя. Але щоб знати більше від учителя…

Нема уже тієї школи… А вона мені так часто сниться. Начеб я приходжу сюди, заходжу  у колишній свій клас і щось невтомно шукаю, шукаю. Може, то я себе шукаю. Того, з далеких дитячих літ.

Як до храму Божого, іду на побачення із священним для мене місцем – батьківським обійстям. Відкладаю з дня на день, з години на годину. Знаю ж бо: буде дуже боляче, і після відвідин таких я знову ходитиму схвильований і стривожений. Не їстиму, не спатиму.  «Не треба, – кажу собі. – Не рви на клоччя душу. Ніхто не вічний і ніщо не вічне на цій не завжди і не для всіх затишній  Землі. Ось і тобі вже за… Онук позирає на скупу  твою сльозу, що тихо котиться по щоці…»

Ось вона, наша  хатина. І наш старий сад… Звідси, уже в п’ятдесятім, «вербовщик» з району намагався забрати на донбасівські шахти батька, а він відбивався як міг, бо знав: нічого хорошого його там не чекає. Сюди частенько навідувалися фінагент і уповноважений по позиках, вимагаючи гроші, яких ніколи не було. Бо де їм було взятися у родині, де п’ятеро дорослих щоденно працювали у колгоспі і майже нічого за те не одержували…

Звідси, од рідного нашого дому, біля якого, наче вічні вартові, і понині височіють мої давні друзі – ясени й акації, провів на сільський цвинтар матінку, а потім  й батька, відтак сестру, двох братів. Пішли туди  й майже усі наші колишні сусіди. Щоб ніколи вже сюди не вертати. Але… Тут усе мені дороге, до щему незабутнє. І  таким буде, либонь, до скону.

Тихо і поволі, ніби чужинець з інших країв, бреду моєю постарілою , як і я, Зарічкою. Зупиняюся майже біля кожних воріт… Навпроти нашого обійстя  стою,  може, дві хвилини, може п’ять. Треба б іти далі, Не можна ж отак-о. але ноги не слухаються мене, не в змозі зрушити з місця. Щось важко налягає на груди, підкочується до горла. Зараз. Я… зараз… Постою ще хвильку і піду… Ага, он там ми з батьком сиділи на вузенькій , ним же збитій із грабових дощок  лавиці. Матінки вже не було, брата Ладика також. Я, щойно випадала бодай найменша змога, приїздив сюди, аби хоч трохи скрасити його самотність, і він завше так очікував цього. А тут, просто на повітрі, під яблунею, ми варили у казанку картоплю. Він їв її і вихваляв; «Добра, давно такої не їв…» А на тому ясені (нема його, лише місце залишилося) ми з братом висадили грабову тичку з антеною – дуже хотілося, аби в нашій хатині заговорило радіо. Я приніс від вуйка із Садиб  старого радіоприймача «Тула», брат відніс його у сусіднє село до майстра, щоби полагодив, бо чомусь не хотів говорити. Про майстра того розказав мені  сусіда Хрестовський. Він і нарадив звернутися до нього. Тим часом радіомонтер  з Яворівців за могорич зробив «проводку» – протяг над хатою дріт, увів його через застільне вікно туди, де мав стояти приймач. Майстер же сказав: приймач старий, все переіржавіло, попсувалося. Але я не бажав так легко розпрощатися зі своєю мрією. Десь дістав батарейки, зробив заземлення, насипав туди солі (навіщо?) і таки іноді вловлював, приклавши вухо до приймача, ледве чутний  комариний писк, а  то й окремі слова.

Той зелененький радіоприймач, вірніше, коробка з нього потому вилежувалася довго на горищі, аж поки її кудись не запроторили малі племінники, братові діти Стасик і Марійка.

Раз по раз озираючись, – несила ось так просто піти, – покидаю дороге місце. Загострений зір фіксує  усе до дрібниць. Онде пеньок, що залишивсь од нашої красуні липи, колись посаджена батьком слива зігнулася під тягарем необірваних плодів…А надворі листопад, пізня осінь…

У Хрестовських на подвір’ї пораються дві жінки. Стареньку впізнаю одразу, це – мати товариша моїх дитячих літ Степана. Підходжу, вітаюся.

