Мар’ян Красуцький. Біг з перешкодами. Фрагмент з роману про Олеся Гончара

518

Шановній Валентині Данилівні Гончар – берегині творчої

спадщини незабутнього Олеся Гончара присвячую

Автор

 

Знову осінь… Прохолодна, сіра, із затяжними, набридливими дощовицями. Поволі, наче нехотячи, спадає і спадає на мокрий і слизький асфальт червоно-жовтаве, схоже на розпечену п’ятірню, кленове листя. А онде, неподалік, гарячим полум’ям падає самотня горобина. Мо, журиться– сумує, що немає надійного друга, на плече якого могла б зіпертися в скрутну мить? Не печалься, червоноплідна красуне, не всім же судилося долею, щоби поруч завше був дуб високий. Ні, так є не завжди. Хоч дуже б хотілося.

Холодний рвучкий вітер безжально заламує їй руки, гне додолу, обриває вогнисті ягоди. І вони падають, падають і котяться по мокрій пожухлій траві, наче живі краплини крові, полум’яніють на позолоченім осінню листі.

У спохмурнілих під зимною хлюпавицею, якій, схоже, кінця-краю не буде, принишклих квітниках догорають стобарвно пізні троянди, айстри, хризантеми. Їхня свіжа, молода краса іще не згасла, не втрачена, але вона уже не така, якою мала б бути. Усе проходить, усе минає на цьому незатишному світі, де стільки зла і Добро ніяк не в змозі його здолати. Чи ж здолає колись?

Спомин. Далекий, як незабутнє серпанково-волошкове дитинство, як вузесенька, що прудко біжить поміж високими темно-зеленими житами, по яких, мов краплі крові, яскраво червоніють незрівняні ні з чим польові маки, стежина, котра веде від мого села, від моїх затишних по-домашньому Воскодавинців до сусідньої Чепелівки… Я міряю її тисячо-, мільйоннокроко щодень – туди і назад. Там, у Чепелівці, наша школа. Семирічка. І я бігаю за п’ять кілометрів у п’ятий клас. І ранньої дощової провесни, коли з розкислої багнюки ноги не витягти. Якось загрузла вона, нога моя, у тому болоті впереміш зі сніговою кашею, я рвонув її – і, о люди. Боже праведний! – халява вийнялася, а нижня частина вутлої взуванки залишилася десь там, у … незбагненних надрах зимово-весняної багнюки. Що робити? Адже на задискованому з осені полі подекуди ще лежав сніг, а мені до домівки – іти і іти…

І я побіг що було сили. На одному диханні обігнув пагорб попід Рибаковою, здолав неширокий ярок з вузькою неглибокою річечкою, задихаючись, помчав поза городами. Аби люди, сільчани не побачили. Скажуть, здурів, чи що, хлопчина – босоніж у березні. Ось і вона, наша Зарічка. Хутчій, хутчій! .. Коли сестра Марія відчинила двері оселі, мене всього трясло, немов у пропасниці. Правої ноги не чув, зовсім наче її не стало у мене. Зате тепер, через п’ятдесят зим і весен по тому, добре її відчуваю. Особливо у непогоду. Тоді ж… Оговтавшись та обігрівшись, дістав зі старенького шкільного ранця товстенький фоліант у зеленій палітурці: «Олесь Гончар. Твори. Том І». Якось причепившись збоку на дерев’яній лавиці, розгорнув. На мене співчутливо і розуміюче дивився молодий іще, красивий чоловік з пишною гарною шевелюрою і добрими очима. Портрет був кольоровим, належав він, здається, добре знаному художнику А. Різніченку. Яке чудове, розкішне те повоєнне видання п’ятдесят четвертого чи п’ятдесят п’ятого року, наче зараз бачу перед собою. Оті темно-зелені фоліанти. А у них, за цупкою палітуркою – Олесеві «Прапороносці», інші шедеври, які, я певен, повік не зістаріють, ніякі бурі і злигодні житейські не зможуть позбавити їх тієї неоціненої величі, того, що вони дали тоді мені і тисячам, мільйонам таких же, як я , босоногих, голодних, але амбіційних і гордих за себе, за Україну, за народ, який породив таких титанів, як Олесь, герой його творів.

Не відаю уже, коли і хто одірвав мене од того читання. Здається батько. «Лягай уже, враненько ж уставати», – мовив зовсім несердито і дмухнув на гасову лампу. Що поробиш… Тоді ми ще слухалися старших, корилися їм. Не те що нині. Але так хотілося прочитати, пройти зі славними і мужніми Олесевими героями ще хоч трішечки.