  • Доброго здоров’я, – чую у відповідь. – Прийшов, щоб подивитися, де

ви колись жили?

  • Так, – кажу, – пам’ять свого править. Від неї не втечеш.
  • І не треба, сину, – мовить сива жінка, яку я пам’ятаю ще досить

молодою, завше при ділі. Мені кортить побачити і Хрестовського, нашого давнього і доброго сусіда. Він був людиною неординарною, ще тоді, у п’ятдесяті та й раніше, передплачував і читав газети, чи не найпершим у Воскодавинцях мав радіо, знав різні новини і частенько ділився зі мною, жовторотим хлопцем. Його дивувала моя спраглість  до знань, науки, політики.  «Моїх таке не цікавить»,  – говорив інколи не без суму, наче дорікаючи Степану та Вірусці, котрих, м’яко кажучи, не вельми цікавило, за віщо у тридцяті були репресовані маршал Блюхер і відомі воєначальники другої світової Костянтин Рокоссовський або хто такі Дем’ян Коротченко чи Олексій Кириченко. На дідька вони їм?  Я ж нерідко приходив до Степанка,  і ми подовгу бесідували  з його батьком. Він був по-своєму мудрою  і дуже тямковитою людиною, таким і запам’ятався мені.

  • А де дід Хрестовський? – питаю ніби між іншим. – Чи живий-

здоровий?

  • Ай, де там, – махає руками старенька. – Слабує, вже й ходити не може.

Старі ми стали, непотрібні нікому.

– Хто тут балакає? Прийшов хтось? – чується знайомий голос. Із повітки, спираючись на палицю, виходить дід Хрестовський. Роки, роки… Що ви робите з нами, навіщо перетворюєте у старих і немічних, залишаючи молоді душі, нестаріючі  з часом спомини.

– Це ти? – питає і вдивляється у мене, наче хоче переконатися:чи дійсно це я, чи, мо’, хтось інший? А тоді: де ти узявся? Я ж тебе не бачив уже?..

– Відколи батька його поховали, – підказує котрась із жінок, що пораються у дворі.

– А-а-а, так, відтоді. Скільки ж то років уже?…

–  Та двадцять буде, – кажу. І додаю для чогось: – Летить час…

– А добра нема, – киває головою мій давній і нинішній співрозмовник. – Скажи-но мені – ти більше знаєш, всюди їздиш – що ж воно має бути далі…

Що я йому скажу? Він і сам добре знає, а запитує просто так.

  • Буде краще. Мусить бути. Бо задля чого ж ми тоді жили з вами на цій

землі?

Киває головою. Так і стоїть, зігнувшись. У руці – костур. Запитую про

здоров’я, ще щось намагаюся сказати. Махає безнадійно рукою – тією, що вільна, без палиці.

  • Усе, приїхали!.. Прийшов поїзд, пора сходити. Вісімдесят шість

стукнуло… – У старечому голосі – смуток і безнадія.

Мені стає невимовно сумно і гірко.

— Ще треба жити, – кажу. Ще треба жити…

  • А ти все там же? – питає. – Їздиш, пишеш? Я читаю. Онде уривок  з

твоєї нової книжки в обласній газеті читав. Як вона називається? Чекай-чекай…

Підказую назву нового роману, фрагменти з якого було видрукувано, дістаю із кишені книжечку, що вийшла раніше.

  • Ось вам, на спомин…
  • Спасибі… – Бере і тут же повільно опускається на стілець. Перегортає

сторінки. – Я прочитаю…

Пора б іти, та мені зовсім не хочеться.

  • А це хто вам тут допомагає? – питаю, вказуючи на жінку у короткому

халаті і світло-синій спідниці. Вона саме відійшла до хлівця, де ми не раз гралися зі Степанком.

  • А то ж наша Віруська. Вона тут увесь час, що ми без неї…

І знову щось смикнуло за серце, підкотилося… Невже це вона? Я ж не бачив її сто – де там сто! – тисячу літ. Збирався десятки разів, приїжджаючи у місто, у якому вона, вийшовши заміж, жила і працювала, зайти, зустрітися, поговорити. Не додому, ні. На роботу – знав же, що працює в універмазі. Та все якось не виходило: то поспішав, то проблеми якісь відвертали мою увагу від задуманого, то просто… А що я їй скажу? І задля чого це все? Скільки земляків,  давніх знайомих порозкидано по світах – що, з усіма зустрічатися, згадувати давно минулі дні?

Віруська була навдивовижу гарною, вродливою дівчиною. І дуже простою, скромною. Висока, струнка, голубоока. На соковитих, наче спілі полуниці, губах приязна посмішка. Матінка розказували: коли я ще був зовсім малим, Віруська старша від мене на два роки, приходила до нас і без кінця цілувала мене. Не втратила прихильності і пізніш, коли ми вже ходили до школи. І я, зізнаюся, не був байдужим до доброї, вродливої сусідки. Одночас, коли ми були підлітками, щось таке ніби промчало поміж нами. Ну, таке якесь незрозуміле, хвилююче…Стрілися якось на вузькій стежці, що збігала од колгоспного млина на шлях. Було чудесне тепле літечко, пахло акацією і бузком, і Віруська подивилася так, що у мене несподівано зайшлося серце і я зупинився мов укопаний.  Спробував зробити крок убік – не зміг, хотів відвести погляд од розпашілого Віриного обличчя, яке аж палахкотіло, – також не зумів. І вона – теж. Стояла у легкому квітчастому платтячку, яке так щільно облягало її тонкий стан, і дивилася мені в очі…Що то було? Хтозна. Може, ми обоє захмеліли від духмяних пахощів бузку. Який бурхливо квітував, нагадуючи нестримну весняну повінь…

  • Здрастуй, Віро, – кажу стиха. – А дай-но мені подивитися на тебе. –

Обома руками беру її за плечі, повертаю до себе. Слухняно повертає голову, дивиться на мене. Мовчимо. Що говорити? Що вона  така ж, як тоді, зовсім не змінилась і стала ще гарнішою? Навіщо казати неправду. Змінилися ми обоє. Постаріли передусім. Навіщо лукавити? Не той уже блиск, не та голубизна її величезних очей, не такі спілі полуниці губ, а у ще пишній зачісці з’явилася срібна  наморозь. І погляд… Начеб її і не її. Якийсь втомлений, збайдужілий. Чи мені те видається?

  • Скільки ж ми не бачилися? – запитую, відпустивши зрештою її руки. –

Либонь, з тих пір, як ти вийшла заміж за свого  Йвана і покинула цей благословенний край?… Я пробую жартувати, хоч це мені й не дуже вдається. Чогось сумно і неспокійно на серці. Так буває, коли щось незавше, безповоротно втрачаєш, а тобі дуже не хочеться того, але, як мовиться, іншого не дано, альтернативи немає.

Віруська дивиться і мовчить. Як тоді, біля млина. Але ж тоді квітували бузки, цвіла біла акація. Нині ж…Нині пізня осінь обриває останнє зжовкле листя у її,  Вірусьчинім, саду і нам обом перевалило за…

  • Ось бачиш, з батьками тут…, – говорить, якось дивно моргаючи,

Віруська. – Зовсім немічні. То я приїду, пороблю все…Потім знову приїжджаю. Добре, як автобус. А так треба пішки…Вже не роблю. Діти виросли. Один син політехнічний закінчив, інженером, другий …Аякже, й онуків маю. А ти як? Приїздиш, не забуваєш…

  • Віро, як можна забути те, що не забувається, – відказую майже

афоризмом.

Вона так само дивиться на мене, відтак переводить погляд кудись далеко – чи то на високі старезні осокори у кінці городу, чи ще далі. Мовчить… Мовчу і я. Аж дивно. Стільки літ не бачились, і на тобі – зустрілись.

  • Ну що ж, Віро, нехай тобі щастить, – кажу і торкаюся знову її плеча.
  • І тобі хай щастить, – стиха мовить вона, повертається і йде до літньої

кухні.