Скажіть-но мені, чи багато сьогодні таких книголюбів, книгоманів, фанатів літератури? Ой, де там, де там… Може, саме у цім причина нашої бездуховності, занепаду, зубожіння нації? Ми ж бо, грішні, «кайфуємо» завізними телебоєвиками з оголеним сексом, кров’ю, нас заполонили вщерть чужий кінематограф, чуже мистецтво. Якщо й читаємо щось, то переважно пригодницьку літературу, детективи.

До речі, також made in не наше. А свої не знаємо й не хочемо знати. Та й відкіля їм узятися, коли письменник сьогодні – чи не найнужденніший з усіх професій в Україні. Нові книги не видаються, старі повивозили на сміттєзвалища, поздавали в макулатуру. Олесеві «Прапороносці», повісті «Земля гуде» (про полтавське молодіжне підпілля в роки німецько-фашистської окупації), «Микита Братусь», може, й зовсім випадково, але також потрапили до того гіркого списку, що його складали недалекі дурили від культури (політики?) на хвилі революційних подій 1991-1992-го. Сам бачив, як вантажівка везла стоси книг за місто і через щілини у кузові падали на запилюжену дорогу Фадєєв, Шолохов, Стельмах… І Гончар?.. Господи, як ми од віку прагнемо щось (чи когось?) та й знищувати, щось та й руйнувати, когось скидати з п’єдесталів. Надто ж – учорашніх кумирів, вже не кажучи про вождів. Ну чому ми такі бідові? Ну, навіщо нам усе це? Коли ж станемо поміркованішими, мудрішими? Подобрішаємо коли? Хто дасть відповідь? Немає відповіді.

А Гончарева книга з того далекого і безповоротного дитинства мого до сьогодні зігріває мені душу. Я прочитав запоєм і «Прапороносці», і «Земля гуде», і «Микиту Братуся», і цілу вервечку прекрасних оповідань. І вже ніколи, ніколи не розлучався з улюбленим автором. Не розлучаюся й сьогодні. На моєму письмовому столі серед інших – його «Собор», «Людина і зброя», «Тронка», «Таврія», «Твоя зоря»… Спасибі ж Тобі, мудрий і добрий навчителю правди життя, за все, що ти зробив для української літератури, для народу нашого. І вічна Тобі пам’ять і любов вічна!..

Коли ж завершую роботу над черговою своєю річчю – чи то роман, новела, чи невеличка за обсягом газетна публікація, думаю про нього, про своє босе і напівголодне дитинство, про ту книжку, яку ніс у старому, дірявому шкільному ранці, майже босий, по мерзло-талому весняному полю, зігріваючи її своїм серцем. Повторись, миттєвосте!..

…На будівництві Ладижинської ДРЕС, у мальовничій місцині серед смерекових лісів понад голубим плесом Південного Бугу, по-справжньому жарко. Будівельні підрозділи працюють денно і нощно, аби в строк здати перший енергоблок однієї з найкрупніших теплових електростанцій у Європі. Напруга, напруга!.. І у нас, в редакції багатотиражки, також. Зрання й до смерку бігаємо з редактором Григорієм Наволочко по об’єктах, у пошуках «свіжого» матеріалу у номер. Відтак веземо усе те за 35 кілометрів, у друкарню. Газета для енергобудівників має вийти вчасно.

Одного такого гарячого дня Григорій Семенович, сам родом з Полтавщини, закоханий у свій рідний край до нестями, зауважив, почитавши надруковане у союзній «Строительной газете» моє оповідання «Мосты»: «Хочеш прочитати Гончарів «Собор»? У мене є… Звісно я хотів. Бо, окрім усього, був він тоді під суворою забороною. – початок сімдесятих… Назавтра він приніс мені скромну книжку у тонкій обкладинці, одну з тих, яку не вдалося знищити сусловсько-маланчуківським сатрапам.

І повідав історію її з’яви у нього. Якраз у розпалі цькування письменника за його «Собор» заступник редактора тростянецької райгазети на Вінниччині Григорій Наволочко вирішив написати землякові (села їхні майже поруч) листа, подякувати за чудовий роман, підбадьорити. І невдовзі отримав бандероль від Олеся Терентійовича. Той щиро дякував за підтримку і запропонував на згадку дарунок – перше видання «Собору» з автографом. Таким він був. Таким залишиться для мільйонів українців – киян, полтавчан, вінничан, поліщуків… І не тільки українців, не тільки. Його твори шанували і любили, без перебільшення, уся Європа, увесь світ.

За життя не довелося зустрітися з ним. За його життя. Хоч так хотілося. Як мовиться, далеко не все збувається, чого бажається. Стрівся морозяного, засніженого зимового ранку на Байковому кладовищі (як же не узгоджується з ним, вічно живим і нестаріючим, це вульгарно-грубе слово – кладовище!). Ми стояли біля його могили – вічного прихистку великих і малих, я і головний редактор поважного літературного часопису «Вітчизна» Олександр Глушко, відомий прозаїк і публіцист, автор романів «Кінбурн» і «Стрибок Тарпана». «Ось тут», – мовив ледве чутно, майже пошепки Олександр Кіндратович. Було холодно і незатишно, рвучкий лютневий вітер жбурляв у обличчя пригоршнями колючий сніг. Хотілося тепла, комфорту. Але ми стояли…Якось аж ніби судомно, до різі в очах, вдивлявся в знайомі з книжок, журналів риси і знову згадував. Так, так, оте далеке найперше знайомство. Скільки ж то літ промайнуло, наче б учора…

Спасибі тобі, Олесю Терентійовичу. За все спасибі. І за те, що напередодні з рук вельмишановного метра, патріарха української літератури Юрія Мушкетика одержав Республіканську премію імені Юрія Яновського за кращу новелістику року, за те, що …ти, сам того не відаючи, прилучив мене до красного письменства, прищепив любов до таїни творчості, подарував наснагу. Ти завше був щедрим, душею і серцем. І по-батьківськи справедливим, люблячим. Низький тобі уклін…

Скорботно падали на холодний граніт пухнасті сніжинки, вітер спроквола підхоплював їх, і кружляв, кружляв, замітаючи наші сліди… Немов прагнув нагадати: усе на цім світі скороминуще, геть усе. Чи так це насправді? Як сказати…

Коли я приїжджаю до Києва, то щойно зійшовши з потяга, іду туди, де жив і творив багато літ незабутній Метр. Вулиця, що носить його ім’я, будинок, де він мешкав, написав більшість своїх творів. Прошкую неквапно, нікуди не поспішаючи. Хіба можна тут поспішати? Вдихаю на повні груди ранкову київську прохолоду, вдивляюся у замріяну наддніпрянську далеч. І відступає втома, відходять кудись у небуття усі негаразди, тривоги, боріння. Відчуваю, як відкілясь, наче з космосу, вливаються нові сили, віра і впевненість у завтрашньому дні.

Буде, буде краще. Завтра знову прийде ранок. Такий же лункий, прозорий, свіжий. І буде день. І будемо ми… Будемо!..

…Стою біля сумного, заплаканого од затяжних осінніх дощів вікна, вдивляючись у сиву, безпросвітну далечінь. Поволі пливуть над стомленою безкінечним турботами, чварами, борінням землею сувої хмар – важкі, фіолетові, аж ніби налиті свинцем. Холодно і незатишно там, за вікном, під невщухаючою дощовицею. Холодно і некомфортно у душі. Хоч би дещицю просвітку, тепла, бодай на хвильку визирнуло із-за сірої завіси сонечко, бодай на мить розступилося сиве запинало… Важко і моторошно якось. Що, коли так буде завжди?

Вдивляюся у сіру далеч і думаю, думаю… Навіщо це все? Задля чого ми прийшли у цей світ? Що залишимо опісля себе? Звідкілясь з глибоких, потаємних тайників душі виринають слова. Ніби мої і наче не мої. Дослухаюся до них: «Ми прийшли у цей світ, щоб зробити його кращим, добрішим, людянішим. Якщо нам не судилося цього здійснити або вдалося зовсім мало – пробачте нам, люди, нащадки наші. Бо ми понад усе прагнули того. Може, ті, що прийдуть після нас, зроблять більше. Ми ж щиро порадіємо. Хай навіть уже і там, за Рубіконом, де владарює Вічність. Де всі рівні і немає зла та земної суєти…» Хто говорить, чиї то слова? Власне, чи не все одно?

А дощ мжичить і мжичить. І важкі прозорі сльози котяться й котяться по шибках… І біжать, біжать у сіру невідомість люди, автівки…

Куди?..

 

м. Кам’янець-Подільський

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!