Прощаюся зі старими, тисну холодну і зовсім схудлу – шкіра і кістки – руку діда Хрестовського. Швидко прямую до хвіртки. Мене наздоганяє, перепинає шлях, змушує знову щемливо стиснутися серце.

  • Спасибі тобі, що не забув! Старий тільки й говоритиме , що про тебе…

То – Вірина мама. Перехилилася через низенький, потемнілий від часу штахетник, дивиться мені услід. Худа, згорблена, з-під теплої картатої хустки вибилися пасма сивого волосся.

  • Щасливої тобі дороги! – чую. – Нехай береже тебе Господь!

Опустивши густо вкриту памороззю голову, іду вузькою  – не розминутися (колись вона такою не здавалась, а може, й була такою, насправді) – вуличкою, огинаю знайомі оселі. Якісь недоглянуті, незатишні.  Постарілі, як і їхні господарі, – ловлю себе на думці. І це справді так. Колись охайні, чепурні хатки виглядають беззахисним, покинутими. Чоловіки, хазяї їхні, повмирали, жінки, здебільшого похилого віку, немічні, не в силах обходити обійстя, підтримувати у належному стані. Попід парканами, на подвір’ях – височенні стебла кропиви та іншого бур’яну. У садах, на подвір’ях – шматки битої цегли, дошки, старі відра без днищ…

  • А що, – кажу сам собі. – Дядько Антон, попри обійстя якого якраз

проходив, помер три чи чотири роки тому. Дядько Йосип, до якого я бігав за газетами, також відійшов у інший світ. Діти ще раніше роз’їхалися, здебільшого наймитують у Польщі, Італії, Португалії. Зосталися самі лиш жінки – дружини їхні котрим давно за сімдесят. Доживають…у старості і злиднях.

…Другодні уранці пішов на кладовище. Було якесь свято, поминали спочилих, і я також вирішив провідати своїх. Стояв у задумі біля дорогих могилок, згадував…Було холодно і сиро, із заходу дув пронизливий, злий вітрисько. А я не міг одірвати погляду  від рідних облич на фотографіях. Вони усміхалися до мене, а мені так багато хотілося їм розказати…

…Червоняста куля сонця сідає на спочинок за темно-синім пралісом. Промайнув ще один день, і вже їх, тих днів, стало менше  попереду. Якось ми начеб не помічаємо  цього. Даремно. Життя ж мчить…

Я іду селом, згадую. Я волію геть усіх і усе тут обійняти, пригорнути міцно-преміцно до серця свого. Багато-багато тобі сонячних днів, моя незабутня, незбагненно солодка, дорога мені мала моя батьківщино!

 

  1. P. S.

…Моя недавня зустріч з дорогою моєму серцю Зарічкою не принесла бодай найменшої радості чи умиротворення. На цей раз я приїхав сюди десь опівдні спекотної липневої днини, подолавши чималу відстань, цілу низку «карантинних незручностей – пандемія «COVID-19». Ніхто мене не зустрічав, не бажав доброго здоров’я. Доокруж – жодної живої душі. Оселі, колись охайні, білосніжні, обросли кущами бузини і глоду. Та й скільки їх тут полишилося? Із понад двох десятків лише …чотири ще животіють. Чотири геть на усеньку Зарічку?.. А решта – наказали довго жити.  Відійшли у Вічність  разом з їхніми господарями. Пішли назавжди  із Зарічки,  із цього незатишного світу наші добрі сусіди Лисаковські, Рублевські, Цівінські, обоє Хрестовські, з якими я зустрічався ще зовсім недавно. Висохла, замулилася єдина на Зарічці криниця, якою дбайливо опікувався наш батечко. Вулиця вмирає Якщо іще не вмерла зовсім. Хіба вона одна така? Боляче. Невимовно гірко. Сумна, трагічна українська статистика. Знедолені, зруйновані села, знедолені, зневірені у чеканні кращого життя, добрих перемін, люди. Як  їм допомогти?!

А поки що  – прощавай, моя Зарічко! Прощавай і пробач, що не змогли, не зуміли тебе захистити, зберегти… А, може, все ж зможемо, зуміємо?..

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!